— Може, чужинка нам щось заспіває? — із нищівною глузливістю спитався він. — Якщо вміє, звичайно. Чи вона тільки й уміє, що зваблювати чужих чоловіків?

Олесь схопився з місця, та не встиг нічого на це одповісти, бо Лана, звернувши на голову Ради Старійшин свої чисті, сріблясті очі, сказала:

— Не тільки. Ще я вмію рятувати життя королям і не розраховувати на людську вдячність.

Світозар знітився, Олекса опустився на трон, і хоч жовна все ще грали на його вилицях — Лана бачила це навіть звідти, де стояла, вуста все ж склались у схвальну посмішку. Її відповідь несподівано потішила і королеву — золоті очі спалахнули від задоволення; на батька Ія підкреслено не дивилась. А Лана перевела дух і заспівала. Її голос не був таким уже сильним чи дзвінким, але в цій дивовижній залі звучав, немов прекрасне оперне сопрано, а слова, що йшли від серця, не могли не зворушити.

І тоді сталося те, чого, напевне, ніколи не бачили ці старовинні стіни, те, про що роздратовані придворні сичали «блюзнірство», вибризкуючи лють, мов шматочки шинки на гарячій пательні — розтоплений жир. Король підвівся і рушив до Лани. Вона стояла посеред величезної зали, придушуючи в собі бажання накивати п’ятами, і дивилась на його ходу — спокійний, рівний, впевнений у собі поступ, на червоне корзно, що надавало його поставі величності, на сяйво камінця в його короні, на що завгодно, окрім, власне, його самого, а він підійшов до неї так близько, що вона бачила чорні крапки зіниць у блакиті його очей, і попрохав:

— Потанцюй зі мною.

Вона кивнула і музики, вже не чекаючи ніякого знаку, заграли мелодію — таку печальну, ніжну і щемливу, що прекрасніше важко було й уявити. Лана танцювала так собі — завжди, але не цього разу, кружляючи з Олесем по залі у танку, назви якого не знала, визначивши його для себе як щось середнє між вальсом та менуетом, бо король то відпускав її, схиляючись перед нею у вигадливому поклоні, то охоплював рукою її стан, і вів її, а музика все не закінчувалась, і Лана, підвівши ніжне личко до Олекси, не дозволяла собі відводити очі. Нехай потім їй буде боляче у сто, в тисячу разів більше, ніж зараз, нехай її серце розірветься від закарбованої в ньому кожної рисочки грубуватого, коханого обличчя, але вона не відведе очей.

Зблідла королева вчепилась руками в золотих перснях у спинку трону — хвости птахів, що цілувались — Світлана помітила це боковим зором, як і те, що від потрясіння у Світозара відвисла нижня щелепа і видовище він являв собою комічне і трагічне водночас, а Роман взагалі заплющив очі, немов не бажаючи споглядати падіння свого короля. І коли танець закінчився й Олесь опустився на одне коліно, цілуючи край її сукні, охнув не тільки люд у залі — охнула і сама зала; так, у всякому разі, здалося Світлані. Та се ще був не кінець потрясінням на сьогодні, бо він, не підводячись, глянув благально на Лану знизу вгору і проказав, тихо і вражено:

— Ходімо зі мною. Не питай, куди, серце — просто ходімо зі мною. Я щось таке відчуваю… чи ще побачимось ми, чи будемо разом? Кохана, мій світлячку, благаю — ходімо.

О, для чого були ті благання — хіба не пішла б вона на перше його ж слово куди завгодно, навіть у пекло? Важке корзно на плечах здалося їй кам’яним, вона відчепила фібулу, вколовши пальця, і жбурнула її разом із плащем на підлогу, потім повернулась і вибігла із зали. Шовки та атласи прилипали до шкіри, вона хотіла переодягнутися, і витратила на це не більше десяти хвилин у своїх покоях… своїх? Та що тут, в цім палаці, належало їй? Нічого, насправді нічого, навіть власне серце — і те вже їй не належало. Олесь зустрів її біля підвісного мосту, опущеного, незважаючи на глупу ніч, для того, щоб усі бажаючі могли потрапити до Зорева на Бал Великого Врожаю. Він теж вже перебравсь у повсякденне. Стражник біля воріт куняв, спираючись на вгрузлий у землю спис, аби не впасти. Олесь і Лана одночасно поглянули на схід — над Чорним лісом, ледь рожевіючи, зажевріло крайнебо. Скоро світанок.

— Ти хочеш знати, куди я веду тебе?

— Ні, — вона повернулась до нього, вуста тремтіли — чи всміхались? — Мені все одно.

— Це добре. Тоді йди на той бік Змійки і почекай мене там.

— Що ти… сказився! — Лана сплеснула руками, коли до неї дійшло, що задумав Олесь. — Після такої хвороби, щойно очунявши, лізти в крижану воду?! Тільки через мій труп!

— Лано, на той берег — негайно!

— Кинь ці свої королівські штучки! Я не підкоряюсь наказам! І не боюсь тебе!

— Люблю непокірних жінок! — Олесь всміхнуся дуже провокаційно, се було видно навіть у напівтемряві, і жвава уява Світлани послужливо намалювала їй кілька кольорових картинок. Дівчина почервоніла. Король, звісно, цього не загледів, але відчув її зніяковіння, і посміхнувся ще ширше. — Проте, так чи інакше, я зроблю це, мій світлячку. Хочу, щоб ти знала… щоб не мала жодних сумнівів стосовно моїх почуттів.

— Та з чого ти взяв, що я сумніваюсь?

— Відчуваю. Серце, яке любить, не помиляється.

Що вона могла сказати йому? Що заперечити?

Запевнити, що не сумнівається у його коханні? Але ж вона сумнівалась. Сумнівалася в усьому, що коїлося з нею тут, сумнівалась щомиті, і краяла серце тими ваганнями — собі і йому. Похнюпившись, Лана подалась на той берег.

Олесь спустився до Змійки. Світало. Сутінки сірішали, так, наче чорнило хтось розбавив молоком, переможне рожевувате світіння розливалось по безхмарному небу без перешкод; Лана зупинилась і споглядала на те, як Олесь підносить руки до вранішньої зорі, що народжується. Не було ані Ради Старійшин, готової прийняти його клятву, ані дружки у Лани, та й клятви не буде — була вже. Світлана це знала, та мить, коли її король, здійнявши руки до небес, благає Світло — і вона знала це так добре, ніби стояла поруч із ним і все чула — захистити кохану від лиха, — застигла у її пам’яті, немов світлина.

Нарешті Олесь зняв сорочку і пірнув. Нестерпно довгу хвилину Лана спостерігала за річковою гладдю, молячись Богу, Світлу і всьому, що має силу, щоб із королем усе було гаразд. І коли він кінець кінцем випірнув, коли вона побачила змокрілу русяву голову над невеличкими хвилями Змійки, Лані аж віддих перехопило судомою полегшення. Вона кинулась до води по вогкому піску, на ходу розмотуючи довгі шворки запаски — єдине, чим вона могла придумати витерти його. Мотузяні шворки не піддавались, боляче впиваючись у пальці, та вона не помічала того, в нестямному прагненні хоч якось полегшити стан Олекси — вода ж бо крижана! А він, сміючись, вибрався на берег, і відвів її руку із запаскою.

— Священне полотно для обтирання — я зворушений!

Та в цьому немає жодної потреби.

Хай йому грець, вона зовсім забула! Світлана зніяковіла, відступивши — щось таке казала годувальниця про її вбрання, що кожний символ, вишитий на ньому, магічний, а разом воно не що інше, як ритуальна одежа, щось подібне до ризи священика. Та не встигла вона оголосити, що їй чхати на одяг, коли мерзне її коханий, як Олекса став висихати. З ним діялось те ж саме, що свого часу з Романом — вода просто випаровувалася з його шкіри, волосся міняло темний, змокрілий відтінок на золотаво-русяві переливи, навіть ногавиці, котрі він не зняв, якось висохли за одну мить.