А що академік Мастодонтов-Рапальський за своє довге життя в науці звик нічому не дивуватись, то маститий вчений нітрохи не здивувався, коли старший куди пошлють уважно вислухав його і раптом у відповідь видав свою тираду, яка раніше теж ніколи не лунала на яблунівському корівнику:
— Мотонейрони, клітини Пуркіньє, розподіл Пуассона, пресинаптичне гальмування, синаптосоми...
Академік Мастодонтов-Рапальський, бачачи, що наскочив не на дурного по саму зав’язку, тож, щоб підтвердити свій високий авторитет у світовій науці, мов горох об стіну сипнув:
— Синапси вегетативної нервової системи, синаптична затримка, синаптичні бляшки!
А грибок маслючок своєї:
—Синаптичні потенціали, синаптична відповідь!
Академік Мастодонтов-Рапальський поправив пальцем золоте пенсне і з великою гідністю заявив:
— В дослідах на п’явці з допомогою фізіологічних методів...
А старший куди пошлють підняв угору вила-згрелі, як найбільший свій аргумент, і січе:
— Досліди над сіамською кішкою, нейрони в середній смузі латерального колінчастого тіла...
Отак на корівнику гомоніли старший куди пошлють та маститий академік Мастодонтов-Рапальський. Із їхніх уст знай сипалися всякі там ацетилхолинові шуми, волокна з ядерною сумкою, корзинчаті клітини, мозкові синаптосоми та піноцитозні вакуолі. Слова ці рідкісні, може, нічого й не сказали б зоотехнікові Трохиму Невечері чи доярці Христі Борозенній, а для грибка маслючка мудрі терміни були солодші за мед медович і цукор цукровий. Так і сипав, так і сік: мускульне веретено! генетичний фактор! радіоавтографія!
І хоч маститий Мастодонтов-Рапальський звик ніколи ні з чого не дивуватись, але тут, на яблунівському корівнику, мусив відмовитись від своєї олімпійської незворушності. Академік не без оторопіння дивився на непоказного грибка маслючка й на вила-згрелі в його жилавих, натруджених руках.
— Скажіть, Хомо Хомовичу, — поспитав не без мимовільного улесливого дрожу в голосі, — як вам коло колгоспної худоби вдалося так глибоко проникнути в таємниці і надскладних клітин, і твердої мозкової оболонки, і фузімоторних волокон? Адже ви позбавлені і лабораторії, і спеціального обладнання. Та ви знаєте більше, ніж багато вчених, узятих разом! І навіщо вам, Хомо Хомовичу, у вашій роботі на фермі отакі глибокі знання?
— Ех, ви! — тільки й мовив старший куди пошлють докірливо. Й вираз його обличчя став такий, наче чоловік хотів сказати: «А ще в капелюсі! » Оскільки в цю літню днину академік був не в капелюсі, а сяяв ідеально блискучою лисиною, то Хома невірний і лукавий утримався від такого сакраментального вигуку, натомість сказав по паузі: — Усі ці знання увібрав із молоком матері, я всяких там академій не закінчував. А знання синапсів збудження чи гальмівних синапсів, механорецепторів чи методу сахарозного місточка, нейрофіламентів чи денервації допомагають мені в роботі ось тут, коло худоби! Хоча ви й академік, може, й бували в Оксфорді чи ще там де, а від життя відстали, не знаєте, що тепер без таких знань навряд чи обійдешся на високотоварній тваринницькій фермі, на тракторі чи комбайні.
Вислухавши старшого куди пошлють, академік Мастодонтов-Рапальський зрозумів, що таки справді відстав од життя, що по нинішній день мав хибне уявлення про науковий арсенал рядового колгоспника у «Барвінку». Авжеж, є закономірність у тому, що вони, новоспечені шефи, допомагають сьогодні в сільськогосподарських роботах у Яблунівці, таким чином поєднуючи науку з життям, яке, виявляється, ой як далеко пішло вперед. І він із незграбною запопадливістю заходився орудувати вилами-згрелями, вигортаючи гній та перетовчену мерву.
— Ну, бачу, вам дай товкач, то й вікна повибиваєте, — Дорікнув грибок маслючок, якому накинули такого шефа, котрий не вміє до пуття вила тримати в руках.
— Я й справді наче ота добра кума, та розуму нема, — відказав академік, непомітно й собі черпнувши а бездонного колодязя яблунівської народної мудрості. Й навіть став піддобрюватись до свого наставника: — Але краще з вами, Хомо Хомовичу, два рази згубити, ніж зі мною один раз знайти, еге?
— Хто відає! — розмисливо сказав старший куди пошлють. — Так із копита я вам не можу відповісти, чи зі мною ліпше в пеклі, ніж із вами в раю. Але, видно, ні в Оксфорді, ні в Кембріджі вас такого простенького діла не вчили, то в Яблунівці повчіться, вміння знадобиться на старість, потім ще й іншим академікам передасте — своїм і чужим, котрі б ото раді косити, та нема кому за ними косу носити.
— Бо з простоти люди пропадають, — згодився маститий Мастодонтов-Рапальський. Вила-згрелі він намагався втримати однією рукою, бо другою хапався за золоте пенсне, що спадало з перенісся гачкуватого носа. — От вам, Хомо Хомовичу, допомагає, а мені чомусь зовсім не допомагає моя обізнаність із гальмівними нейронами, рецептивними полями, синаптичною передачею...
— Не скажіть! — заперечив старший куди пошлють і скривився так, як ото подеколи святий на святого кривиться. — Без тих знань ви отут на корівнику, може, не варті були б і печеної цибулі.
Добре, що грибку маслючку трапився такий старатливий шеф, як академік Мастодонтов-Рапальський. Звісно, за першим наїздом до колгоспу в цього славнозвісного авторитета не все виходило з вилами-згрелями, а чи знайдеться сміливець, який стверджуватиме, що в академіка нічого не виходитиме й через кілька років шефської допомоги? Але, на жаль, не всі поміж приїжджих шефів відзначались таким сумлінням і скромністю, як Мастодонтов-Рапальський.
Якийсь академік носив оберемками вико-мішанку й закладав у жолоби для худоби. Дрібненький, наче немовлям ніколи не нюхав материнського молока, з блакитною оксамитовою шапочкою на голові, що скидалась на цурку для гри в скраклі, цей академік світив злими золотавими очима, що нагадували монети царської чеканки. Маститий Мастодонтов-Рапальський пошепки сказав старшому куди пошлють, що золотоокий в оксамитовій шапочці — знаменитий сходознавець, часто виїжджає в арабські країни, брав участь у якихось древніх розкопках на берегах Мертвого моря, написав цінні праці про унікальні й рідкісні монети династій Саманидів, Тимуридів і Шейбанидів, здатен годинами аналізувати традиційні версії сюжету про Юсуфа й Заліха в пуштунській літературі, може в самозабутті напам’ять цитувати Османські судові документи будь-якого століття. Авжеж, вико-мішанка з його рук розсипається, авжеж, він не годен пройти як слід по корівнику, але нехай старший куди пошлють не сумнівається, що золотоокого в блакитній шапочці знають майже всі тюркологи. Мабуть, в очах Хоми невірного і лукавого майнув сумнів чи недовіра до почутого, бо маститий Мастодонтов-Рапальський проворно скочив до знаменитого сходознавця, щось шепнув на вухо — і в того від обурення побільшало золота в кожному оці принаймні унцій на тридцять-сорок. Заплітаючись тоненькими ніжками в підстилці, він підійшов до грибка маслючка й відрекомендувався: Йона Ісайович Корогли. Рука, яку потиснув грибок маслючок, була тверда, маленька й кругла, наче мідна фельса, себто монета. А потім став мало не виспівувати арабською мовою, химерно округлюючи або витягуючи рум’яні, мов персики, губи. Коли Йона Ісайович Корогли вмовк, старший куди пошлють сказав із усмішкою:
—Даруйте, що я трохи засумнівався у вашій ученості, але після того, як ви майстерно продекламували газель із паризького рукопису Дивана, що належить незрівнянному Бабуру, я більше нітрохи не сумніваюсь у вашій ерудиції.
У бідного Корогли від здивування обличчя стало таке, наче він тільки щойно втямив, що приїхав до Яблунівки у великому чоботі на лівій нозі, а малий чобіт забув удома під лавкою, і гордий погляд золотих очей став прямий, як свинячий хвіст. А грибок маслючок оту газель Бабура, що прозвучала арабською мовою, відразу ж переклав на українську. Його сухий, мов перець, голос арабською тривогою звучав на яблунівському корівнику:
—З тих пір, як це обличчя й ці коси заполонили моє серце, вдень немає мені спокою, вночі немає мені сну.
