І ще наказав той самодержець послати до Накаса Напаліса свого найкращого шпигуна, жандарма й таємного порадника.

Нелегко було Юле Цесорюте, дочці Прічкуса з села Королівка, трьох синів докера доглядати. Накасові, її чоловікові, що? Забив до тих чотирьох колів ще по два, оббив їх різьбленими дощечками — і одразу аж три люльки вийшло. Тепер замість цементу в кишені гречки принесе з порту — і вже для всієї сім’ї маєш гречану кашу. А їй, бідолашній, усіх чотирьох нагодуй, обпери, обмий, поклади спати, приголуб, розберися, хто з них уже поїв, але кричить, бо в нього живіт болить, а хто кричить з голоду, а про кого й зовсім забули, і він тихо сльози проливає… Або, скажімо, відрізни, коли такий хитрий, хто з них Напас Накас, хто Рапас Накас і хто з них Крапас Накас?..

Ще й не переплутай їхні імена по-англійському: Напаліс — Напас, Раполас — Рапас, а Кріступас— Крапас.

І одягом кожному догоди, не помились, де чий, бо всі новонароджені від найпершого дня в цьому почали свій характер виявляти. Перший вдачею запальний, як батько. Другий був розважливий, як мама. А найменшенький був схожий на діда — щось середнє між двома першими.

Або ще: коли, скажімо, вночі прокинеться середній, то обов’язково розбудить і крайніх. Коли той, що праворуч, вимовляв якесь нове слово, то, доки те слово дійде через таку широку колиску, той, що ліворуч, обов’язково його перекрутить та ще ні з сього ні з того почне шепелявити, наче вони грають у зіпсований телефон. А коли хтось із них починає кашляти — купуй ліки для всіх.

Але Юле теж не ликом шита: від першого ж дня вона з одного боку тієї трійчастої колиски повісила старого моряцького ременя, щоб дітей уговкувати, а з другого — молоток припасувала, щоб батька втихомирювати, а до свого пояса ковіньку причепила, щоб оборонятися відтуристів.

Коли старий Накас за показ своїх дітей, торговельні угоди й прославлення трійні в газетах отримав трохи грошей, Юле з одним бідним винахідником придумала змайструвати візок на шести колесах, на нього непрозірний ковпак напнула, а під ним потайну катеринку прилаштувала… І як тільки дуже допитливі докучали їй на вулиці проханням показати їм трійне диво, про яке навіть король казав у парламенті, вона трохи піднімала ковпак, а катеринка зразу ж голосом старого Накаса заводила:

— Боже, борони короля Британії!..

А йому вторили три тонесенькі голосочки новонароджених:

— І королеву, всевишненький, не забудь!..

За таку палку любов до королівської родини розчулені патріоти Англії на копійки не скупилися. Але ті копійки клали не в простягнену руку Юле, а в карнавку, припасовану ззаду візка, на якій було зображено дитинку, що плакала, широко роззявивши рота. І як тільки в той роззявлений ротик падала монета, катеринка зразу ж дякувала:

— Всевишній вас не забуде .

Це був надзвичайний винахід. Про нього навіть боялася прохопитися словом всевладна преса загниваючого світу. Але він так хвилював вельможних добродійок і старих адміралів, що вони навіть по кілька разів кидали в карнавку свої «нелегко» зароблені гроші. Але гроші якимсь чином, побувавши в тому глиняному череві, ставали старими гудзиками з адміральських мундирів або скляними намистинками з розсипаних бус вельможних пані. А що в Англії в ті часи старих адміралів було чимало, то Накас міг сяк-так жити, продавши ті пожертвувані гудзики.

Час минав, діти підросли, і від візка довелося відмовитися, бо вже три пузанчики з-під непрозірного ковпака почали голови вистромляти й по черзі крутити катеринку, доки не зіпсували її. Від того пам’ятного дня всі Накасові діти мали пішки ходити й тоненькими голосами співати ту сумну відому на весь світ пісню про короля, якого бог не бажав боронити, а тому всі королі на всіх континентах змушені тримати величезні армії. Ось так, по грошику, по копійці ті трійнята заробляли на хліб і собі, і матері, і батькові Напалісу Накасу, сину Нікодемаса, якому часто доводилося страйкувати.

А через кілька років почалися ще гірші муки, коли трійнята пішли до школи: з роками змінювалися тільки їхні характери, а зовні вчителі їх ніяк не могли відрізнити. Отож, коли, бувало, завинив Напас, у куток ставили Рапаса, коли відзначався Крапас, гарну оцінку ставили Напасу, а на горох ставили Рапаса… Тоді вчителі почали до дошки викликати всіх одразу і за відповідь одного ставили всім їм однакову оцінку, а за провину одного били лінійкою по руках усіх трьох, усіх трьох за вуха тягали й таким чином, самі того не усвідомлюючи, виховували в них почуття колективізму.

Коли вже й цей метод не допомагав, тоді викликали батьків:

— Ваші розбишаки вікно вибили!

— Невже всі разом? — нічого не розумів батько і знизував плечима.

— Звісно, один, але спробуйте-но відрізнити — хто саме?

Або ще. Прибігає сусід і починає скаржитися:

— Твої шибеники до хвоста мого кота пузир прив’язали!

— Не може бути, — знизує плечима батько. — Один зі мною на городі моркву їв, другий з матір’ю на кухні варенням ласував, то хіба, може, третій, який від моркви до варення бігав?

— Мені байдуже, хто з них. Угамовуй усіх!

Легко сказати — вгамовуй усіх! Хто ж за одного винного двох невинних лупцює? Хто б’є рідних, шоб близькі злякалися, а чужі боялися?

Але скарга є скарга: хто перший поскаржився, того й правда. Отож, вислухавши сусіда, батько на всяк випадок вишикував усіх дітей попід стіною, мов моряків на палубі, і, насупивши брови, почав допит:

— Рівняйсь! Струнко! Ну, шибайголови і паливоди, зіньки на мене! А тепер зізнавайтеся, хто з вас оте вчинив, бо однак дізнаюся?!

Хлопчаки мовчать, мов онімілі, очі додолу, а сусід підходить до кожного, дивиться і вгадує:

— Цей?.. Ні, не цей. А може, отой? Ні, здається, не він. Коли не цей і не той, то, може, ось оцей?.. — Сусід поводить очима, знизує плечима, чухає потилицю, але відгадати ніяк не може і ні з чим іде додому.

А одного разу, коли Темза навесні розлилася і затопила школу, директор не повірив у це стихійне лихо і, викликавши на дах дітей Напаліса, погрожував їм батогом і кричав:

— Зізнавайтеся, хто з вас відкрутив пожежний кран?₍ Бо я все одно довідаюсь, і вам же гірше буде…

Ось тоді Напаліс Накас, син Нікодемаса, своїм шибеникам, мов злісним піратам, у вухо серги засилив: Напасові — золоту, Рапасу — срібну, Крапасові — мідну.

Коли діти виросли, той, що був запальний, як батької надумав стати водієм автомашин, які з’явилися нещодавно) але вже заповнили вулиці. Чотири роки він учився в доброго й досвідченого в цій справі чоловіка Джека Джексо на, а по-литовськи — Яцкаса Яцкайтіса. То був великий водій. Він міг за сліпою системою, навіть рукою не торкнувшись машини і заплющившись, сказати, чого їй бракує.

Коли вони вдвох уперше виїхали на шосе, Джек сказав своєму учневі:

— Зараз ми мчимося зі швидкістю двадцять миль за годину.

— А звідки ви знаєте? — показав, що й він дещо розуміє. Напас. — Адже ваш спідометр зіпсований.

— Досвід, юначе, — відповів Джек Джексон, — досвід! Отже, мені ніякі вимірювачі не потрібні. Коли їдеш зі швидкістю десять миль, починає торохтіти кузов. П’ятнадцять — брязкає задній міст, двадцять — страшенно дзвенить скло у вікнах, двадцять п’ять і більше — починає дрижати моя штучна щелепа…

— А яка найбільша швидкість нашої машини?

— Тридцять миль, недотепо!

— Але як ви про це дізнаєтесь?

— Хлопче мій, коли їдеш з такою швидкістю, машина сама про себе нагадує: вона не витримує і розпадається на частини.

— А як же водій? — пополотнівши, питає Напас.

— Не бійся, водій не розпадається, — усміхається вчитель. — Я під сидінням поставив надзвичайно міцну пружину і заряд. Коли натиснеш на кнопку, — звичайно, якщо встигнеш, — вони діють миттю і з гуркотом викидають водія геть, мов м’яч, — Далеко?

— Як коли: інколи в канаву, інколи в чужу карету, а буває, і в лікарню.

На щастя, того дня, хоч вони й розігнали машину майже на повну швидкість, відлетіло тільки одне колесо, і повернулися вони додому на трьох колесах, а притяг їх якийсь кінь.