— Чому?

— Причина та ж сама. Ну, назвете ви Колю, не витримаєте пресу. Навіть зможете показати, де він живе. А на тій хаті вже давно нічого нема. Коля ж бачив, як вас загребли, і в нього час був, аби швидко вивезти звідти все необхідне.

Приїхали б менти на адресу, покрутилися, порозпитували сусідів, усе зрозуміли — і не стали б далі його шукати. Більш серйозних злочинців у місті вистачає, аніж Коля-самогонщик. Раз так, то й ви не потрібні. Правда, за законом вони повинні неповнолітніх затриманих батькам передавати. І швидше чи довше, але до кінця наступного дня ви б точно сказали свої домашні адреси. Та й не тільки у вас справа — мені самій швидше вийти хотілося.

— Ну і як же ти з ними домовилася?

У цей час ми вже виходили з підземного переходу до потрібного нам гастроному, і вона зупинилася просто на східцях. Згори світив ліхтар, я побачив її обличчя, і воно мені видалося напруженим.

— Що, дуже хочеться знати?

— Ну…

— А я скажу, коли на те пішло. Правда, не маленькі, раз із дому тікаєте. Дурні — це так, але достатньо дорослі.

— Чого це дурні? — не стримався Свиня.

— Бо не розумні! Завтра я мушу Мишані, лейтенантові цьому, «катю» принести. Бажано — до дев'ятої ранку.

— Яку Катю?

— Так сто карбованців називають, це вам для загального розвитку. «Катя», «Катерина», «катенька». Ну, і дала кожному, це теж грошей коштує, так що менти на мені зекономили. Що я їм давала, треба пояснювати чи дійшло? — помовчали, і далі вона промовила вже без злоби: — Все одно б це сталося. У нас із лейтенантом давні ділові стосунки. Забере мене, я посиджу для вигляду, потім покористується в якомусь кабінеті годинку, більше йому не треба — і відпускає. Просто сьогодні обставини інші, я серйозно залетіти могла. Кабінетом по-любому не відбулася б.

— А що…

— Нічого! Раз уже пішли ці розмови, той хай до кінця! — по всьому, їй хотілося виговоритися, набралося на душі за день, або навіть за все життя — в неї теж воно, видно, не солодке. — Мене з подружкою сьогодні на облаві забрали. Ми на хаті одній працювали, ну, щось типу притону. Менти наших кавалерів ловили, грузинів, якісь у них тут ділові інтереси. Чи перекупка, чи справи з машинами — мене це не гребе. Їм приймаюча сторона, ну, київські партнери, за законами гостинності дівчаток організували. Думаю, менти всю цю компанію давно пасли, ось і вибрали підходящий момент, захапали всіх.

— Так ти ж ні при чому!

— Правильно. Була б при чому, не сиділа б у райвідділі в мавпятнику. Але це ж не просто на роботі прихопили, тут при бажанні можна пришити зв'язок із злочинною групою. Словом, усе одно відкуплятися довелося б не тільки даванням у кабінеті. Просто шкода вас чомусь стало, трошки дорожче мені сьогоднішній вихід обійшовся. Заодно пояснила ментам увесь розклад, вони зрозуміли — користі від вас, пацани, нема, і відпустили нас усіх разом. Закрили тему, бо гуртожиток скоро зачинять. Півгодини лишилося, а ще доїхати треба.

— Куди?

— Яка тобі різниця? Києва ви все одно не знаєте. На Протасів Яр, там лімітниці живуть.

Більше наша рятівниця нічого не сказала, швиденько зацокала каблучками нагору, ми ледь встигали за нею. «Волгу»-таксівку легко зловили, їх по цій вулиці багато їздить. Я встиг табличку на стіні гастроному прочитати — «Бульвар Леніна».[43]

На таксі їхали так само не дуже довго, як і на міліцейській машині. Правда, я не знаю київських відстаней. За моїми прикидками, так увесь Ніжин проїхати можна, але зі скількох Ніжинів великий Київ складається, навіть рахувати не намагався. Машина зупинилася, ми вийшли — і відразу просто перед нами прогуркотів якійсь поїзд.

— Вокзал недалеко? — поцікавився, аби хоч якось на місцевості зорієнтуватися.

— Тут зупинка «Протасів Яр», знаєте таку?

— Ну…

— А це, — вона кивнула на п'ятиповерховий будинок, біля якого жовта «Волга» нас висадила, — общага ткацької фабрики. Двадцять чотири години на добу музика — залізниця під самими вікнами, — жарт прозвучав досить невесело. — Тепер, хлопчики, давайте так: дівати мені вас усе одно нема куди, а через вахту вас не пропустять. По-перше, це суто жіночий гуртожиток. По-друге, мужиків сюди в принципі проводити можна, але за окрему плату і по домовленості. Тільки ви ж не мужики, ви діти…

— Які ми тобі діти… — почав був Тихий, та дівчина перервала його:

— Маленькі. Особливо ти на себе подивися — кавалер у спортивках. Так, із цим усе. Головний тут третій пункт: сьогодні на вахті Сафонівна сидить. На фронті до майора медичної служби дослужилася, в неї дві медалі є, на кофту причепила і так з ними й сидить на вахті. А кофту свою вона ніколи не знімає, хоч літо, хоч зима. Із Сафонівною навіть думати забудьте домовитися про що-небудь. Вона щоразу, як чергує, паспорти в дівок перевіряє і перепустки. Я хоч і на особливому становищі, бо комендантші особисто плачу, тільки за це мене Сафонівна ще більше ненавидить. Ще десять хвилин лишилося, можу проскочити. А ви зайдіть з того боку і дивіться на крайні вікна другого поверху. Там у нас умивалка, система відпрацьована, через те вікно десятки, коли не сотні мужиків перелазило. Розмови потім, я пішла.

І наша рятівниця поспішила зайти всередину.

Позаду прогуркотів ще один поїзд. Заєць повів плечима і засунув руки глибоко в кишені.

— Так і будемо стояти?

— А що ти хочеш? — запитав Свиня.

— Спати.

— Ну лягай і спи, хто тобі не дає!

Мені все це вже давно перестало подобатися і, признався я собі подумки, ця компанія мені теж набридла. Хоча всі у школі вважали нас друзями. Але подітися не було куди.

— Гайда шукати те вікно, чого стоїмо?

— Як ти туди залізеш, розумний?

— Слухай, Тихий, ти мене вже за сьогодні так дістав, що я не знаю…

— А не знаєш — не видригуйся! — гордо промовив Свиня.

Це все. Це остання крапля на сьогодні. Ми дуже рідко билися з кимось — або тікали, або, якщо не встигали, самі були биті. Тим більше жодного разу на серйозі не побилися між собою. І ось тепер я вперше, зі справжнього люттю, з бажанням завдати болю вдарив Тихого, уклавши в удар усю силу пацана, який з фізкультури мав стабільну «троячку». Я нікуди спеціально не цілився, кулак з глухим звуком влучив точно в середину грудей. Свиня, що не чекав такого, похитнувся і незграбно гепнувся на брівку тротуару. Я завис над ним, замахуючись тепер уже ногою, але Тихий спритно для його комплекції відкотився, і так, сидячи на асфальті, здивовано запитав:

— Ти чого? Менти по голові сильно дали?

— Тобі, видно, не додали, то я додам зараз!

Я ступив до нього, але лють відкотила так само несподівано, як накотила, і замість бити, я простягнув йому руку, аби допомогти підвестися. Тихий скористався моєю допомогою, обтрусив ззаду спортивки і мовчки пішов за будинок, як і веліла наша рятівниця. Я так само мовчки почухав за ним, Заєць — за мною. Ще одна дивина: він не поліз нас мирити, як бувало раніше, а просто стояв і дивився, мов на сторонніх.

— Ну і де тут? — Свиня дивився на темні вікна, серед яких де-не-де виділялися світлі квадратики.

— Стоїмо і чекаємо. Не для того ж вона нас сюди завезла, аби під стіною кинути.

— Вона проститутка. Бачив я таких…

— Цікаво, де ж ти їх бачив?

— Ага, тобі скажи, тобі теж захочеться… О, диви, он вона!

З крайнього темного вікна на другому поверсі хтось вистромився, і ми почули знайомий голос:

— Ідіть ближче, ближче йдіть!

Ми підійшли, не знаючи, як забратися на другий поверх. Поставали майже впритул до стіни й задерли голови.

— Я світло не вмикаю, в нас тут на ніч його вимикати положено. Економимо… А на першому поверсі всі віконниці забито, навіть кватирку не можна відчинити. Перший поверх взагалі не жилий, підсобки там, різні службові приміщення і душова, — вона говорила, ніби виправдовувалася перед нами.

— Це все добре, а як ми заліземо? — озвався я.