Маркові стало моторошно і холодно від різких поривів вітру. Помітивши це, Данелліна Абсолютна сказала:

— Сподіваюся, ти загрієшся у цій накидці.

Вона провела рукою по Марковому плечу. Хлопець повернув голову і знову був чимало вражений. Він навіть не помітив, як опинився у цій сріблясто-білій мантії.

— Вона зникне тоді, коли ти цього захочеш. Та мені здається, що саме такі шати пасують Маркусові Великому.

— Дякую, — сказав Марк. — Ти знаєш, бабунь, мені дуже важко віриться у все навколишнє. І навіть ця накидка видається якоюсь несправжньою.

— Маркусе, Деінде, як ти влучно назвав це місце, існує фізично і реально. Проте воно розміщене у позачасовій капсулі. Це — крихітний острівок у Всесвіті, де не існує часу як виміру. Тут усе є вічне і тимчасове, все є і нічого нема одночасно. Саме це і є те небуття, про яке говорили древні земні філософи. Хранителі Зеленоводдя створили цю бульбашку, щоб сховатися від тебердів і мати можливість впливати на розвиток подій. Нам необхідно якнайшвидше повернути тебердів у їхній дім, бо внаслідок їх сновигань шлюзом між нашими світами дестабілізується Зеленоводдя. І пастка викривленого часу скоро може стати реальністю.

— Викривлений час? — повторив Марк.

— Мені важко пояснити тобі те, чого я сама не знаю. Я можу тільки сказати те, що там немає місця нашому життю.

— Розумію, — співчутливо вимовив Марк і запитав: — А чому ж тоді той із вас, хто відкрив цей шлюз, про який ти казала, не закриє його?

Данелліна Абсолютна відповіла не відразу. Вона глибоко вдихнула, подивилася високо у небо і зажурено похитала головою.

— Ти запитуєш про Аріхандруса Могутнього, — вона повільно вимовила це ім'я, — але його уже немає серед нас.

— Він загинув?

— Ні-ні, йдеться про зовсім інше, — і вона пояснила: — Проникнувши на Тебердію — найімовірніше, ще один вимір існування нашої планети, Аріхандрусова підсвідомість потрапила у простір, перенасичений духовними вадами. І хоча теберди істоти нефізичні, ефірні, їм притаманне усе найжалюгідніше і найжорстокіше, що може бути у живій душі. Аріхандрус просяк цими низькими рисами і, маючи неабиякі континентальські здібності, уявив себе Богом — надприродною сутністю, яка може керувати усім видимим і невидимим. А теберди стали вірно слугувати і сприяти йому у цьому. Він втратив усі свої високі ідеали, які раніше сповідував. Найгірше те, що він і справді може стати наймогутнішим правителем у наших двох вимірах. А він точно не зупиниться на досягнутому. І стримувати його натиск нам дедалі складніше і важче. У нас немає такої зброї, яка б могла знищити тебердів. Зрештою, ми й не маємо на це права, нам необхідно лише повернути їх назад. Наші об'єднані зусилля затримають їх навалу ненадовго. Вони знищують Зеленоводдя поволі: місто за містом, одного континентальця за іншим. Якщо ми не повернемо їх назад на Тебердію і не закриємо якимось чином шлюз… — вона не закінчила.

На її обличчі Марк прочитав безвихідь. Але це було неможливо. Світ Зеленоводдя і його мешканці видалися Маркові майже чарівниками, і тому їх страх перед тебердами він аж ніяк не міг зрозуміти. Що ж це за істоти такі? І як їх подолати? Хвиля відчайдушного благородства накотила на Марка, і він, захлинаючись у ній, вимовив:

— Я б хотів їх побачити.

Данелліна Абсолютна подивилася Маркові глибоко у вічі. І хоч це тривало лише мить, йому здалося, що — вічність. І що вона хотіла в них побачити, для нього залишилося незрозумілим.

— Мудрий Пророк, з яким ти скоро познайомишся, передбачив народження наймогутнішого континентальця за всю історію Зеленоводдя. Він має врятувати нашу цивілізацію від просторово-часового безладу. Це явище важко однозначно пояснити, і, як я вже казала, відомо одне: у тих умовах жити неможливо — це крах цивілізації і усього живого. Цей простір сприятливий тільки для тебердів.

— Тобто ви знали про те, що станеться? — перервав Хранительку Марк.

— Загалом — так, — ствердила Данелліна, — але передбачити далеке, та й близьке майбутнє точно, у деталях, — річ неможлива. Наше майбутнє приховане від нас у пелені марева, ми можемо побачити його одним у певний часовий відрізок чи момент і зовсім іншим раніше чи пізніше. Кожна наша дія, слово і навіть думка впливають на наше майбутнє. Спроби зазирнути у прийдешнє — не завжди вдячна справа. Щоб зробити правильний вибір завтра, ми повинні бути мудрими сьогодні. Та мудрість, на жаль, приходить лише через глибокий душевний біль. Не можна покладатися на одні тільки пророцтва. Однак прихід Великого Хранителя був ознаменований одруженням твоєї мами, ім'я якої… — Данелліна зітхнула, — необхідно було стерти з історії Зеленоводдя.

— Чому, ба? — обурився Марк.

— Ти був ще зовсім крихіткою, коли Аріхандрус відкрив шлюз. Перейшовши на бік злих сил, ставши їх «полководцем», він дізнався більше про все минуле, теперішнє і майбутнє. Йому також стало відомо, що він загине від руки сина Лілеанни Миролюбної, коли той досягне двадцятип'ятирічного віку.

— Скільки? Таж мені майже удвічі менше! — здивувався Марк.

— Але ж і час на Зеленоводді рухається набагато швидше, ніж на Землі. Отже, спочатку Аріхандруса це не особливо хвилювало. Поки він насолоджувався своїм новим становищем і майже необмеженою владою і силою, перед якою падали наші поселення, почувався нездоланним. Але згодом, коли ми навчилися чинити опір, створивши захисні силові поля навколо міст, коли стали об'єднувати проти тебердів власні енергетичні сили, він зрозумів, що байки про його смерть можуть стати реальністю. Тоді Аріхандрус став переслідувати Лілеанну, яка завжди була поруч свого маленького синочка. Вона захищала його від посягань тебердів. Та сили її були надто слабкі.

Лілеанна не була створена для боротьби. Вона з'явилася для того, щоб дати світові Великого Хранителя. Тому нам довелося переховувати їх обох у певному місці, де ніхто ні з Тебердії, ні з Зеленоводдя не міг би їх знайти. Цим притулком стала Земля. Лілеанна перетворилася на Лілю і назавжди забула про рідне Зеленоводдя. Вона — вдова загиблого чоловіка, у якої є син Марк і мати, стара Данка з Діри у горах.

Тепер Маркус зрозумів, чому мама так дратувалася, коли він запитував її про батька, про будь-що з їх минулого життя. Вона просто не пам'ятала цього, і марно намагаючись хоч що-небудь пригадати, злилася.

— Поки ти був малим дошкільнятком, я з радістю тебе виховувала і розвивала твої надзвичайні здібності. Ліля ж вчилася у місті, де й познайомилася з твоїм вітчимом, — продовжувала бабуся. — Ти пригадуєш, як одного разу, коли тобі було лише чотири, сусідську кішку, яка тільки народила кошенят, задушив собака? Господарі були у розпачі. Усім було дуже шкода кішечку, а ще більше її кошенят, які напевне мали загинути… Ти ж, взявши у руки бездиханне тіло, притис його до грудей і голосно сказав: «Кицюня не померла! Вона просто спить. Зараз відпочине і піде годувати кицюні!» Потім ти поклав її на землю. А вона раптом ніби справді пробудилася, встала, потягнулася, потерлася до твоїх рук і граціозно побігла до своїх діток на горище, — і бабуся посміхнулася своїм спогадам. — Усі тоді були вражені і вирішили, що приказка «у кота дев'ять життів» — правда.

— Я такого не пам'ятаю! — здивовано розплющивши і так величезні очі, сказав Марк. — І взагалі я мало що пригадую із твоїх повчань.

— Звичайно! У тобі необхідно розбудити ці спогади. Тому ти й опинився у Деінде. Тутешня атмосфера сприятиме тобі. І я це вже помітила.

— Я навіть не підозрював, що володію даром левітації, — сказав Марк, — мабуть, це було моєю нездійсненою мрією. Я так часто літав уві сні… — він враз замовк і вже тихіше додав: — Але, здається, я вже про це комусь говорив.

Данелліна Абсолютна розсміялася.

— Хранителько, — почувся густий низький бас, — теберди наближаються, і континентальці вже вишикувалися на полі біля Бети. Незабаром почнеться протистояння.

Марк оглянувся довкола, але нікого не помітив.

— Я зрозуміла, Максімусе, — швидко відповіла Данелліна у нікуди, і вже звертаючись до Марка, додала: — Зараз я мушу бути там! Ми ще матимемо нагоду поговорити.