— Як ся маєш, малюче?

Спочатку Джеймс зніяковів, але внутрішній голос йому підказав:

— Не соромся, Бонде, бо перед тобою стоїть сама доля.

І він весело відповів:

— Чудово, сер!

— Тоді, може, ти скажеш мені, хто літає і схожий на слона? — знову запитав розвідник.

— Летючий слон, — не моргнувши, відповів малий Джеймс.

— А хто літає, дуже схожии на слона і до того ж дуже небезпечний?

А що Джеймсові батьки були високого походження і дуже патріотично настроєні люди, то сер шпигун дуже швидко, нагадавши про взаємну користь, їх переконав, і молодий шпигун почав прискорений курс шпигунства. Передусім він шпигував за своїми друзями, потім за сусідами й навіть за батьками, але ніхто й гадки не мав, що він таємний агент, і Джеймс, на заздрість усім, мужнів, поки не став джентльменом — міжнародним гангстером. Він вмів не тільки вільно їздити на конях, влучно стріляти, а також володів навіть сьома основними мовами світу, добре грав на скрипці, більярді, співав в опері і танцював у королівському балеті, отож за допомогою мистецтва так натренував свій внутрішній свій голос, що безпомилково міг сказати, що думає людина сьогодні, що подумає завтра і що скаже післязавтра. Таке довершене чуття допомагало йому в скрутних обставинах.

Одного разу він ходив берегом озера і спостерігав, як відомий художник малював картину, як клав фарби і знову знімав їх шпателем з полотна. І раптом внутрішній голос каже Джеймсу голосом сера Макпіпи:

— Бачиш, Джеймсе, як тобі довелося б мучитися і тяжко працювати, якби ти не вмів фотографувати.

То було вперше, але від того часу його внутрішній голос теж почав працювати. Він не замовкає і сьогодні, хоч губи замкнені таємничістю, мовчать. Цього мистецтва його прекрасно навчив Макпіпа. З першого ж їхнього знайомства Джеймс як замовк, так і промовчав чотири роки, доки не закінчив початкову школу. Мама почала навіть хвилюватися, до лікаря водила, і тільки тоді молодий Бонд, жаліючи своїх рідних, нарешті заговорив:

— Мамо, у тебе каша пригоріла.

— Дякую, сину, але чому ти досі мовчав?

— Але ж до цього часу у нас вдома було все гаразд, — відповів майбутній розвідник і знову приготувався мовчати кілька років, але голова сім’ї теж втрутився:

— Вдома, може, й було все гаразд, але зі школи ти чомусь приносиш самі двійки.

Джеймс поглянув на нього очима, повними болю, начебто старий не знав, чому він присвятив своє життя, і пожартував:

— А звідки мені знати?.. Може, ті вчителі п’ятірки тільки експорт виробляють.

І знову замовк на тривалий час.

— Про що ти так замислився? — випивши апельсинового соку, ввірвав його думки сер Макпіпа.

— Пусте, сер. Мені здається, що в житті є такі несподіванки, яких люди все своє життя чекають.

— Звісно! Тепер можеш показати себе, на що здатній. Навіть більшому талантові потрібні сприятливі умови. Аби моя воля, я примусив би підкорятися нам і не такі голови.

— Це тільки один бік медалі, — виправив учителя ввічливий Джеймс. — Коли починають злітати голови, тоді починається ера безголових.

Заплативши за гостювання, вони хотіли повернутись у своє осине гніздо, але великий шпигун, помітивши підозрілий безлад, підійшов до якогось громадянина й чемно запитав:

— Пробачте, сер, ви будете Джеймс Бонд?

— Ні, — відповів чоловік. — А в чому річ?

— Пробачте, але я побачив, що ви вдягаєте пр^: Джеймса Бонда, а Джеймс Бонд — я. — Він двома пальцями стиснув лікоть злодія, і чоловік мало не знепритомнів. Але, коли до нього дійшло ім’я видатного розвідника, навмисне повторене кілька разів, громадянин трохи оговтався і почав тремтіти, мов осиковий лист.

—Я-а те-еж вибача-аюсь… Я-а те-еж знаме-енитість, тільки іншого гатунку. Я-а колекціоне-ер…

— То, може, ви колекціонуете чужі пальта? — Джеймс відпустив пальці, але на лікті одно залишилися глибокі ямки.

— Я збираю номерки різних роздягалень. Ви не уявляєте, як це важко. За першу сотню тих нумерованих шматочків бляхи я втратив сорок три пальта, п’ятдесят один плащ і сім чумарок… Отож мені було б дуже прикро, якби ви в мене відібрали сорок четверте пальто і не дали жодного номерка…

— В одну мить Джеймс усе зрозумів. Він непомітно витяг малокаліберний пістолет і враз повернувся до гардеробника, але того шпигуна й слід прохолов.

— Починається, — значуще сказав Бонд учителеві, який тим часом підійшов до нього, потім швидко витяг блокнота, вирвав аркушик і написав на ньому слова, влучніші за постріл: «Сеньйор Піпіно, ви викриті! Ви працюєте найбридкішими методами… Мій секретар дома, через те я не можу продиктувати того, що я про вас думаю… Отож самі зрозумієте, що я про вас думаю. Ваше становище безвихідне. вихід виберіть самі».

— Вручіть тому негідникові, — подав він записку здивованому колекціонерові, а сам вибіг на вулицю. Пальто вже йому було ні до чого. На вулиці — ні душі.

Наступного дня всі лондонські газети повідомили, що агент однієї недружелюбної країни, отримавши нищівного листа від Джеймса Бонда, з відчаю втопився у Темзі. Це сталося дві доби тому. А сьогодні Бонд поспішав до свого кабінету і біля нього побачив посла його величності.

— Я весь до ваших послуг, — сказав Бонд і вдав, ніби не втомився від бігу.

— Ось що значить постійне тренування, — сказав йому внутрішній голос, а посол додав:

— На вас чекає міністр колоній.

У приймальні сиділо багато люду ї генералів. Джеймс огледівся, скромно став у своєму улюбленому куточку, ввімкнув внутрішній голос, щоб той почергував, а сам знову подумав, що й цей інструмент без постійного тренування теж нічого не вартий.

Цю незвичайну здатність їхньої сім’ї — внутрішній голос — першим помітив дід Джеймса Ентоні Бонд, шукач золота, але через свою дурість не вдосконалював її — і внутрішній голос його не раз ошукував.

Одного разу, коли він ще не був багатим, внутрішній голос порадив йому:

— Ентоні, рий землю ось тут!

Дід цілий тиждень рився В цьому болоті, але нічого не знайшов.

— Ентоні, рий землю ось тут, — повторив голос.

Він два тижні грібся у важкій ріні на горі, але знову нічого не знайшов.

— Ентоні, а тепер рий ось тут! — нарешті внутрішній голос повів його, наче за руку, на середину стрімкої річечки.

Три тижні дід хлюпався в крижаній воді, доки знайшов кимось втоплений у воді повний горщик золотих монет.

— Ну й везе ж дурням! — востаннє сказав внутрішній голос і покинув щасливого дідуся, переселившись в його сина, сина, себто в батька Джеймса — Блека.

Блек був трохи хитріший і, боячись ушелепатись, як старий, вирішив найвідповідальніші досліди з внутрішнім голосом проводити з конем. Тоді він воював у Ірландії, і раптом почув:

— Блеку, нахились!

Тільки-но він устиг пригнутися, як куля просвистіла біля правого вуха і вп’ялась у дерево.

— Дідька лисого! — в останню мить хтось заіржав. — На дні безодні хлюпочеться глибоке озеро, отож ми з тобою лише добре викупаємось! — Виявилося, що такий-сякий внутрішній голос мав і кінь Гнідко, якого Блек натренував.

Тільки тому Блек і залишився живий.

— Ні, — серйозно подумав Бонд, перетрушуючи минуле, — з внутрішнім голосом не можна жартувати… — І в цю мить його запросив міністр.

Ще не встиг освоїтися Джеймс у кабінеті, що нагадував житло кам’яного віку, в якому біля каміна, наче коло первісного багаття, сидів у ведмежій шкурі дуже худий чоловічок, як йому сяйнула рятівна думка. Але він стримався. Поглянув на худеньке обличчя міністра, яке світилося мудрістю часів Річарда Лев’ячого Серця, і мовив:

— Добрий день, сер!

— Любий працівник Ікс, — озвався високий урядовець. — Якої ви думки про губернатора острова Лімпопо Діка Літлтона?

— Майже ніякої, — відповів Джеймс. — Цей губернатор гадає, що, повернувшись до всіх спиною, він іде попереду, — раптом висловив думку Макпіпи і ввімкнув внутрішній голос, який зразу ж його попередив:

— Хлопчику, коли всім людям говоритимеш правду, то що ж залишиться тобісамому?