І тільки після цього, вже в свинячий голос, захеканий шпигун Пріслі знайшов Джеймса Бонда. Той виголошував промову в своєму клубі, в якій він гостро критикував порожню хижу, що стояла напроти, за її бездіяльність. Розвідник холодно вислухав донесення про надзвичайні події у губернатурі, вхопив беззвучний пістолет, вибіг таємним тунелем на узмор’є й спробував відрізати втікачів від порту, але було вже пізно. Звідти їхав конем мокрий заступник Білла — Макт Рой і, скаженіючи від злості, стріляв зі своїх гармат шістнадцятого калібру в кожну ворону, яка пролітала повз нього.

Перш ніж на щось зважитись, Бонд увімкнув внутрішній голос і уважно прислухався.

— Віслюк, — нарешті почув він, — це тобі не промови виголошувати.

Джеймс стримався і ще раз увімкнув голос:

— Бонде, тепер шукай вітра в полі, — відповів його порадник.

Тоді шпигун, піймавши першого-ліпшого візника, подався в губернатуру. Містер Літлтон, оговтавшись від переляку, тихо плакав. Побачивши звісного розвідника, він, не соромлячись своїх сліз, гірко сказав:

— Бонде, я вже не хочу бути губернатором.

— Добре, добре, ти ним і не будеш. А тепер витри сльози і розкажи, що тут сталося. Тільки, прошу, докладно, бо для мене важлива кожна подробиця.

— Бонде, це жахливо. Я все витерпів: і лева, і бомбу, і ворону, але коли побачив, як з рукава того хлопця вилізають отруйні гадюки… це вже було занадто. — Коли високий урядовець закінчив, Джеймс закинув ногу за ногу і в такій невимушеній позі глибоко замислився.

— Перший варіант, або перше безглуздя: ви перевтомилися, і все це вам привиділося. Друге безглуздя, або другий варіант: наші вороги винайшли якусь невідому для нас зброю, в якій нічого не тямлять навіть американці. Третій варіант, або перший правильний висновок з тих двох нісенітниць: якщо це не сон і не зброя, тоді… — Він голосно засміявся. — Містере Літлтон, це ж хитро придуманий спектакль. Вас ошукали троє хлопців, які перевдяглися в капітанів далекої плавби. Сором! Ви артистів злякалися, мов справжніх розвідників.

— А схожість? — не відступав губернатор. — А зброя?

— Розберемося. — Бонд був спокійний, мов статуя королівського намісника на коні. І коли б не турецька сигара, яка диміла в кутику губ, кожен простак сказав би: розвід, ник спить.

Але хоч як мізкував Джеймс Бонд, усе одно про це свинство з боку губернатора треба було повідомити Макпіпу. А в Лондоні цей надзвичайний трюж трьох братів здійняв справжню бурю. Всі клерки-бюрократики Intelligence Service зарухались, забігали, мов комарі їх покусали, і знову почали гасати коридорами, мов навіжені. Коли галас досяг кульмінації, міністр колоній викликав сера Макпіпу й чемно запропонував йому сигару. Вони курили й мовчали, мовчали й курили, кабінет, який був у стилі кам’яного віку, поглинула темрява. Загадково потріскували іноді дрова в каміні, мов печерний ведмідь, ревло у давно не чищеному комині.

— Чим займається ваш Ясновидець? — запитав міністр.

— Нічим, сер. Джеймс усе життя нічим не займається, тільки шукає порятунків із скрутних становищ.

— Хвалю, — і вони знову закурили. — На кого ви полюєте, пане полковник? — знову здалеку почав міністр.

— На левів.

— Шкода… А я на тигрів. Іноді на носорогів.

Викурюючи третю міцну турецьку сигару, худий чоловічок, який майже втоп у ведмедячій шкурі, знову запитав:

— Кращих вістей нема?

— Поки що — ні.

— А німці та французи за наші невдачі своїм шпигунам уже ордени дають.

— О!.. — тяжко зітхнув Макпіпа. — Якби наш уряд був такий щедрий!..

— Знаєте, Макпіпо, — несподівано перебив його міністр, — коли я одного разу в джунглях Індії полював на тигрів, мій помічник прогавив звіра, і тигр опинився у мене за спиною. Він підкрався так близько, що мою потилицю обпалило його гаряче, мов вітер у пустелі, дихання.

— І що ви зробили? — підскочив сер Макпіпа і зблід.

— Нічого, тільки здійняв комір.

— А ваш помічник?

— Він, бідолаха, не повернувся з Індії.

— Чому?

— Коли ми знову натрапили на слід тигра, який утік, я сказав помічникові: Пітере, ти йди подивись, куди подівся той звір, а я піду розвідаю, звідки він прийшов… Ви розумієте, що я хочу цим сказати?

— Авжеж, — відповів сер Макпіпа і відчув, як по спині забігали мурашки. Викурюючи шосту чи сьому міцну турецьку сигару, він би ще щось придумав, але йому стало погано. Раптом він підхопився й сказав: — Дозвольте вийти.

— Потерпи, Макпіпо, потерпи, — не дозволив міністр.

— Я боюсь, що полювання на тигра, яке ви пропонуєте, може не відбутися.

— Чому?

— Я помру раніше, ніж ви мене пошлете в Індію.

— Не помреш… Ви обидва, мій любий Макпіпо, і ти, і твій Ясновидець, упустили одну дуже важливу подробицю: ті моряки Нокси не тільки підлеглі нашої величності короля, але й трійнята.

— Сер, ви — геній! — вдруге підхопився Макпіпа.

— Знаю, мені про це вже казав король. А що далі?

— Проти трьох нам треба подвоїти сили.

— Потроїти, мій любий, і більше ніякого свинства.

— Розумію: потроїти, але не випустити контрольних акцій зі своїх рук.

— Правильно: тримай віжки і, коли треба, не жалій батога.

— Можна йти?

— На всі чотири боки.

Коли далеко позаду залишилося місто, розімліле від сонця, і порт, закіптюжений димом, коли закінчилася вибоїста дорога, розмита зливами, Напас зупинив машину у високій траві й весело сказав своїм друзям:

— Ось ми й приїхали.

— Бачу. — Рапас розім’яв занімілі ноги, огледівся і скрушно зітхнув: — Утекти втекли, але як ми повернемося?

— Ви не хвилюйтеся, за все подбають мої друзі, — як міг заспокоював їх Чінга Чанга, а самого його аж розпирало від щастя. — Свобода! — весело вигукував він. — Ви не уявляєте собі, що таке свобода для людини природи!..

— Не ображайся, натуралісте, — сказав йому Напас, — але сам ти дуже дивно дбаєш про своїх друзів: то в бочці плаваєш, то у в’язниці сидиш, тепер мало не луснеш від щастя, а що буде, коли ті пани раніше за твоїх одноплемінників про нас подбають?

— Пошлімо у розвідку Гаву, — раптом придумав Рапас, годуючи ворону залишками печива, яке дістав з кишені. — Про все розвідаємо, і ніхто й гадки не матиме звідки.

— Нічого не треба розвідувати, все зроблять мої люди, — знову сказав Чінга Чанга. — А тепер — уперед. Ми підемо стежкою, а ти поїдеш у джунглі. На узліссі сховаємо машину й спробуємо знайти моє село.

Сяк-так діставшись до лісу, Напас зупинився. Джунглі були такі густі, що не тільки машиною чи велосипедом, але й пішки зайти в них було неможливо. Але Чінга Чанга в цих заростях почувався як риба у воді. Не відриваючи очей від землі, він ішов попереду, перестрибував через буреломи, вів через висячі мости з ліан, доки вони не прийшли на широку долину. Тут гілки дерев і листя були такі густі, що в джунглях серед білого дня наче були вечірні сутінки.

— А тепер не злякайтеся, — попередив ватажок, — і куди-небудь сховайте свого чорного птаха.

— Погляньте, білий знайшовся! — розгнівалася Гава, але не пручалася, коли Рапас запхнув її за пазуху.

Що далі вони заглиблювалися в джунглі, то темніше ставало, то більше лунало таємничих голосів і звуків.

Подорожні притихли й почали уважно дивитися під ноги, тільки один лев Ганнібал дедалі веселішав і задирав хвоста догори. Раптом над їхніми головами прошурхотіла зграя синьо-зелених птахів, і один з них пронизливим голосом Гави несподівано скрикнув:

— Пррро-опа-дде-тте!

Подорожні здригнулися.

— Оце так цирк! — спробував жартувати Рапас, але через деякий час хтось ще таємничішим голосом вигукнув:

— Не-ее по-ве-е-ерррне-ете-есссь!

Подорожні зупинилися, озирнулися. В цю мить зовсім з іншого боку знову затріскотіло, заскиглило, долинув якийсь дикий сміх, а третій птах каркнув:

— Загинете!

— Дванадцять балів, щоб тебе грім побив! — не втрималася Гава й висунула голову.