— Хто там?

— Я, — відповів Адась.

— Хто-хто?

— Та я! Стась вдома?

Клацнув замок, потім заскрипів засув.

— A-а, привіт!

Стась був геть обстрижений і не схожий сам на себе.

— В тебе хтось є? — збентежено промимрив Адась.

— Та ні… Заходь… Я тебе давно вже не бачив. — Адась полегшено зітхнув і зайшов у чистеньку, затишну кімнату з вишитими доріжками на стінах.

— Їдеш? — запитав обережно.

Стась став гортати ноти.

— Всі їдемо.

— Ні, не всі!..

— Та… Тільки Стефан не їде… Розумієш, німці такий великий народ. Бетховен, Бах, Вагнер, хоч Вагнера я не люблю. Просто дивно, як вони можуть вбивати!..

— У Стефана туберкульоз знайшли…

— Не знаю, може, й справді. Та ти сідай!

— Я ненадовго. Слухай, Стасику, чому ти всім віриш?

— Я? — здивувався Стасик. — Тобі вірю, наприклад.

— А німцям віриш?

— Не знаю. Слухай, ти не знаєш часом, чому вони не дозволяють взяти з собою скрипку? Хоч це не так важливо. Розумієш, я можу тепер в думці зіграти будь-яку річ і сам щось придумати й теж зіграти. А скрипка хай буде дома: вона дорога, ще поламаю в поїзді. Приїду й так через рік-два. — Стась ніколи не був таким балакучим.

— Слухай, Стасю, всі їдуть чи ще хтось лишається?

— Всі! — безнадійно відмахнувся той. — І ти теж, не бійся. Я список бачив.

— Я? — похолов Адась.

— Ти що, досі не знав?! — раптом похопився Стасик.

— Та… — почервонів хлопець. — Я думав…

— Моя мама плаче, ходила до знайомої акушерки… Просто смішно, чим може зарадити тут акушерка. А мені що? Ми ще там революцію зробимо, як буде погано, — засміявся Стась.

— Я піду, — промимрив Адась. — Треба мамі сказати. Бувай!

— Бувай! — легко погодився той.

Хлопець провів Адася до дверей. Ретельно зачинив за ним двері і, притуливши чоло до стіни, гірко, по-дитячому заплакав.

Адась, не пам’ятаючись, побіг до комендатури. Це був єдиний спосіб щось дізнатися.

«Список… Усі їдуть. Стась такий спокійний… У примусовому порядку… Німеччина. Як вони мене можуть забрати, я ж одружений. Євка, мама… Що буде, що буде? Навіщо вони всі дурять, брешуть на кожному кроці?»

— Гальт! — крикнув поліцай і тицьнув дулом автомата йому в груди. — Ти куди, щеня?

— Пустіть! — відскочив убік Адась. — Я хочу взнати!

— Ану киш звідси, бо застрелю, пся крев! Список у шпиталі!

— В якому шпиталі?

— Геть від дверей, кажу. Всіх вас, більшовиків, повезуть до Німеччини.

Адась опустив руки і побрів вулицею. Всіх… Посадять в автомашину, а потім на поїзд. Кінець… Він спіткнувся об камінь і ледве не впав. Вже пройшов би госпіталь, коли б не білий прапор з червоним хрестом. У вестибюлі стирчали фікуси і смерділо ліками. На другому поверсі, як і тоді, стояв вартовий з автоматом.

Адась спустився вниз і сів собі на лавку.

— Що сталося? — запитала його Євка, тримаючи в руках грубий зошит.

Адась багатозначно посміхнувся:

— Нічого страшного…

Йому не хотілося й бачити її, але зараз тільки від неї можна було щось дізнатися.

— Нічого страшного, — повторив він, взявши до рук її зошита. — Прийшов просто подивитися.

— Віддай, — занепокоїлась Євка. — Це історія хвороби. А… ти справді до мене прийшов чи щось трапилось?

— Яке твоє діло?! — обурився Адась. — Лікуй своїх фріців, заспокойся. Я вже тобі не заважатиму. Можеш іти знову до рідної матері! Мене в Німеччину забирають.

Євка випустила з рук історію хвороби і перелякано витріщилася на нього.

«Дурепа, ще й прикидається», — відзначив Адась.

— Як то їдеш? Чому? А я…

— Їду, бо всі їдуть.

— Ти сам захотів? — одразу заспокоїлася Єва і поправила свій ідіотський халат.

— Ні, тебе жаль!

— Звідки ти взяв? — десь здалеку обізвалась дівчина. — Я ще сьогодні список дивилася. Ти не їдеш. Мама твоя найшла довідку від ксьондза.

— Що? — підняв на неї очі Адась.

— Нікуди ти не їдеш. Тебе немає в списках. Ясно?

— Ясно! — підхопився Адась. — Бувай! Ти коли прийдеш?

— Ввечері, як завжди…

— Приходь, приходь! — випалив він і побіг до виходу.

Євка полегшено зітхнула й усміхнулася сама до себе.

Чи не простіше було б Адасю кудись поїхати? Євка чекала б на нього. Він повертається хворий, знесилений, і вона доглядає за ним. Війна стерла б усі непорозуміння, сором…

Вони ще далеко від першого поцілунку. Хлопчик із скрипкою — ось хто мав залишитися тут. Він добре знає, що жде його в країні Бетховена, Вагнера.

Він знає, а Єва і Адась ні. Вони надто замкнені у собі й егоїстичні. Коли завтра закінчиться війна, вони все одно не знатимуть, що їм робити. І ніхто їм цього не скаже, бо вони ще не навчились вірити. А вчитись дуже важко, коли не вмієш ні любити, ні ненавидіти.

Одного разу, кількома днями пізніше, Євка мучила рояль, Адась лежав у себе в кімнаті і здригався від кожного її удару по клавішах. Мама тимчасом сиділа з пані Стефою у дворі на лавці.

В Адася страшенно боліли голова і ноги. Він тепер уже працював. Це було його обов’язком щодо «великої Німеччини».

Він сто разів збирався встати і погримати кулаком в стіну, але не мав сили. Хоча б заснути. Та дідька лисого тут заснеш! Адась з огидою подивився на томик Плутарха і, відвернувшись до стіни, уявив собі, як входить до вітальні, зачиняє за собою двері й недбало каже: «Давай я!» Євка сідає на канапу і слухає, забувши про все на світі. Він грає «Місячну сонату» від початку до кінця. Затим обертається й бачить, як вона, уткнувшись лицем в коліна, гірко плаче. «Дурненька, ну чого ти?» — обнімає її Адась, але вона плаче ще гірше, тепер уже в нього на грудях. Коли раптом чує:

— Адасю, ходи зі мною! Я ж бачу, що ти не спиш!

Адась важко зітхає, але встає і йде за мамою, бо в неї поганий настрій. Після тої розмови мама досі обходила його стороною. Правда, з Євкою вона теж щось не дуже…

Мама бере його за лікоть і веде надвір… Євка стоїть, притиснувшись до одвірка, червона як рак. Її матуся широко розставила товсті ноги і щось розлючено шипить.

— Ну, що ще?

— Нічого, синку, нічого, — ласкаво посміхається теща і вже до Єви: — Та колись за таке чоловік убив би жінку, як собаку, і ніхто й слова не сказав би! Звідки ж то така напасть на мою голову? Безстидниця! Вигодувала на свою біду, випестила…

Євка тільки зрідка блимала на маму і мовчки кусала губи.

— Чого ти стоїш? Йди, йди! — шарпнула її мати. — Йди. Тобі, певно, чоловік дозволяє до кавалерів бігати!

— Робіть, як знаєте! — визвірився Адась. — Дайте мені спокій! І не кричіть тут…

— Файного чоловіка маєш, доню! — не вгавала стара. — Жінка на поріг, а він або ніс в книжку, або за хату ховається. Що, вам по п’ять років?

— Пані свахо, та вони ще діти! — сказала і схопилася за серце мама. — Чи вони розуміють, як треба жити? Євочка хороша дівчина, добра…

— Хороша! А що про неї люди говорять? За курву мою дитину мають? Бо, прецінь, у німців служить. Що, я її туди посилала, чи мене, чи її питали? А тепер через того фріца люди зі світу зженуть! — Адась глянув на Єву, і в неї затремтіло підборіддя. От-от заплаче…

— Я піду, — знизав він плечима.

— Слухай, — ледь ворухнула губами Євка. — То поранений. Я його лікувала, ну, от він… і зайшов попрощатись…

Очі в неї стали якісь ніби собачі, круглі, благальні.

— Роби, як знаєш. Хто я тобі?

— Я побігла. Я зараз. Ти тільки нічого поганого не думай! Він не фашист… — «Що, вона його любить?» Адась хотів розреготатись. Нарешті він її розкусив. Євка зблиснула очима і побігла до хвіртки в кінець саду.

— Ти куди? — закричала з жахом пані Стефа. — Ану марш спати!

— Я їй дозволив! — заявив Адась. — Я ж її чоловік…

Це був той самий Ганс, який казав, що мама радітиме за нього, коли дізнається, де він опинився, його вже скоро мали виписувати, і, випадково зустрічаючись з ним, Єва завважувала його незмінний розгублений погляд.