Колись давно з Напалісом Накасом, снном Нікодемаса, з села Безпритульного, двадцятидвохрічним парубком двометрового зросту, сталася дивна історія. Дуже розгнівав шись на владу, він розкидав царських жандармів і подався в широкий світ щастя шукати.

А розсварився він із місцевою владою недарма. Ті негідники-пустоголовці, дурні та ледарі, ненавиділи Накаса за те, що він мав свою голову на плечах, а в тій голові ще й свій розум носив і свій край та його звичаї більше ніж себе любив. А можновладців та їхніх прихвоснів ненавидів і не приховував своєї ненависті до них.

Після довгих блукань той непосідливий жемайтіс{Жемайтіс — житель Жемайтії, частини Литви.} нарешті добувся до Клайпеди, заліз під вугілля в якомусь пароплаві й поплив до землі англійської.

Накас потрапив до Лондона і оселився в такій старій халупчині, що в ній від кожного більш-менш сильного кахикання обов’язково щось падало зі стелі або відвалювалося від стіни. Отож, щоб залишитися живим, він передусім відзвичаївся хропти, потім чхати, а ще пізніше був змушений на дверях повісити дощечку з написом:

Але й така передбачливість не врятувала його від лиха. Одного ранку нетерпеливий листоноша рвучко смикнув ручку дверей — у миску Накаса впав шматок штукатурки і так забілив борщ, що його довелося вилити у відро.

А іншого разу, коли збирач податків постукав у одвірок розчинених дверей, упала цеглина і розкраяла йому тім’я. Після цих прикрих подій Накас щодня з порту, де він працював докером, приносив обаполок, цеглину або повну кишеню цементу й усілякими засобами намагався якось продовжити життя своєї халупи, в одному місці підпирав, в іншому — замазував, у третьому — прибивав, а в четвертому — затикав незчисленні щілини. Словом, він так старанно ремонтував і зліплював свою хижу, що друзі прозвали його Накасом Будівельником, а по-англійському — Ноксом Білдінгером.

А трохи згодом скромний і дружелюбний Напаліс Накас потоваришував з такими ж емігрантами, як і він сам, і так здружився з ними, що поліція Лондона не могла розлити їх навіть водою, яку вона з пожежних машин дуже щедро лила на голови тих докерів, які, на її думку, надто часто страйкували.

Напаліса Накаса, сина Нікодемаса, англійці називали Ноксом, американці — Ніксом, веселі французи — Кніксом. Для неговірких шведів він був Наксоном, для балакучих італійців — Клаксоном, а для суворих норвежців — Напсоном. Греки його звали Нікополем, німці — Нагелем, а негри — Накумбою. Словом, кожен називав того щирого, веселої вдачі чоловіка з Литви своїм іменем.

Шанували його друзі ще й за те, що він дотримувався слова й не любив хизуватися, що він мішки носив, мов пакетики з цукерками, що він умів мовчати тоді, коли треба було, і дуже любив говорити, коли до цього ніхто його не закликав.

Праця докера не дуже складна: що завдадуть на спину — те й неси, що широкою лопатою гребенеш — те й кидай, а що заробив, на те й проживи. Але ходити докер повинен спритніше за акробата. А надто по дошці, перекинутій від пароплава, що розвантажується, до берега порту. Вона весь час гойдається. Таку дошку, з прибитими до неї поперечними планочками, називають трапом, а молоді докери — могилою, бо, коли її розгойдаєш, ідучи однаковим кроком, вона так тебе підкине, що сторч головою з усією ношею у воду шубовснеш, а не потрапиш у воду — об каміння розіб’єшся. Отож докери тим трапом-могилою і біжать дрібними крочками, ніби танцюють найсучасніші танці.

Так працював-бігав Напаліс, страйкував, тобто втикав у колеса англійського порядку палиці, доки не одружився. Взяв він круглу сироту, Юле Цесорюте з села Королівка. Вона вже кілька років у чужому краю шила для кораблів мільйонера Бімсаса вітрила, щоб відкласти гроші на посаг, але не могла заощадити жодної копійки, хоч і привезла з дому батьків гаманець, що застібається мідною пряжкою.

Весілля вони відтанцювали надворі, щоб хижа не розвалилася: хтось від протягу міг і чхнути або, захмелівши, тупнути ногою в такт шаленої польки, бо в ті часи це було модно серед докерів. Бувало, тільки гуп, — підніме на руки свою танцюристку, змете зі стелі все павутиння її спідницями, опустить і знову крутиться, мов дзига, доти, поки в долівці чи в траві не виб’є ями підошвами чи каблуками.

А після весілля Напаліс хати вже не підпирав: кращі дошки він на печі сушив — колиску робити, литовську, з випилюванням та різьбленням, вигнутими ніжками, можна й без ніжок, підвішену під сволоком, щоб англійці мали чому дивуватися і головами хитати.

Довго він думав, а ще довше потилицю чухав, але хоч як поверни — все йому погано виходило: якщо підвісити колиску — стеля ввігнеться, а коли поставити — підлога такої ваги не витримає… Нарешті знайшов порятунок: забив чотири кілки в землю і оббив дощечками з гарним різьбленням. Набив матрац стружками й поклав його в цю колиску, зі шкаралупи яйця, насипавши в неї гороху, зробив калатальце й почав чекати.

Та, як виявилося, цей рік був ювілейний: лелеки Лондона, як і гуси Рима, колись давно-давно своє місто від жорстоких вікінгів порятували. Відзначаючи цю річницю, лелеки так розвеселилися, що переплутали всю бухгалтерію новонароджених і жінці Напаліса замість одного в комин укинули аж трьох хлопчиків: один — викапаний батько, другий — викапана мати, а третій —я к дві краплі води схожий на дідуся, що в Литві залишився.

Про таку надзвичайну подію сповістили всі англійські газети. Прочитавши про це, люди валом повалили в те чудотворне передмістя Лондона, як на храм. Усі хотіли побачити трьох пузанчиків, а друзі приходили, щоб потиснути руку щасливому батькові або вихилити з ним чарку за його здоров’я. Були й такі туристи, які сподівалися отримати у Юлії Цесорюте автограф або поцупити якийсь сувенір. Отож Напаліс змушений був кинути роботу докера й тимчасово віддатися прийому гостей. Урешті за розглядини він почав брати з кожного туриста по три шилінги, а друзям задарма показував та ще до залізної хвірточки причепив мідну руку, щоб кожен приятель просто міг щонайщиріше її потиснути і залишити в спокої хижу, яка від вереску немовлят і так уже розпадалася навпіл.

Про цю емігрантову вигадку дізнався якийсь підприємець і на пустирищі, захаращеному сміттям, напроти хатини Накаса мерщій готель і корчму побудував, себто салон новонароджених відкрив, і назвав його

Інший спритний чоловік побудував поблизу фабрику по виробництву сосок і на високому паркані написав:

Третій розпочав шитво пелюшок, четвертий ще щось зметикував, п’ятий з цих чотирьох наживався, а шостий тому п’ятому гроші позичав, сьомий же збирав з них усіх податки. Словом, було відзначено в усій Англії таке велике пожвавлення виробництва, такий зліт, що король змушений був у парламенті промову виголосити:

«Доки англійським жінкам лелеки по троє дітей носитимуть, доти наш трон буде непорушний, а британський лев гордо ходитиме по всьому світові, задерши хвоста. Хай живе непереможна наша імперія! Гіп, гіп, ура!»

Канцлер, охоронець печатки, під тими словами королівське відображення припечатав і по чужих країнах розіслав Довідавшись про цю новину, російський цар страшенно розгнівався, бо чудово знав, звідки ота підмога могутності британській прибула. Розлютувався він страшенно і таємний циркуляр видав, у якому проголосив і пригрозив:

«Від цього пам’ятного дня і на всі часи наказую: перевіряти кожного лелеку, який відлітає на південь, і всіх вельми щедрих червонодзьобих затримувати, ретельно обшукувати і на зиму до Сибіру висилати, а відібраних у них немовлят віддавати у рекрути».