— З якої половини чоловік, а з якої половини кінь? — прошепотіла.
— Згори до пояса чоловік, а нижче пояса кінь.
— Лишенько! — зойкнула. — Нижче пояса — кінь...
— Та не бійся, Мартохо, — заспокоював Хома, — бо я нижче пояса зовсім не кінь.
— А хто ж ти нижче пояса?
— До пояса я людина, а нижче пояса — трактор.
— Лишенько! — знову зойкнула Мартоха, й серце їй у грудях гуркнуло, наче йорданська крижина під залізним ломом. — Нижче пояса — трактор!..
Хома на тракторі скидався на отого винуватого ведмедя, що корову з’їв, а Мартоха коло трактора скидалась на оту винувату корову, що в ліс зайшла, тому-то й зі світу зійшла.
— Не журись, Мартохо, ще не в таких бувальцях бували, не первина!
Й тоді Мартоха, ламаючи руки і кусаючи губи, тихесенько заголосила, клянучи на чому світ і долю свою, й науково-технічну революцію, й чоловіка. Бо в інших яблунівських жінок чоловіки як чоловіки, попереду прогресу не біжать і від прогресу не відстають, а цьому пришалимоненому Хомі найбільше треба. Від динозаврів і кентаврів — прямісінькою дорогою в тракторозаври! Вона кляла той день, коли Хома, прокинувшись уранці, побачив сяйво над її головою, кляла його захоплення магією, і зловживання санс-енергією, і макробіотичний дзен, і сорокаденне голодування, й шефів-роботів (особливо ж того волоцюгу Мафусаїла Шерстюка!), й машину часу, й невидимого грибка маслючка. Мартоха навіть кляла виходи старшого куди пошлють в астрал, про які лише інтуїтивно здогадувалась, бо вже коли він виходив в астрал, то не марно, Хома не з тих, що виходитимуть марно.
Хома слухав із філософським спокоєм, а коли Мартоха вмовкла, новоявлений тракторозавр озвався:
— Мартохо, не шукай винних, бо, либонь, сама найдужче винувата. Еге ж, якби ото колись давно не позичала мене за телицю спекулянтці Одарці Дармограїсі, то не було б такого гармидеру. І ніколи б я не став тракторозавром, от!
І тільки Хома перейшов у наступ, Мартоха вмовкла, бо жінки люблять відчувати над собою тверду чоловічу руку. І хоч, може, сьогодні це була рука тракторозавра Хоми, але ж!..
— А як тепер тобі на душі чується? — поспитала примирливо. — Чи й душі немає?
— Душа була, душа є, — оговтуючись, заспокоїв грибок маслючок, себто тракторозавр Хома. — Замість кричати взяла б та роздивилась мене краще.
Либонь, він хотів ще й похвалитись!
— Не в кожного яблунівця є очі та ще отакі фари, як у мене, — вів розсудливо. — А поглянь на колеса на гумовому ходу! Дідуньо Бенеря похвалиться такими колесами? Навіть у директора школи немає й не скоро будуть.
Залоскотана погордними словами тракторозавра Хоми, відтерпла душею Мартоха, цікавіше стала приглядатись до явленого перед її очі науково-технічного дива. А те диво, оговтуючись і набундючуючись, гомоніло:
— Маю такий передній міст, що ніхто з чоловіків у Яблунівці не має!
— Еге ж, маєш доброго моста, хай би він тобі запався...
— А бак для пального? Знаєш, скільки заливаю літрів?..
— Знаю, як ти позаливаєш собі фари...
— А коробка передач — безвідмовна!
— Спробуй тобі відмовити...
Усім хвалився Хома, чого в інших катма. Й гідропідсилювачем рульового керування, й повітроочисником, й водним радіатором, і генератором. Натискав на педалі керування гальмами, але якось чудно так, що вони самі в нього натискались, адже Хоми вже знизу не було, знизу була заводська машина! Й так само не міг нахвалитись важелем ручного керування, регулятором паливного насоса й важелем переключення передач. Заінтригована Мартоха навіть до мотора позаглядала — мотор був теплий, пахло від нього бензином, соляркою, мастилом. Посміливішавши, вона вказівним пальцем поторкала муфту зчеплення — й раптом тракторозавр Хома зареготав:
— Та не лоскочись, Мартохо!
А вона, лукава, щоб досадити чоловікові, який ото надумав випередити науково-технічний прогрес, не тільки однією рукою лоскотала йому муфту зчеплення, а й другою лоскотала генератор. Звісно, тут сміхи взяли б і трактор, а що вже тоді казати про тракторозавра Хому, який навіть звичайнісінькою людиною любив пускати смішки з гречаної лемішки! Отож він і реготав, граючи карими очима, здригаючись тулубом і дригонячи колесами,
— Облиш, Мартохо, — благав, — бо кольки штрикають аж в основний циліндр гідравлічної системи! Годі, бо щось булькає аж у масляному насосі!
— Я тобі зла не кою, а тільки веселю рукою, — підсміювалась капосна жінка.
А в тракторозавра Хоми від сміху виступили сльози не тільки на очах, а й на фарах.
— Мартохо, ти не русалка, а я не парубок, я тракторозавр, у мене від твоїх лоскотів судомить педаль ножного керування регулятором паливного насоса. Як стану від сміху калікою, то хто мене такого відремонтує, чи подумала?
— А ти про мене думав, коли на тракторозавра обертався, га? Ти зі мною радився? А як ти тепер у паспорті писатимешся? А за статтю ким будеш? А за національністю? Тебе мати такого не народжувала, зроду-віку таких українців у світі не знано. Хіба пісні чи казки для отаких тракторозаврів складено? Одарка Дармограїха не взяла б такого тракторозавра в позичку!
— За Одарку не ручайся, — буркнув Хома. — І не сердься, як спасівська муха, бо тепер яблунівські жінки ще більше накидатимуть на мене очима, ніж колись.
— Та куди ти такий судний?!
— Не скажи, бо коли тут тобі відразу чоловік і трактор — не одна подумає про такого хазяїна!
Мартоха, сплюнувши через ліве плече, почвалала до хати, а Хома тим часом засвітив фари, бо надворі посутеніло, Яблунівку облягала ніч. І снувалась йому під великими осінніми зорями в голові думка про Еклезіяста, сина Давидового, царя в Єрусалимі. Казав цей проповідник, що марнота усе, що немає нічого нового під сонцем, покоління відходить, і покоління приходить, а земля віковічно стоїть. І мудрість — то ловлення вітру, при многості мудрості множиться й клопіт, хто ж пізнання побільшує, той побільшує й біль. Не лишається пам’яті про мудрого, як і про нерозумного, на вічні віки, — в днях наступних зовсім все забудеться, і мудрий вмирає так само, як і нерозумний. Краще добре ім’я від оливи хорошої, а день смерті людини — від дня її вродження. Гірша від смерті — то жінка, бо пастка вона, її ж серце — тенета, а руки її — то кайдани. Завжди тішся, але пам’ятай про дні темряви. І мигдаль зацвіте, й обтяжіє кобилка, і загине бажання, бо людина відходить до вічного дому свого, а по вулиці будуть ходити довкола голосільники, аж доки не пірветься срібний шнурок, і не зломиться кругла посудина з золота, і при джерелі не розіб’ється глек, і не зламається коло, й не кане в криницю... І вернеться порох у землю, як був, а дух вернеться знову до Бога, що дав був його! Наймарніша марнота, марнота — усе!..
Отож наринули в голові ці думки в зоряну осінню ніч, проте, звісно, тракторозавр Хома ой як був не згоден із проповідником Еклезіястом! Бо мудрість — таки не ловлення вітру, бо Мартоха — таки не пастка, бо хіба вже був колись під сонцем хоч однісінький попередник тракторозавра? Були іхтіозаври, динозаври, кентаври, але ще не бачив світ отакого саморобного й самочинного тракторозавра, як Хома, й хоч вертається вітер на круг свій, проте є нове в епоху науково-технічної революції, і мудрість — то не ловлення вітру!
Невдовзі Мартоха принесла макітру вареників із сиром і, залізши в кабіну, пригощала Хому. Виробившись за цілий день, тракторозавр наминав із таким вовчим апетитом, аж за вухами лящало, аж у повітроочиснику схлипувало, аж в основному циліндрі гідравлічної системи плямкало.
— Як же ми тепер житимемо? — поспитала Мартоха, пучками пальців ніжно торкаючись до рульового колеса, наче то була тепла чоловіча рука.
— Як їздила на мені, так і їздитимеш! — запевнив тракторозавр Хома. — Тільки тепер із більшою швидкістю, ніж на моїй шиї.
— А не любитимемось так, як кішка з собакою?
— Мартохо, не бив я тебе кулаками й ногами, не битиму важелями й колесами!
— Може, тепер ти станеш як отой, що не б’є, не лає і нічим не дбає?