Коли Білл примчав до нової корчми, яка називалась «Річка повертає мимо», його зустріти вийшов той капловухий ковбой і, знявши бриля, відрекомендувався:

— Містере Білл, мені здається, що ви трохи запізнюєтесь?..

Буфало Білл остовпів. Такого приниження він іще не зазнавав у своєму житті, отже витяг кольта й пристав його до скроні коня.

— Стривайте! — підняв руку хлопець. — Мене звуть Мактом Роєм. Ти, Білле, не дуже переймайся. Твого мустанга справді перегнати неможливо, але я свій шлях трохи скоротив на даху вагона. Нам треба серйозно поговорити.

— Ти й досі про ту шкапу й зелені фарби? — спитав його Білл і ніби ненавмисне погладив кольта.

— А як ти гадав? В Америці всі справжні ковбої — наші.

Тим часом до корчми під’їхав чималий загін брудних ковбоїв у поганому настрої. Вони ліниво прив’язували своїх вгодованих коней до непофарбованого стовпа. З ситого хропіння їхніх коней Білл враз зрозумів, що то конкуренти Макса, але намагався цього не виказати, бо хоч що там кажіть, а вороги є вороги.

— Ой лишенько, кого я бачу! — раптом вигукнув один із них. — Таж це Буфало Білл!

— Щоб мені повилазило! Це ж вигукує та стара свиня О’Міл! — відповів йому Білл.

— Хто він за один? — Макт Рой ненароком витяг револьвер.

— Це мій Мартін Ворог, — відповів Білл, — якого я ніяк не можу позбутися.

— Який, отой цибатий?

— Ні, отой, що біля гнідого коня.

— Білле, та в них усі коні гніді.

— Ну, отой, у брилі кольору хакі.

— Та в них у всіх брилі такого кольору, — ніяк не міг зорієнтуватися Макт Рой.

— Он отой, у картатій сорочці! — підвищив голос Білл.

— Та вибач мені, але ж вони всі в картатих…

Біллові увірвався терпець. Він витяг свій кольт шістнадцятого калібру, поклав усіх ковбоїв, а одного залишив.

— Ось цей! — сказав він отетерілому Макту Рою серйозно.

— О’кей, Білл! Ти скачи до Старої Калоші, Макса, а я цим якось порахуюсь.

— Гаразд, хлопчику! Мені тепер устрявати в бійку не можна. Але коли ж ми зустрінемось?

— Завтра, — відповів Макт Рой, стріляючи в Мартіна ворога.

— А де?

— Байдуже.

—О котрій годині?

— Мені однаково.

— О’кей! Тільки дивись не запізнись! — вигукнув Буфало.

Білл, більше не встряваючи ні в які небезпечні приключки, помчав у ту страшенно засекречену установу, в якій віконниці схожі на двері вогнетривкого сейфа, кватирка — на жерла гармат, а підлога — гнила.

— Спасибі тобі, мій хлопчику, — зустрів його Макс Стара Галоша. Обійнявши Білла, він втяг носом свіжий запах прерій, змішаний з кінським потом і смородом старого сідла, поплескав хлопця й тихо мовив: — Впливові люди цього разу добряче витрусять свої капшуки. Те повстання обіцяє дуже великі проценти.

— О’кей! — відповів Білл. — Укладай угоду.

— Вона вже готова, — відповів Макс і, подивившись в очі Біллові, спитав: — Фіфті-фіфті, так би мовити, пополам? — Чудово!

Обидва скріпили гербовий папір підписами і сховали його в сейфі, не в якійсь таємній схованці. Вони міцно скрутили кожен свій примірник і запхали в патрони кольтів шістнадцятого калібру.

Красивий і ставний генерал викликав начальника таємної служби полковника Жюжю і вручив йому дивовижної краси й пахучості квіточку.

— Як ви гадаєте, мосьє Жюжю, звідки ця чудова квіточка? — спитав він добре замаскованим голосом.

Полковник підніс квітку до свого великого носа, глибоко вдихнув її свіжий запах разом з кількома пелюстками, що відірвалися, з хвильку подумав, висякався в майстерно вишитий носовик і відповів:

— З острова Лімпопо, з міста Бімбамбула, з губернаторського саду і, якщо не помиляюсь, з п’ятої грядки ліворуч.

«Оце школа!» — скрикнув подумки генерал і кокетливо спитав:

— Ви ясновидець, Жюжю, тому прошу мені відповісти: те повстання на острові Лімпопо ми підготували?

— Цього разу — ні, хоч я майже щодня тим зарозумілим англійцям не одну свиню підсуваю.

— Виходить, ті заколоти нам ні до чого. Висновок: ми маємо підготувати нове повстання, або негайно мусимо надати цьому, яке вже палахкотить, нового напрямку.

— Все зрозуміло. Квіточку повернути?

Генерал глянув на винюхану квітку і ввічливо відповів:

— Ні, можете її подарувати своїй обраниці.

— А як з коштами, мій генерале? — скромно нагадав Жюжю.

— Важкувато, — відповів генерал і блискавично подумки підрахував, що під час цієї операції йому треба буде відмовитися від нової машини, або від нової шуби для дружини.

— Генерале, так далі працювати не можна, — затявся полковник. — У нашій країні жінки більше витрачають грошей на парфуми, ніж військові на порох.

—Згоден з вами, мій любий полковнику, але наші жінки поки що перемог здобувають більше, ніж військові. — Він ввічливо усміхнувся й знову блискавично прикинув, що цього разу подужає тільки нову шубу, а вголос сказав: — Та не кривись ти, грошей вистачить. Мені здається, коли лобом треба пробити мур, то нема чого шкодувати кількох цеглин, чи не так?

— Так, мій генерале!

Попрощавшись, Жюжю поїхав за місто до своєї улюбленої матері. Почуваючи всю серйозність ситуації, яка склалася, він пригорнув стареньку сиву матінку й раптом заблакав:

— Мамо, я більше не піду в ту кляту школу!

— Чому, мій голубе? — попестила старенька його втомені плечі.

— Там усі мене ненавидять: і викладачі, і учні, і навіть гардеробник косо позирає на мене.

— Дарма, синку, це швидко минає. Візьми свій сніданок і йди не озираючись. Крім того, тобі слід зрозуміти, що ти вже не малий, що тобі стукнуло п’ятдесят років, що вже полковник і керуєш уславленою на весь світ школою шпигунів.

Так, заспокоєний словами матері, Жюжю повернув собі втрачену рівновагу й пішов до свого кабінету, в якому ніколи не буває сонця.

— Тільки Маже Мажо і ніхто інший в світі! — відчувши полегшення на серці, він витяг з-під сейфа добряче запрошену папку, а мовою шпигунів — досьє, і перечитав в ній повідомлення свого улюбленного агента на кличкуНезабудка — знаменитого, видатного шпигуна.

Дуже дорого коштує казні цей суперрозвідник. Його волосся кольору міді — штучне. Воно з тоненьких мідних дротинок — антен бездротового телеграфу. А приживлення кожної такої волосини в шкіру коштує тисячі. За ті гроші половина керівництва військового міністерства придбала машини.

А ще й телеграф… Адже до цього часу ніхто не міг навіть допустити, що два його золотих зуби, які так мило цокають один об один, — це ключ бездротового телеграфу, що передає короткі й довгі сигнали…

А який фотоапарат вмонтовано в його праве око!.. Диво! Всі жінки начальників за його подвійну ціну соболеві щуби придбали. Досить тому типові тільки кліпнути — і знімок готовий. А інше його око вкрите найтоншою в світі прицільною плівкою, виробленою з майже прозорої платини. Тому Мажо ніколи не промазує. Крім цього, у вусах Мажо сховані приймальні антени, у вухах — підсилювачі, в дерев’яній нозі — ціла силова установка, яка працює від батарейки… Але цей супершпигун дуже рідко потребує штучної електрики, бо він сам, як заведеться, починає іскритися, мов чорний кіт, коли його чесати гребінцем.

Мені здається, що він з тими кількома повстанцями острова Лімпопо упорається, як шовкопряд з листям шовковиці.

Та ось полковників погляд упав на поліровану стільницю — і його чуб став дибки.

— Зараз же викличте прибиральницю! — скрикнув він жахливим голосом.

Коли перелякана жінка з’явилася у дверях, Жюжю крижаним голосом запитав:

— Куди поділася пилюка з мого столу?

— Я витерла її, мосьє, — відповіла прибиральниця і зрозуміла, що її дні злічені.

— Ти працюєш на ворога! Я на столі, вкритому пилюкою, записав пальцем номер телефону дуже важливого агента. Де він тепер? Які негідники користуються ним?

Очі приреченої жінки трохи просвітліли, в них з’явилася маленька іскорка надії.

— Мосьє, таємний агент Маже Мажо в сусідній кав’ярні лікується від безсоння.