Під час іншого уроку Джек Джексон вирішив довірити кермо машини своєму учневі. І замислився… І тільки тоді, коли вже не міг утримати в роті свою штучну шелепу, почав командувати крізь зуби:

— Годі, не жени! Натисни на гальма. Коли під’їдеш до моста, повертай ліворуч, щоб не вскочити в річку!..

— Із задоволенням, сер, — відповів Накас, — але, якщо я не помиляюсь, за кермом усе ще сидите ви.

— Коли так, — цідив крізь зуби Джек, — я машину певерну якось сам, а ти спробуй її зупинити.

І знову їх щастя: коли вчитель сяк-так повернув кермо вбік, учень, перехилившись, засунув палицю в спицю — і машина зупинилася.

І коли обидва водії повернули голови, виявилося, що вони звернули не ліворуч, а праворуч, просто проти невтримного потоку карет, возів та машин. Побачивши, як витягнулися обличчя обох чоловіків, полісмен голосно засміявся, трохи пом’якшав і спитав:

— То куди ж ви так поспішали, в біса?

— Я й сам добре не знаю, — відповів Джексон, — але бачу, що спізнився: всі вже повертаються, а ми ще стоїмо на місці.

— Ха-ха-ха! — знову зареготав полісмен. А що він любив гумор, то, зупинивши весь рух, так і залишився посеред вулиці реготати, а наші друзі щасливо приштовхали машину додому.

Ось так вони вчилися чотири роки, а потім вирішили тримати екзамени. Напас на честь цього вирядився, вимив ся і за якусь годину повернувся геть замурзаний, подертий, але дуже щасливий.

— Витримав? — спитав батько.

— Я-то витримав, — відповів син, — та ось Яцкас Яцкайтіс не витримав: дуже розбився і в лікарні опинився.

— Ти був у лікарні? — насторожився батько.

— Був.

— То що? Треба буде платити?! — злякався Напас-старший, бо подумав, що настав час розпрощатися з останніми заощадженнями.

— Достеменно не знаю, — знизав плечима син. — Про гроші наче нічого не говорили. Я лежав, прив’язаний до ліжка, а сестричка писала.

— А що вона писала?

— Не знаю. «Прізвище?»— питає. «Накас», — відповів я «Жонатий?» — питає. «Ні, що ви! Я зовсім не через жінку автоаварії зазнав…» Вона як почала сміятися і все переплутала: три пенси за образу жінки з мене взяла, а за лікування — забула.

— Пощастило, — полегшено зітхнув Напас-старший.

А наступного дня, коли вся сім’я Напаса притягла розбиту об дерево машину до майстра на ремонт, він обдивився те, що від неї залишилося, й сумно сказав:

— Слухай, хлопче, ти не туди потрапив. Брухт збирає мій товариш. Його склад — на іншій вулиці, за рогом.

— Може, мотор замінити… —= запропонував Напас.

— Нічого не вийде, — відповів майстер. — Коня мертвого ніхто не підковує.

— То, може, мастило замінити, — показав добрі знання новачок.

— Ти, юначе, краще мастило залиш собі, бо воно єдине в цьому брухті чогось ще варте, а машину, коли хочеш жити, неодмінно заміни, — сказав майстер і зачинив свою контору.

Так і закінчилося навчання старшого сина. Накасів учитель помер, більше нікому було засвідчити науку того здібного хлопця І він залишився вдома і пішов разом з батьком у порт працювати докером.

Другий син, що схожий на матір, надумав артистом стати.

Дізнавшись про це, Накас-старший несподівано завівся:

— Навіщо тобі, синові робітника, ті театри? На біса тобі та музика, коли ти слуху не маєш?

— Я її й не думаю слухати, я гратиму для інших, — усміхнувшись, відповів син.

— Як собі знаєш, — поступився Накас і цього разу.

Чотири роки, за виразом батька, Рапас ніде не вчився, тільки микався з мандрівним цирком і заміщав по черзі всіх артистів: коли треба було, він ковтав вогонь або запихав у горло меч, ходив по канату під куполом, клав у пащу дресированого лева свою голову або з товаришем зображав танцюючого слона. Він умів непомітно з рукава витягти запалену сигарету, міг ковтати живих мишей, а потім знайти їх у когось у кишені, вмів стріляти з заплющеними очима через плече й попасти в ціль, умів дресирувати удавів, скакати на диких конях, — словом, умів робити все, що робили артисти, яких він заступав.

Через чотири роки він вирішив складати іспити на ім’я визначного артиста, або, як кажуть англійці, на бакалавра вишуканого мистецтва. На комісії Рапас набив повну сковороду яєць і вогнем з рота приготував яєчню для всіх членів комісії. Потім налив у пляшку води з крана і та вправно замінив її віскі, що комісія навіть аплодувала йому.

А ще він грав на пилі, вилазив, наче моряк на щоглу, по удаву, який ставав дибки, напустив з крана червоних рибок і кожному членові комісії не знати звідки вручив по квітці.

— Тепер просимо продекламувати якийсь монолог з Шекспіра, — попрохав голова комісії.

Рапас вийшов на середину кімнати, вишукано вклонився, і так гарно продекламував, що у всіх аж дух захопило.

— Чудово! — зрадів найвидатнішнй і найстаріший актор, якого називали ще маестро. — А тепер цей монолог пере кажіть своїми словами.

— Не можу, — відповів Рапас.

— Чому? — здивувався дідусь.

— Я так захоплено його декламував, що сам майже нічого не чув.

Комісія знову зааплодувала, бо англійці дуже люблять гумор: вони, почувши веселе речення, можуть просидіти похмуро цілий тиждень, доки не придумають дотепну відповідь.

— Ну а тепер роззирніться і придумайте твір про яку-небудь річ чи людину, — сказав якийсь із членів комісії.

Рапас ненароком поглянув на погано закручений кран, з якого капала вода, і випалив:

Вся комісія захихикала й затихла. Але Рапас не занепав духом. Він знав, що англійці сміються три рази: перший — коли розповідається веселий анекдот; другий — коли сміються всі і не сміятися було б нечемно; а третій раз — коли веселе, дотепне слово нарешті сягає мозку англійця. Тому він вклонився і, задоволений, пішов додому. А коли на третій день прийшов поглянути, що старі роблять, комісія тільки тепер перестала реготати й спокійно сиділа за столом. Побачивши його, заслужені дідусі підвелися й хвилиною мовчання вшанували надзвичайний талант Рапаса.

— Не прийняли? — злякався син Напаса.

— Прийняли, — відповів голова.

— В театр?

— У театр.

— Бакалавром?

— Ні.

— Артистом?

— Теж ні. Водопровідником.

— Чому?

— Бо театр за борги закривають. У приміщенні треба оберігати труби водопроводу, щоб вони не розмерзлися і не лопнули. Нам здається, що таку складну роботу тільки ви зможете виконати.

Та Рапас був надто гордий. Він подякував добросердечним дідусям і пішов геть.

А третій син Накаса Крапас, що своєю мудрістю міг зрівнятися з самим лордом, охоронцем печатки, пішов учитися до старого морського вовка, самого Джона Вульфа, власника корабля, який за довгий свій вік зборознив не тільки всі світові мори та океани, а й більш-менш пристойні озер та болота. Славився той капітан іще й тим, що замість папуги в клітці тримав стару ворону й навчив її англійської мови навіть трохи краще, ніж сам її знав.

— Міг би й кращого птаха придбати, — казали йому друзі, члени морського клубу «Поцілуй кита в ніс», але Джо був твердий, мов сургуч королівської печатки:

— Бачите, любі мої, друзів нема ні красивих, ні потвор них, тільки віддані. Це по-перше, а по-друге, я хочу перевірити, чи правду кажуть учені, які стверджують, що ворона живе триста років.

Познайомився Крапас з Джоном випадково. Одного разу він ішов набережною і побачив у воді чоловіка. Він підійшов ближче і ввічливо запитав:

— Пробачте, сер, а чому ви купаєтесь в уніформі з краваткою на шиї?

— Юначе, я тону, — відповів йому капітан і втретє, вже востаннє занурився у воду.

Тоді Крапас стрибнув у воду, вхопив утопленика за чуба й витяг його на поверхню, але той пручався, борсався і за звичкою кричав:

— Передусім рятуйте жінок і дітей!… Рятуйте касу корабля і коштовності, а мене — старого морського вовка — біс не візьме!..