Посеред площі стояв поміст — дерев’яний, збитий грубо та наспіх — Лана ніколи не бувала в урочищі теслярів, та знала, що їх сором пройняв би за таку роботу… а, може, і пройняв, та що вони могли вдіяти, працюючи вночі, під пильним оком та грізними окриками Світозара і його банди; навколо помосту юрмився натовп, здавалося, гуртом перенесений сюди з бальної зали — чи так насправді і було? Втім, у цій юрбі Лана помітила досить жінок, не шляхтянок — селянок, купчих, челядниць, яких не було на балу, і які, зачувши її кроки, розступались, а побачивши, хто це йде, сахалися, мов від зачумленої. Втім, це їй тільки на руку грало — не треба було нічого пояснювати, пробивати собі шлях, розштовхуючи ліктями неповороткі тіла, можна було просто йти до дерев’яних сходів, звідки починалась дорога на Голгофу — що вона й робила. Дійшовши до нижньої сходини, вона якусь мить повагалась — не тому, що їй забракло мужності, а лишень тому, що хотіла впевнитись, чи не зіпсує вона своєю появою суд, який без неї, може, ще вирішиться на користь Олеся. Та одного погляду на перекривлену ненавистю і осудом пику Світозара, що стояв посеред помосту, здійнявши руки до неба, вистачило, щоб зрозуміти — все, що можна зіпсувати, вже зіпсовано. І тому, більше не вагаючись, Лана зробила перший крок.
Скалки на сходах були такими довгими і гострими, що кололи їй ступні й крізь шкіру постолів, і від того здавалось, що вона їде по цвяхах. Одна сходинка, ще одна, ще… тепер Лану помітили навіть ті, хто не бачив, як вона прямувала до помосту; юрба, угледівши чужинку, через яку, власне, і відбувався цей суд, схвильовано і обурено загуділа. В тих же, хто стояв на підмостю, реакція на її появу була настільки різноманітною, що цілком могла б слугувати ілюстраціями до підручника психології. Олесь стояв на краю помосту, а обабіч нього — двоє чатових, Борислав і Парфен; вирази облич вони мали розгублені, і обоє постійно озиралися, немов чекаючи когось, хто пояснить їм, для чого вони тут стоять, і як це взагалі сталося — суд над їхнім повелителем, і вони в якості конвоїрів на ньому. Лані пригадався розпач у голосі Борислава, що благав врятувати володаря, Парфен, який стверджував, що його життя нічого не варте проти життя короля… Тому і лють у їхніх очах, що спалахнула, мов ватра глупої ночі, коли забачили Лану, вона прийняла як належне. Вона й не думала ображатися чи сердитися на них — для них вона була тільки винуватицею всіх нещасть, які впали на Рутенію і на короля. Інша річ — Світозар, зі своєю скривленою, зморшкуватою, немов пересушена фіга, мармизою — він якраз був у курсі справи. І це пісне святенництво, яке він зараз демонстрував, ці заклинання до Світла, піднесені руки та інші атрибути глуму над її королем — над її коханням були їй глибоко огидні — так само огидні, як і Голова Ради Старійшин, і вся його Рада, що скупчилась за його спиною, немов зграя боягузливих беззубих собак, що ховається за своїм допоки ще зубатим вожаком, і тявкає так оглушливо лишень для того, аби приховати свою неміч.
Олесь, побачивши її, аж сіпнувся, але нічого не сказав — на його лиці люті не було, взагалі нічого не було, риси мов кригою взялися. Він стояв без корони — у Лани аж сльози на очах виступили — ще ж суд не скінчився, хто їм дозволив позбавити його символу влади?! Холодний вітер тріпав його солом’яне волосся, і очі в нього були холодними, далекими і порожніми — в них не було ні сорому, ні жалю, сама байдужість… і розпач? Так, розпач теж був — глибоко затаєний, похований під радужками крижаних, вже чомусь сіро-синіх очей, але надто добре Лана знала свого короля, надто добре відчувала його душу, щоб повірити в ці крижинки. І вірно зробила, що не повірила.
— Маленька, — се промовляли самі вуста Олеся, і слів гаразд чути не було, та Лані здалося, що він кричить, — навіщо ти прийшла сюди? Кохана, я ж просив тебе! — помалу його шепіт переростав у крик — у крик розпачу. — Я ж тебе благав! І що мені тепер робити з тобою?!
— Я можу нагади тобі, мій пане, що робити з нею, якщо ти забув, — королева, що, вочевидь, правила на цьому зразково-показовому процесі за потерпілу, озвалась звідкілясь із-за спин старійшин. На цю промову король відреагував, велично повернувши голову на звук голосу королеви під таким, розрахованим до міліметра у своїй недбалості, кутом, що Лана ледь не зірвалась на оплески.
— Не сумніваюсь, що можеш, королево. Тобі сей процес знайомий в деталях.
— Я — жінка.
Краєчки вуст Олеся смикнувшись, поповзли вгору.
— Справді? Чия?
— Ми не королеву судимо нині, — поспішно втрутився Світозар, очима показуючи доньці відступити назад, до придворних, що вона і зробила, правда, з великою неохотою. — Ми судимо тебе, Олексо.
Уже не «мій пане», не «королю». Олекса — і по всьому. Що ж тепер буде?
— То чи готовий ти вислухати вирок?
— Я слухаю, — схрестивши руки на грудях, мовив Олесь. — Я готовий.
— А я не готова, — солодко проспівала Світлана, і натовп охнув, одностайний у своєму обуренні, немов овеча отара, що слухняно йде за головним бараном на бійню. — Я не чула, у чому ви звинувачуєте короля. Я не знаю суті справи. Чи не могли б ви повторити для мене, що, власне, трапилось?
— Тут тобі не ярмарок, чужинко, — наливаючись багрянцем, вказав Світозар, і тут-таки, пригадавши, де він знаходиться, виправився. — Наш суд — не ярмарок. Ти все вчуєш із присуду. Слухай.
— Та ні, стривай, — з цими словами з юрби біля помосту вибилась ткаля Ганна. Побачивши її, Світозар терміново змінив колір щік і заходився наливатися вже не червоним, а фіолетовим, як стиглий баклажан, а Лана, пригадавши, що за словами Зоряни, Ганна та Світозар уперше за багато років зіткнулись тільки біля ложа, яке мало б стати смертним одром Олеся, визнала подумки нещасливим знаком, що знову вони здибаються на суді, і зажурилась — справи були кепські.
— Та що ж се таке? — почала Ганна сердито, звертаючись безпосередньо до Світозара. — Що це ти, стерво, тут чиниш? І ще стає нахабства обзивати це судом? Та це…
— Замовкни, годувальнице!
— Се ти замовкни, най би ти у Чорний ліс не трафив, старий падлюко! Кого ти судиш? За що? За любов? Ти б на доню свою подивився — чи ж вона присяги своєї не зламала? Чи хоч ніч мій Олекса з нею провів?
Королева спалахнула, розвертаючись до ткалі з такою рисячою грацією, що у Лани мурашки шкірою побігли.
— Та якби твій годованець, хлопко, вдовольнявся челядницями, як інші королі, то не стояв би він зараз на судовому помості! Так ні ж бо, кохання йому забажалось!
— Ти як мою матір назвала?
— Кинь, синку, то тільки слова. Лиш Світло пречисте, яке нам однаково щедро дарує тепло і проміння — і шляхтянці, і хлопці — те відає, хто з нас хто. За мене хай справи говорять — я хлопка, та мужа свого я не зрадила. І від любові не відрікалась ніколи, — цей докір адресувався, безперечно, Світозару, бо той сіпнувся, наче у нього влучила стріла, і пекуче почервонів. — Спини це судилище, Верховний Жерцю Світла!
— Я не можу, — розгублено пробелькотів той, із виду немов полинявши. Уся його велич, де й ділась. — Не можу.
— Та ся твоя донька скажену лисицю обдурить! Ножа тобі в спину заточить і буде всміхатись любенько, бинтуючи рану твою.
— Це так, та вона — моя донька, — інтонаційно виділивши «моя», відповів Світозар. — Чужа кров — то не водиця, а рідна…
— Вища за закон?
— Годувальнице, що ти говориш!
— Те, що відомо кожному, хто нині прийшов на цю площу!
— Не пійманий — не злодій. Я суд спинити не маю права!
— І в пам’ять про те, що колись у нас із тобою було? — із надією, що слабшала щомиті, проте вмирати остаточно не бажала, спиталась годувальниця. Світозар виглядав безпомічним, як місячне немовля.
— Ганнусю…
— Не говори мені нічого більше, — ткаля Ганна розвернулась, так, наче збиралася йти, але в останній момент передумала, і лишилась на місці. Зате у натовпі почалось ледь не зворушення — кожен бажав побачити ту, заради якої король зламав присягу, дану королеві, і гостроязику ткалю, котра наважилася кинути в обличчя Світозару все те, що про його доньку таємно шепотіли по кутках. Та коли голова Ради Старійшин повернувся лицем до короля, з явним наміром оголосити вирок, гомін в юрбі враз зник, наче його й не було, наче не перешіптувались, хитаючи головами у квітчастих хустках, гостроязикі молодиці, і не обмінювались короткими, уривчастими словами розважливі, суворі дядьки. Тут шанували старість, пов’язану з нею мудрість та досвід, і Світлана ще раз переконалась — Рада Старійшин та її Голова мали тут владу куди більшу за владу короля.
