— Видно, багато кілометрів відмахали. Вся в поросі… Мій зять має «Москвича», то так уже коло нього ходить, як баба коло начиння. А ви свого не бережете. Видно, легко дісталось…

Дядько лукаво прискалив одне око.

Чоловік ледь не подавився з такої мови. Оговтавшись, сказав:

— Я за премію купив. Проект затвердили…

— Василю, чого ти до людини причепився? Скажеш, твій зять кривавими мозолями доробився до тої машини? Я ось роблю вже тридцять літ і на колеса ще не заробив!

— А нащо тобі машина? Маєш колгоспних Бурку й Сивку, їдь хоч до Москви. Нащо тобі гроші на білета тратити.

— Ая, ая! Хоч до Америки. А ви куди їдете? Теж в Америку? На такому самоході можна й на той світ заїхати.

— Та ось їду… — несподівано лагідно відказав чоловік. — Маю відпустку.

— Теперка усі в Крим та Сочі різні їдуть. На море. Молоді-бо, то нам вже за шістдесят завернуло. Жінку чого з собою не взяли?

Прибулець зовсім не образився на таку безцеремонність:

— Нема в мене жінки. Розвівся.

— Гуляла чи дітей не було?

Лице мандрівця знову стало кам’яним:

— Бувайте здорові!

Чоловік уже мав рушити, коли один з дядьків вийшов із чайної.

— Ви вже не гнівайтеся, що ми таке питаємо! Знаєте, як то в селі. А ви людина чужа, може, вам неприємно.

Подорожній простягнув йому руку, і той її міцно стиснув.

Він рушив з місця. У дзеркальце побачив двох дядьків у старомодних костюмах, котрі стояли, наче рідні брати, й дивились йому вслід.

Сонце підбилось уже високо, коли Данило прокинувся. Вдруге за цей ранок. Жінки під боком не було. З кухні тягло смаженим м’ясом. У Данила аж ніздрі затремтіли.

— Вставай і, доки я їсти приготую, йди по хліб.

Данило, позіхаючи, підійшов ззаду до жінки і легенько стиснув їй пальцями шию.

— Я вже маю вищу освіту, дорогенька.

— Корона з тебе не спаде!

Данилові й справді хотілось прогулятись. Пива вип’є. Після вчорашнього треба погамувати спрагу.

Надворі добре припікало. Він ішов собі вулицею; кивав головою на вітання, тиснув зустрічним руки. Купив хліб, запхнув його, щоб не виглядав, у поліетиленовий пакет з намальованим ансамблем «АББА» і вже рушив було до виходу, як хтось вхопив його за лікоть.

Данило аж сахнувся.

— На два слова тебе можна? — просичав Саша, Ірчин двоюрідний брат.

Саша був карою всієї родини. Дівки за ним вмирали. Зодягнений у білі штани, білу теніску, в окулярах «каплі», він викликав у Данила невдоволення. Сучий син! Двадцять років, а має все, чого душа забажає. Ще й тикає, ніби Данило йому шмаркач якийсь.

— Що таке, Сашко? — підозріливо зміряв очима пом’яте лице свояка.

— Поговорити треба.

— Ходімо до мене!

— Нє!.. — Сашко вередливо захитав головою. — Не хочу, щоб Ірка чула. Діло страшне. Хана мені!

— Вже щось накоїв? Вітрину в барі розбив чи з ким побився?

— Гірше! — Губи в Саші затремтіли.

Вони пішли парком у напрямі «Вітерця».

— Баба?

Саша опустив голову.

— Добігався? — «Так тобі й треба! — подумав Данило. — Розпаскудився коло маминої спідниці. Дав би тобі під зад, але не можна. Родина!» — Спитав: — Курити маєш?

Сашко поліз у кишеню.

— «Кенту» блок дістали. Можу подарувати.

— Розказуй вже. Я ще не снідав… — буркнув Данило, клацнувши запальничкою. «І понесло ж мене по хліб! Чує моє серце, що тут криміналом пахне, а не женячкою». — Ну? — нагадав. — Розказуй!

— Жорку Білинського знаєш? У нього тато головний інженер. Жорка як вип’є, то дурний робиться. Ну, я з ним разом пив у барі. Ледве нас виперли звідти. Виходимо, а Жорка каже: «Раз в жизні живемо, Сашко. Не хочу я дома ночувати. Старий мій казав, що сам піде у військкомат, щоб мене восени в армію взяли. Каже, що там мене розуму навчать».

Пішли ми до Таньки. Ну, Таньку кожен знає… — Сашко жадібно затягнувся. Руки в нього тряслися. — Сам знаєш, як то у двадцять років!

— Я у двадцять років, як віл, горбачив! — суворо зауважив Данило. — І файну дівчину мав.

— Чекай, я Ірці скажу! — невесело засміявся Сашко. — Ну, пішли ми. Танька не дуже нас хотіла впускати, то Жорка сказав, що йому джинси позаріз потрібні. Мовляв, друг просив. А у неї подружка сиділа. Теж, видно, хвойда. Ми були такі п’яні, що ледве язиками повертали. Я нічого не пам’ятаю. Де спав, з ким… Жорка якесь там вікно розбив, руку собі порізав. Танька довго ламалась… А ранком сказала, що подасть у суд… Порадь, що мені робити. Танька така дурна, що може і в суд.

— Вісім років за таке дадуть.

Саша побілів і затремтів.

Данилові хотілося розреготатись. Він відвернувся. Ні до якого суду Танька не подасть. Яка дівка захоче компрометації? Доведеться їй заплатити, щоб язика не розпускала. Жаль Сашкових старих.

— В такому ділі я тобі не порадник, — Данило скрушно розвів руками. — По бабах не ходив і не ходжу… Подзвони мені завтра на роботу. Може, щось придумаю, хоч навряд. Ну, бувай здоровий!..

Він повагом звівся і, певно передумавши йти до «Вітерця», рушив у напрямі домівки.

Від його спини віяло таким спокоєм і душевною рівновагою, що в Саші від власної беззахисності на очі набігли сльози.

Одного разу, це було вже давно, вони ще тільки одружились і наймали квартиру, Володя повертався увечері з роботи. Падав сніг. Майже темніло. Їхнє вікно, затулене жовтими новісінькими шторами, світилось. Він знав, що Люда вдома, і в нього виникло несподіване бажання заглянути в маленьку шпаринку, побачити її на самоті. Володя тихенько підкрався до вікна і обережно заглянув. Закутана в картату хустку, Люда сиділа край столу, ледь відвернувшись од вікна. Губи її ворушились. Вона з кимось розмовляла. То благально, то суворо, то роздратовано. Цікавість взяла верх. Володя витягнув шию і торкнувся лобом шибки. Люда злякано обернулась, і на якусь мить їхні погляди схрестились…

Вони ніколи про це не згадували… Володя завів собі друзів. Пив не те щоб багато, але задосить, щоб у Люди з’явилася до нього відраза. Ніхто не міг бачити, що вони живуть не так, як треба.

Інші жили й гірше.

Їх обох душила нудьга, але ніхто з них не хотів сказати про це першим.

— Я думав, що ти знову сама з собою розмовляєш! — сказав чоловік.

За шість років він ніяк не міг збагнути, що нормальні люди можуть говорити самі до себе.

Люда колись мріяла про те, що ось Наталочка підросте, стане самостійнішою і вони покінчать з цією сірятиною. Будуть всюди їздити, ходитимуть в кіно, бібліотеку. Тепер її вже не тягнуло до цього. Найкраще Люда себе почувала, коли чоловіка не бувало вдома і вона могла взяти до рук книжку, вмостившись на канапі і трохи почитавши, задрімати…

Вона стрималась, нічого не сказала чоловікові, а натомість спитала доньку:

— Що тобі ще намалювати, Наталочко?

— Голубе небо!

Несподівано згадався дитячий віршик:

Чоловік якраз вирулював на широку асфальтовану трасу. Машина йшла легко, ледь чутно здригаючись. Він збільшив швидкість, задерикувато обганяючи переповнений автобус, хоч, власне, не поспішав. Обабіч дороги виднілися копиці сіна, а по стерні ходили поважні лелеки, багато лелек. Не так уже й далеко до осені. Йому спало на думку, що за сорок років йому жодного разу не вдалося побачити бабиного літа. І цього року знову, напевно, не вирветься у вихідний на село.

Надто гарячий день. Подорожній витер спітніле лице, ще нижче опустив вітрове скло. Він міг би зупинити машину, піти полем, за яким виднівся ліс, але спереду і ззаду мчали машини, і всі вони були зв’язані якимось невидимим ланцюгом, ніби мали перед собою одну мету.

Він в’їхав знову в село, зменшивши швидкість. Село лежало впоперек дороги, і біля обшарпаної вітрами будки стояло кілька людей, чекаючи на рейсовий автобус. Він міг би підвезти когось, але боявся затиснутих в спітнілому кулаці монет, котрі будуть згодом настирливо йому тицяти. Він у своїй лабораторії геть одвик від людей, хоч мав товаришів по роботі, гарних знайомих жінок, з котрих не одна поїхала б з ним у цю мандрівку невідомо куди. Власне, чого люди так мріють про свої автомобілі? Бо хочуть незалежності. Чоловік боявся, щоб ота незалежність не обернулась в рабство. Але воно так і трапилось. Безкінечний догляд, пошуки запчастин, бензин, турботи про гараж — все це посипалось, як з мішка. Набридла йому й холостяцька квартира, забита різним непотребом, книжками, яких він не читав, платівками, яких не слухав, немитими вікнами, порожнім холодильником. Може, він не подорожував, а втікав?