Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Можливо, в практиці науково-технічної революції комусь там у Великому Вербчому чи в Сухолужжі легко вдавалось розпрощатися з вилами-згрелями й чистити гній на корівнику скребковим транспортером чи шнековим насосом збирати й навантажувати гноївку. Можливо, отой хтось мав ясну свідомість, молодесенькі мізки, не журився за вчорашнім днем, бо жив днем завтрашнім. Можливо!

А в старшого куди пошлють Хоми Прищепи з Яблунівки раптом сталось роздвоєння душі й роздвоєння особистості... Начебто його навідало так зване антагоністичне марення Сегла, грибку маслючку здавалось, що він опинився в центрі протиборства двох антагоністичних сил, його єство стало ареною їхньої смертельної сутички, й сам він — лише пасивним полем бою.

В пору роздвоєння особистості (вила-згрелі ще не розлюблено, а скребковий транспортер іще не полюблено) старший куди пошлють звідав хворобу, яку можна назвати як цефалогічні психози Мінгаззіні. Голова боліла так, наче їй забракло кількох дубових клепок, а в сутінковій свідомості спалахували дикі зорові й слухові галюцинації, які дивно б, здається, спізнавати рядовому яблунівському колгоспнику. Ввижались Хом: барвисті спалахи, зміїсті блискавки в хаті й на подвір’ї, а коли йшов вулицею, то марилось, що ось-ось із попутної вантажівки на ходу вискочить шофер, щоб кинутись на чудотворця з ножем...

Може, й не слід казати, а говорити слід, що в пору роздвоєння особистості жорстока доля послала старшому куди пошлють іще одне суворе випробування: він звідав жахи маячні еротичного переслідування. Якби від рідної жінки Мартохи, то можна б і не згадувати, а то ж... Варто йому вийти за ворота, як увижалось, що молода сусідка зі скромними очима шепоче: «Хомо Хомовичу, я така гарна, хоч із лиця води напиться, і ви ще хлопець молодий, як барвінок. Давайте з вами підемо за хлівець та й з моєї пшениці напечемо паляниці, а з вашої пряжі натчемо полотна!» Грибку маслючку від тих слів солодких пекло солодко в усьому тілі, але чоловік мусить тікати від баби, щоб уникнути непроханої зваби.

Утік недалечко, десь у левади, а в левадах між верболозів іде самогонниця Вівдя Оберемок, череслата й клубаста, і начебто так промовляє до старшого куди пошлють: «Горе людям із дітьми, горе ж мені без дітей, але мені хотілося б насіння навіть без весілля. То чи не посприяв би ти, Хомо Хомовичу, хоч одненьким маленьким, що не понесе ложки за вухо? »

Спантеличений чудотворець дременув далі від гріха, дійшов до мосту через ставок, а тут на мосту йде вчителька молодших класів їхньої школи Ганна Ксаверівна, яка, либонь, уже вдруге чи втретє молода, й так озивається: «Ви, Хомо Хомовичу, не будьте гірший торішнього: прийдете звечора, а підете ранком, — ніхто й не збреше, що ночували. Дайте ж обнятися й дайте поцілуватися, любите мене вбрану — полюбіть й невбрану».

Чудотворець накивав п’ятами й від учительки молодших класів Ганни Ксаверівни! А тільки в той день чомусь ну кожнісінька жінка липла до нього, мов шевська смола до кожуха. Гаразд, що мудрий Хома зі своєю роздвоєною душею в роздвоєній особистості знав гаразд про ту маячню еротичного переслідування, яка з ним приключилась. А якби відати не відав? Добре, що поморочила Хому ота маячня еротичного переслідування — й відпустила, цю хворобу якась інша хвороба вхопила.

Куди його, роздвоєного чудотворця Хому, в цей час тільки заносило!.. Сів за столом снідати, взяв ложку в руку — й завмер у позі імператора Наполеона, що розмірковує про битву під Аустерліцом: зіниці розширились, не реагують на світло чи якусь там акомодацію й конвергенцію. Дивиться на нього Мартоха й лише головою співчутливо похитує: «Хай старший куди пошлють хоч раз у житті посидить так, як імператор, бо не тільки ж імператорам сидіти по-імператорськи. Гаразд, що манія величі, а не якась там астазія-абазія, що бідному Хомі ні лягти, ні сісти, ні спати, ні встати».

— Хомо, — казала рідна жінка Мартоха, — коли так страждаєш за вилами-згрелями, то краще не страждати!

— Авжеж, краще не страждати, — згоджувався Хома, — але ніяк не вийму їх із серця!

— Та взяв би до серця отой скребковий транспортер — і горя не знав би!

— Мартохо, чи я кажу, що не хочу взяти? Може, й візьму. Але так зріднився зі згрелями!

— Зріднишся з транспортером! Ось раніше ми в колгоспі теж не бачили ні балета на фермі, ні звіринця на буряках, ні шефів-академіків, а довелось, бо науково-технічна революція. Без цього тепер ні хліб не вродить, ні сало на свині не наросте. Не такий транспортер страшний, як ти його малюєш. Геть перевівся нінащо! Марно пропало й голодування, й макробіотичний дзен.

— Знаєш, як на душі? Наче одна рука тягнеться за вилами, а друга вже простягається до гноєтранспортера.

— Та сам себе вдар по руці, що тягнеться до вил, і перестанеш страждати. Бо й перед людьми совісно, що так побиваєшся. Дивись, щоб той Корогли знову не прислав якого листа до правління за твою роздвоєну душу.

— Може бути... Не все ж балакати про буряки та яйця, скільки там вродило жита на сто гектарів землі... А затіють балачку, що там родить на ста гектарах моєї душі!

Грибок маслючок, снідаючи гречаними галушками на салі, мляво жував і тужно міркував: «Може, вдатись до системи Станіславського? Навчитись командувати своєю увагою — значить, навчитись командувати самим собою! Коли прийду на корівник, весь Простір Уваги поділю на три частки. Велика частка — весь корівник із новітньою технікою й худобою. Середня частка — скребковий транспортер і корівчина, біля якої підчищаю. Мала частка — скребковий транспортер і я сам, душа моя, чорноземні гектари, на яких маю плекати дорідні колоски ударної праці. Та коли я ще до великої, середньої й малої часток Простору Уваги за системою Станіславського додам частку четверту, тобто внутрішню, щоб прислухатись до серця, душі й голови, тоді неминуче навернусь до транспортера, відкинувшись від вил-згрель!»

То до чого вдався чудотворець Хома? Всмак наївшись гречаних галушок на салі, він, за порадою мудрої рідної жінки Мартохи, що навчилась читати його думки, вдався до самонавіювання! Хома набурмосився й навіював сам собі:

— Я дуже хочу, щоб мої трудові руки ніколи в світі не торкалися вил-згрель!.. Дуже хочу, щоб мої руки ніколи не торкались вил-згрель!.. Мої руки ніколи не торкнуться вил-згрель!.. Мої руки не торкаються вил-згрель!.. Руки не торкаються вил-згрель!

Важко передихнувши, наче гору з плечей скинув, грибок маслючок витер піт на чолі й сказав:

—Либонь, одхрестився, хай їм трясця!

— А тепер навій собі любов до скребкового транспортера, — порадила Мартоха.

Чудотворець Хома став на лиці такий, наче сови йому з очей повилітали, натомість в очах соколи позвивали гнізда.

— Я дуже хочу, щоб у моєму серці запалала любов до скребкового транспортера, — проказав грибок маслючок, і щоки йому цвіли, мов півонії, на які ось зараз поприлітають бджоли.

— Е-е, Хомо, в тебе, либонь, на язиці медок, а на душі льодок, — дорікнула Мартоха.

— Дуже хочу, щоб у серце запала любов до скребкового транспортера, — уже зі щирішим натхненням навіював собі сентимент до нової техніки старший куди пошлють.

— Е-е, в тебе слова ласкаві, та думки лукаві, — вгадувала Мартоха роздвоєну душу свого стражденного мак-рсбіотика.

— Хочу, щоб у серце запала любов до скребкового транспортера, — ще завзятіше, мало не зі стогоном проказав чоловік.

— О, вже не скажеш, що на словах милості просиш, а за халявою ніж носиш, — похвалила жінка.

— Щоб у серце запала любов до скребкового транспортера! — скрикнув Хома, наче йому віл на ногу наступив.

— О, вже не граєшся, як кіт із мишею!

— У серце запала любов до скребкового транспортера!

— Славно, Хомо!

— Запала любов до скребкового транспортера! — самонавіювався грибок-маслючок хоробро.

— О, твоя відвага мед п’є й кайдани тре!

— Люблю скребковий транспортер! — мовив старший куди пошлють голосом людини, що їсть хліб із сіллю, з водою, живе правдою святою.

49
{"b":"560397","o":1}