— Сиди, сиди, ще настоїшся. До речі, в твоїй анкеті залишилась незаповнена одна серйозна графа. За це ми від генерала дістали такого чосу, що, коли вийшли з його кабінету, довго не могли зорієнтуватися, де праворуч, а де ліворуч. Чому ти, любий, в графі «особливі прикмети» нічого не написав?

— Бо їх нема, пане полковник.

— Гансе, розвідника без особливих прикмет не буває. Так думає наш генерал, так маємо думати й ми. Нам інакше не можна. Ти не гарячкуй і ще разок усе обміркуй.

Видатний розвідник наморщив лоба, знову підскочив цокнув каблуками.

— Винний, пане полковник!

— Ось бачиш.

— Були особливі прикмети: я змалечку вмію ворушити вухами.

— Чудово! Так і запишемо: «В присутності ворога вміє ворушити вухами». А тепер — до діла: передусім для перепису важливих документів тобі треба знайти друкарку, яка не вміє читати, по-друге, ти мусиш поїхати на острів Лімпопо і стати приватним шпигуном. По-третє, за нашими відомостями, на тому острові живе плем’я тубільців, яке ще ніхто не бачив і про яке ще ніхто нічого не знає… Вони, на наш погляд, єдині, які ще могли б стати друзями нашої країни. По-четверте, ти повинен зробити щеплення від усяких тропічних хвороб.

— Пане полковник, можна вас перебити?

— Іншого за таку розмову я посадив би на добу, але для тебе, мій любий, зроблю виняток — запитуй!

— Бачте, те щеплення допомагає не всім. Мені ще в школі зробили щеплення від віспи, а я наступного дня підковзнувся і зламав ногу. …

— Я тебе прекрасно розумію: інколи буває, що ліки діють з запізненням. І п’яте, повстання дикунів ти мусиш повернути так, щоб воно було проти англійців чи французів, щоб повстанці попрохали допомоги в нас. Нехай листа напишуть, надішлють уповноваженого, а якщо з цього у тебе нічого не вийде, сам привези будь-якого чорнявого хоч зв’язаним, а ми вже його навчимо прохати… Словом, коли туди помандрують наші гармати, вони краще за всіх домовляться з ними. А тепер підтягнись, причепурись, підемо до генерала, особистого друга кайзера.

Парадним кроком вони ввійшли у величезний кабінет, який нагадував плац, й уклякли на місці. Затим, трохи опам’ятавшись, уп’ялися очима в генерала.

Той кивнув.

— Пане генерал, за вашим наказом видатний Ганс Герінг і його Пуціс…

— Коротше! — попередив генерал.

— За вашим наказом вид… Ганс… Гер…

— Коротше!

— Вигангер…

— Ще коротше!

— Гр-р-р!

— Усе?

— Так!

— Дякую, я перевірю. Бувайте.

І вони знову, мов на параді, аж шибки у вікнах дрижали, покрокували і опинилися в безлюдному коридорі.

— Ось і все, а ти боявся, — Шмульке витер піт. — Генерал сьогодні був у доброму гуморі. Дозволь тебе привітати. Але годі балачок. На тебе чекають щеплення.

— Коли чекають, то навіщо поспішати? — пожартував Ганс.

— Любий мій, після такого бою, який ми виграли, можна пожартувати. Але запам’ятай на всі часи: ти маєш тільки одного начальника — безпосереднього, а всі інші — вже не твої, а мої начальники. Ясно?

Еге ж!

За годину Ганс Герінг спав, як дитина, у швидкому поїзді. В нього трохи боліли поколені місця, трохи паморочилося в голові, але він усе витримав по-солдатському й тепер бачив кольорові сни. Опівночі його розбудив контролер експреса.

— Ваш квиток? — коротко попрохав він.

Ганс подав.

— Добродію, у вас квиток на Стамбул, а поїзд мчить у Вулиці Бімбамбули були заповнені людом!

Але видатний шпигун був незворушний. Він поблажливо усміхнувся й мовив:

— Цікаво, ваш машиніст часто так помиляється або тільки цього разу? — сховав квиток і знову ліг спати, але тільки до першої зупинки, де його, вірного Пуціса й друкарку, яка не вміє читати, висадили з вагона.

Є в Лондоні дуже велика і дуже могутня установа, яка називаеться за малою, але дуже милою вивіскою — Intelligence Service. Коли перекласти ті два слова на розумну мову, виходить, що та контора не дровами торгує, а дуже інтелігентно й ненадоїдливо забезпечує всі іноземні держави шпигунами та шпигунками власного виробництва.

Коли почалося повстання на острові Лімпопо, ця установа загула, мов розорене осине гніздо. Одні бігали східцями вгору, другі спускалися вниз, треті тупцяли на місці, четверті регулювали цей рух, а ще інші спостерігали і все обмірковували. Але таких було мало. Зрозуміло, що серед них опинився королівський шпигун сам сер Чарліс Макпіпа та його геніальний учень Джеймс Бонд, прозваний Ясновидцем.

Як тільки галас досяг їхніх вух, Макпіпа сказав:

— Тепер спробуй-но почути голос розуму, коли навколо так загуло.

Але його колега не відгукувався.

— Що ти думаєш про ту позаторішню бочку пива, яка остаточно видихалася, любий Бонде? — не відставав Макпіпа.

— Нічого особливого, сер. — Учень закурив турецьку сигару, якусь мить прислухався до внутрішнього голосу й тільки тоді відповів: — Якщо вже переслідувати правду, то тільки з благородних міркувань.

— Мені теж так здається, бо потурання серед нас уже давно стало своєрідним розбоєм повзаючих на колінах. — Бонд тихо захихикав, а вчитель вів далі: — Коли ті всі любителі набігаються і наговоряться до очманіння, тоді ми з тобою й скажемо останнє слово.

— Я на все готовий, — промимрив учень.

Вони знову замовкли надовго, щоб краще чути свій внутрішній голос, до якого знічев’я ринуло море добрих бажань — щось таке зробити чужими руками на благо своєї батьківщини. А в той час у всьому палаці зчинився такий гармидер, що Макпіпа знову не витримав.

— Бонде, — сказав він, випивши індійського чаю, — а що як ми зіграємо партію в більярд?

— На що?

— На губернатора острова Лімпопо.

— З великим задоволенням, — відповів Джеймс, — невже його справи такі погані?

— Гірших за губернаторських не буває, — пожартував Макпіпа, і вони подалися в дуже милий Кенсінгтонський клуб.

Першим почав сер Макпіпа. Він націлився й легким, але раптовим ударом, який могло помітити тільки дуже досвічене око, хряснув у піраміду. Від такого удару половина куль упала в більярдні лузи. Другим ударом він поклав на місце ще одну, але так майстерно, що куля, обігнув «рябого», стукнулась об номер дванадцятий і примуси його впасти в лузу.

— Бачиш, Бонде, — сказав він, задоволений собою, — гті можна витримати всі удари долі, якщо навчишся під них щоразу підставляти чужу голову. Тепер твоя черга.

Двічі Джеймсові повторювати не треба. Він націлився якось знизу і так торохнув по найближчій кулі, що та скочила на іншу й завмерла на місці. Але так могло здатися тільки недосвідченому більярдистові. А насправді нижня куля, отримавши такий смертельний удар, скажено крутилася під першою і потроху наближалася до лузи…

Що вони впадуть у різні лузи, не було ніякого сумніву, тож сер Макпіпа не чекав кінця і підняв руки вгору.

— Вітаю, — сказав він з гіркотою і гордістю. Це була людина з залізними нервами. Його електронний мозок мав стільки усіляких закруток і лабіринтів, що з них рідко коли вихоплювалася якась думка. Бажаючи отямитися від визнаної поразки, він запросив учня до столика пообідати з ним й почав розповідати: — Одного разу, коли я полюу Сахарі, раптом з-за дюни з’явився поранений кимось лев. Я схопив рушницю, але її затвор — ні з місця, бо був засипаний піском. Тоді я скочив у машину, але мотор — ані руш, теж повен піску. І коли б я за якусь мить не видерся на велетенське дерево, то сьогодні з тобою не грав би в більярд.

— Це дуже цікаво, але дозвольте зауважити: в Сахарі рева не ростуть.

— Тобі, хлопче, треба б знати, що під час такої смертельної небезпеки ніхто на такі дрібниці не зважає, — спокійно витримав напад Макпіпа і глибоко затягнувся турецькою сигарою.

Джеймс не сперечався з ним, бо знав, що сер Макпіпа ніколи не бреше і якщо розповідає про таке, чого не було, то це не означає, що так ніколи й не буде. Intelligece Service — це установа, яка не любить жартувати, а її службовці — визначні гумористи Англії — тут зібрані від самого їхнього зеленого дитинства. Бондові пощастило. В розвідники він попав, коли вже закінчив першу групу дитсаду. Тоді по них приїхав ще зовсім молодий сер Макпіпа і заговорив до Джеймса, який грав з колодочками: