Трохи важче йшли справи в теплих краях у Ганса Герінга. Перед Стамбулом його полонив такий солодке сон, що він не витримав і сказав своїй неписьменній секретарці:

— Берто, до Стамбула залишилося близько п’ятдесяти кілометрів, отож я трохи посплю, а ти уважно пильнуй за кілометровими стовпами і рахуй їх. Коли стовпів не стане — розбуди мене. Гадаю, ти рахувати вмієш?

— Так точно! — відповіла по-військовому Берта, але не козирнула, бо вже зняла кашкет від уніформи.

Ганс ушкварив такого хропака, що кілька снів проспав, потім прокинувся і питає у своєї співробітниці:

— Ще далеко?

— П’ятдесят два кілометри сімсот п’ятдесят метрів! точно і чітко відповіла Берта.

— Звідки п’ятдесят два? — здивувався Ганс. — Було ж тільки п’ятдесят один?

— Правильно, — не розгубилася секретарка, — але ж за раз у інший бік.

— О лишенько! — вхопився за голову Ганс і кинувся хапати валізи з полиць.

А що секретарка не вміла читати, а Пуціс не розумів по-турецькому, Гансові знову треба було вийти на незнайомій, в інструкції не передбаченій зупинці і, найнявши возика, запряженого віслюком, повернути назад — у вічне місто.

— Ти завинила, тож чимчикуй пішки, — покарав він Берту.

Так вони зі швидкістю три кілометри на годину повернули ближче до моря. Але й тут Герінг не гаяв часу і за новою інструкцією вчився передавати свої думки на відстань. Добре оволодівши цією майстерністю, він наказав Берті:

— Не плентайся позаду! Краще забіжи наперед і попробуй спіймати мої думки.

— Слухаю, — відповіла секретарка по-солдатському й побігла вперед, а потім на всякий випадок вилізла на великий камінь і стала, мов антена.

— То як?! — вигукнув Ганс. — Щось спіймала?

— Так точно!

— А тепер кажи, що я тобі передаю?

— Накази.

— Правильно. А зараз?

— Інструкції.

— Правильніше не може бути. А що я кажу зараз?

— Якась плутанина…

— Вороно, я питаю, чи ти хоч що-небудь розумієш, що в цей час коїться в моїй голові?

— Щось тукає, може, навіть ворушиться, — відповіла секретарка. — Але думок начальника не треба розуміти, іх тільки треба ловити й виконувати.

Гансові забажалося розцілувати дівчисько, але раптом він відчув, що в його голові не знайшлося жодної думки, що в ній — самі інструкції. Та він не розгубився.

— Досліди відкладаються до іншого разу, — крикнув він відданій секретарці й набундючився, як це робив його безпосередній начальник Шмульке.

Після цього він узявся виконувати іншу інструкцію і почав свого Пуціса вчити гавкати тоді, коли той захоче їсти і в такий спосіб покличе свого хазяїна. Так він лиха при купивши дістався до Стамбула, а потім, перепливши сім морів, прибув на острів Лімпопо й нарешті досяг сяких-таких результатів: тепер його Пуціс доти нічого не їв, доки його вчитель не починав лазити рачки й гавкати по-собачому.

Все було якнайкраще, але раптом ні з сього ні з того застрайкувала Берта. Коли Ганс у порту все склав на воза й сам видерся на нього, виявилося, що Берті знову не знайшлося місця.

— Я пішки не піду, — тупнула ногою вона. — Ви два джентльмени, а я тільки одна дама… Мені не важко, але це не за інструкцією.

«Потрапивши в умови, не передбачені інструкцією, кожен підлеглий повинен одразу ж звернутися до свого безпосереднього начальника», — згадав Ганс основну інструкцію і огледівся. Але як ти в чужій країні, де повно люду, де пече немилосердне сонце, побачиш того начальника? Тож він опустив голову і звернувся до свого відданого друга:

— Пуцісе, а як би ти повівся на моєму місці?

Собака раптом зиркнув на адресу, написану на візитній карточці, понюхав її, лизнув і, зістрибнувши з воза, цапнув Берту в литку. Сталося диво! Після такого товариськего заохочення бідолашна дівчина, підхопивши спідницю, на цілу годину раніше від свого шефа опинилася у двоповерховому будиночку, на якому красувалася вивіска:

Коли Ганс зайшов на перший поверх, Пуціс облизувався, а Берта вже зварила його улюблену каву з підсмаженого ячменю й дрібки солі.

Звичайній людині зовсім неважко знайти цей будиночок і без допомоги собаки, бо на першому поверсі і вдень і вночі стукотить друкарська машинка, на якій Берта одним пальцем передруковує дуже таємні папери, а на другому поверсі її шеф навчає Пуціса. Коли через вікна долине гавкіт собаки людським голосом, усі мешканці вулички знають, що вже сніданок, обід або вечеря…

Але і в такій складній ситуації Йоніс Сільке зумів дати телеграму-блискавку.

Крапас виспався у камері, наче в тіні розлогого дуба потягнувся і, не маючи чого робити, виламав ще кілька грат, зігнув із них кілька зручних вішалок для кашкета, штанів і черевиків. Потім підпер щоку долонею й приготувався був знову подрімати, але крізь вибиту шибку долинув добре знайомий шурхіт крил, а через якийсь часголос улюбленої Крапасової Гави:

— Куди ти заподівся, сухопутний кроте?!

Накас кілька разів сплеснув у долоні, свиснув і за мить крізь уламки грат угледів голову ворони.

— Оце так нора! — каркнув птах. — А сморід — мов на лондонському звалищі. Тут не тільки людина, а й ворона нічого не може почути.

— Цілую твої ніжки. Гаво! — зрадів заарештований капітан. — Що доброго принесла?

— Ти можеш просити і гармату, але я однак її не піднесу, — каркнула ворона.

— Гаво, мила!..

— Тобі треба було приручити гуску, — ворона розгнівалася, змахнула крилами й полетіла геть.

Чекаючи десанту брата, Крапас почав гратися шматками виламаних грат і ненароком стукнув ними в стіну. І як він здивувався, коли з іншого боку стіни почув відлуння свого стукоту. Досконало знаючи азбуку морзе, він знову навмання вистукав:

Крапас Накас, син Напаліса.

А з іншого боку йому відповіли:

— Чінга Чанга, син Батумби.

Накас повторив сигнали й приклав вухо до стіни. Не було ніякого сумніву: за стіною сидів керівник повстанців.

— Як ти попався? — вистукав Накас.

— Дуже просто, — відповів полонений, — знявся вітер і поніс мою бочку просто до рук ворогів.

— Що гадаєш робити?

—Рятуй. Коли вони мене впізнають — кінець усьому.

Крапас пошкодував, що не дав ніякої відповіді своїм братам і не попередив їх, що тут, у в’язниці, сидить керівник повстання, тому, поплювавши на долоні і повипрямлявши всі вішалки, почав ними виколупувати розчин вапна, що скріплював цеглини. А оскільки при будівництві в’язниці цемент розкрадений, то й розчин вийшов рідкий і неміцний. Отож Крапас без будь-яких труднощів за півдня зробив дірку, через яку вистромив голову в сусідню камеру.

— Тікаймо! — зрадів Чінга Чанга.

— Не поспішай, ще не настав час. Ми повинні не тільки втекти, а й так їх налякати, щоб вони більше нікого не посміли ловити. А поки що візьми в мене кілька гострих прутів, присунь до дірки ліжко й терпляче чекай.

А тим часом вулицями Бімбамбули до губернаторського палацу, де сидів у в’язниці Крапас, поспішала дивна допомога: Рапас їхав верхи на старому левові, позиченому на кілька днів у цирку. Звідкілясь з’явилася ворона й сіла на плече колишнього артиста, в якого з рота й носа, мов з паровоза, шугав вогонь і дим. Тубільці, забачивши таку дивну процесію, мерщій тікали, а колоністи плескали в долоні, гадаючи, що в їхнє місто приїхав мандрівний цирк. Але прибулі ні на кого не звертали уваги й ні з ким не розмовляли. Вони йшли майже безлюдними вулицями, доки не дісталися до губернаторського саду, огородженого високим парканом.

— Стій! Назад! — схрестила багнети сторожа.

Накас перестав пускати дим і чемно сказав:

Мене запросив містер Літлтон.