— Та не треба. Навіщо? Завтра ж буду на ногах.
— При всій повазі, моя пані, — це вже був не писк, а якесь скавучання, — я маю наказ короля — сповіщати його про все, що з вами коїться. Ви, часом, не вагітні?
— Я? — Світлана аж вдавилась цим припущенням. — О, ні! Цього не може бути!
— Як не може?
Лана засміялась, сміх поступово перейшов у кашель.
— Спасибі, що оглянули мене. Ви можете йти.
Товстун пішов, на його місці матеріалізувалась Зоряна, яка, примовляючи «Ось спробуй тільки мені не видужати до балу», розгорнула прихоплену із собою засмальцьовану ганчірку. Втягнувши повітря носом, Лана відразу зрозуміла, що в тій ганчірці.
— Козиний жир?
— А як ти здогадалась?
— У нас цим лярдом теж користуються, коли хтось кашляє. Тільки я не дозволю, щоб ти мене цим намастила.
— Чого це?
— Бо я буду смердіти, — голос Лани впав до безпомічного шепоту, — як коза.
— Я сам натру її, — почувся від дверей знайомий голос. Зоряна кивнула, вклавши в руку Олесю ганчірку, вклонилась зі словами «Мій пане» і вийшла.
— Роздягайся, — наказав Олесь, розминаючи і без того м’який смалець довгими пальцями. Світлана не поворушилась, він озирнувся, здивований.
— Ну, що таке? Знімай сорочку.
Що з нею таке — цього Лана й сама не знала. Який такий напад незвичайної сором’язливості відвідав її, вона не змогла б пояснити, та, замість того, щоб послухатись, вона ще міцніше стягнула пальцями комірець. Олесь підійшов до ліжка, сів на край, як сиділа вона свого часу біля нього, і тихо, із невимовною ніжністю в голосі промовив:
— Як дивно, правда ж, моє серце? Тепер ми помінялись місцями. Я хочу допомогти тобі, а ти мені не довіряєш. Я свого часу довірився тобі беззастережно, хоч був вразливим — куди вразливішим, ніж зараз ти, бо ти ж при пам’яті. Чого ти боїшся? Це не боляче.
Не зводячи з нього очей, Лана повільно стягнула сорочку: Не боляче. Хто це сказав? Ще й як боляче, бо кожен рух, кожен дотик цих чуттєвих, довгих пальців є мов тавро, і водночас нагадування про те, що скоро, дуже скоро вона втратить Олеся. Втратить свого володаря… Лана заплющила очі і лежала, затамувавши віддих, в горлі живим клубком пульсували ридання. А чи належав він їй колись насправді, її король, її Олесь, чи все це їй примарилось, як і країна, якої не знайдеш на жодній мапі, як не шукай.
— Ну, ось і все, — із цими словами Олекса натягнув їй покривало аж до підборіддя, і саме вчасно, бо в ту мить, коли він нахилився, щоб поцілувати її, у спальню без натяку на запрошення завалила ціла делегація краян чоловічої статі, очолювана Світозаром, і з голодною цікавістю спрямувала свої погляди в бік Ланиного ложа.
— Якого… що ви тут робите, усі? — король підскочив. — Хто вам дозволив увійти? Як ви насмілились? Ану всі геть — негайно!
Світозар мовчав — його довгі білі вуса оторочували скорботний рот і спускалися ледь не до грудей, мов ікла ображеного в кращих почуттях моржа. Чомусь саме моржа і нагадав він Лані в цю мить — старого, зморшкуватого, такого ніби неповороткого на суші, і такого зграбного, спритного у воді — у своїй стихії. Дивлячись зараз у ці блакитні, вже трохи збляклі від віку очі, Лана зрозуміла з чіткістю, котра чомусь вислизала від неї раніше — вона придбала собі ворога, та не простого, а смертельного, який буде битись до переможного кінця.
Решта краян, переминаючись із ноги на ногу, теж мовчала, ніяковіючи, і скидалась на гурт розлючених плюшевих ведмежаток. Та не встигла вона посміхнутись про себе цій аналогії, як хтось із середини — легше ж виступати, лишаючись невидимим, гукнув:
— Якщо вона чаклунка, мій володарю, нехай вилікує себе сама!
Якусь мить панувала тиша, потім озвався Олесь.
— Вона так би і вчинила, неодмінно. Та для цього їй треба звестися і приготувати чаклунське зілля, а хіба вона годна?
Юрба цих милих двометрових немовлят слухняно закивала на знак згоди і, задкуючи, залишила покої. В дверях затримався лише Світозар — точніше кажучи, завмер, мов кобра перед стрибком, даючи зрозуміти, що його це пояснення, без сумніву, блискуче, не задовольнило. І він не задкував — просто крутнувся на своїх підборах і зник так хутко, наче його й не було. Олесь же, взявши з табурета кубок із питвом, принесений Зоряною, підніс його до вуст, і прошепотів:
— Пий. Потроху. Ось так, добре. Затримуй воду в роті, щоб зволожити язик і піднебіння, так ти швидше вгамуєш спрагу. Чудово, розумна дівчинка. Юр сказав, що в тебе жар. Ти впевнена, що це… що ця хвороба не така, як в мене?
— Цілком. Це все серпневі ночі.
— Які?
— Та ті, що в Рутенії звуться «врожайниковими». Вони вже прохолодні, мій пане. Особливо там, в полі, біля Змійки.
— Та ти ж ніколи не жалілася! Чому?
— Бо було не до того. А ти блискуче впорався, Олесю, — маючи на увазі вигнання незваних гостей, мовила вона.
— Вважаєш? Дякую. Щось мусив же робити, коли вони зайшли сюди! У мене аж мову відняло!
— А по тобі й не скажеш. «Вона не може встати»… Ну, це ж треба! Залізна відмазка, мій королю. Коханий мій.
— Знову нове слово? — Олесь хмикнув і тут до нього дійшло. — Що ти… що ти сказала?
— Таки нове. Цілком нове для мене. Коханий мій.
— Почуте від тебе це — варте життя. Скажи іще…
— Єдиний…
— Ні, не так. Ще… це слово.
— Коханий. Я кохаю тебе.
— Ти все-таки наважилась… чому?
— Бо хочу, щоб ти це чув.
Щоб знав це. Щоб пам’ятав, навіть коли мене тут не буде… коли я піду. Олесю…
Він забрав її пальці в свої, і схилився над нею так низько, що Лана бачила гру темніших і світліших пасем його волосся, ловила дух трав, який завжди так хвилював її, і вираз коханих очей — просвітлений, жадаючий забуття теж не став для неї незбагненним. Він теж знає, що розлука неминуча — сяйнула їй думка і вона, якось по-новому, гостріше відчувши його біль, його прагнення до вибору, якого він не має, ба, не має навіть права на прагнення, раптом так палко захотіла його втішити, що збагнула навіть той вираз, значення якого вічно вислизало від її розуміння — хочеться до смерті.
— Олесю, — прошепотіла вона, обводячи пальцями абрис його вуст, — якщо ти нічого не маєш проти жінки, натертої козиним жиром, я могла б показати тобі дещо цікаве.
— І чим саме ти змогла б зацікавити мене, чужинко? — підколов він, включаючись у гру. — Щось новеньке, чого я не знаю?
— Ти знаєш більше, ніж я здатна витримати. Але… — Лана підвела руку так, щоб у промінні згасаючого сонця, яке люб’язно зазирало кожного вечора у її вікно перед тим, як зайти за небосхил, перстень на її руці блиснув гострими, пронизливим металевим відблиском. І Олесь зрозумів.
— Ти впевнена, що хочеш цього?
— Я хочу всього — від тебе.
Хочу всього тебе.
— В дитинстві, — мовив король, скидаючи кептар, прикрашений аплікацією із червоного сап’яну, і, беручись за край сорочки, — я терпіти не міг козиний жир. Те, як він блищить на шкірі, і запах… сморід… це просто жах!
— Я тебе не звинувачую, — театрально зітхнула Лана.
— Як добре, що я давно виріс.
Лікар Юр мав рацію — нічого страшного, подумала потім Світлана. До Балу Великого Врожаю вона цілком видужала і була, як нова копійка — король особисто прослідкував за цим. Він слідкував за цим цілих три дні, бо до початку свята не покидав її покоїв.
— Та ворушіться ж! — нетерпляче пританцьовуючи на місці, прикрикнула Зоряна на двох покоївок, які із вправністю сонних мух защипували на Лані бежеве оксамитове корзно. — Ну що за дівки, кара на мою голову! У них руки правильно стають, лиш коли треба хлопа обійняти, — поскаржилась вона Світлані. Та у відповідь тільки повела плечем. Із незрозумілих причин Зоряна хвилювалась за неї більше, ніж вона — сама за себе.
— Ні, се годі витримати. Ось геть, дайте, я сама! — і, вихопивши з пальців Росави золоту фібулу, із вигравіюваною на ній трояндою, Зоряна прикріпила край плаща трохи нижче талії Лани, над стегном, із лівого боку. Саме корзно важкими складками лежало на плечах Світлани, а другий його край, який нічим не закріплювався, був перекинутий через її ліву руку. Під плащем на ній вилискувала синювато-сіра атласна сукня без рукавів і з квадратним вирізом на шиї, а вже під сукнею, невидима для людського ока, ховалась батистова сорочка з довгими, у формі крил кажана, рукавами, та розшитим синіми листками комірцем. А черевички! Світлана глянула на свої ніжки, і, хоча довга сукня залишала відкритими тільки їхні носочки, засміялась. Вона була взута у подарунок короля — черевички із темно-вишневого сап’яну, на підборах заввишки сантиметрів десять — і знову почувалася як удома! Ось тільки жаль, що червоні коралі довелось зняти — а вона так до них звикла. Ну, то пусте, зате хрестик залишився тут, торкнувшись чорної шовкової шворки, на якій він висів, відзначила Лана. Король питав її, що це, і вона сказала — просто прикраса, не наважившись пояснювати значення цього християнського символу; Олесь зауважив тоді, що нічого особливо красивого в у цій речі не бачить, крім того, вона занадто примітивна, аби зватися прикрасою. Лана погодилась, сховавши хрестик під сорочку, і перевела розмову на щось інше. Це був її амулет, її талісман, і розлучатися з ним вона не збиралась, навіть на догоду Олесю.
