У Бімбамбулу Буфало Білл не приплив, не приїхав, і просто висадився десантом з великою кількістю слуг, автомобілів, з кількома мішками паперових грошей, які називаються доларами.

Тепер цього шпигуна не впізнала б і рідна мати: вдаючі із себе новоспеченого мільйонера, він був одягнений в новий смокінг, у сірі в смужку штани, в білу жилетку, білі гетри й чорний блискучий котелок на голові, хоч термометр у той час показував двадцять п’ять градусів тепла. В кутику губ димилася гаванська сигара, а на новісінькому форді було написано: «Фірма «Біл і К°» платить тільки готівкою!»

За ним їхало кілька вантажних машин, і з них роздавали добросердечним тубільцям маленькі пакетики, в яких були в блискучих срібних обгортках цукерки, брусочки мила, жувальна гума і тютюн. Резиденція прибулих тимчасово називалася «Весела Мері», а поряд з нею вже здіймався багатоповерховий хмарочос, у тіні якого розкинувся великий, мов озеро, басейн, у якому плавало кілька лебедів з підрізаними крилами, щоб не полетіли, білизною світилися вимощені камінцями стежки.

Буфало Білл прибув, познайомився з обставинами і вже хотів затягти: «Оля-а-а-а! Оля-а-а-а!..» — та вчасно згадав, хто він тепер, а тому дуже поважно сказав:

— Рой, повстання — чудова справа: що більше людей стріляється, то дорожчими стають наші товари.

— Це правда, але ж ми пообіцяли англійцям, що на острові пануватиме спокій, — несміло заперечив Макт Рой, який тепер виконував обов’язки заступника й особистого охоронця Білла.

— А ми якраз і вхопимося за той їхній спокій.

— Яким чином?

— Бачиш, хлопчику, ті старі розбійники вже майже поживилися своїми колоніями, а ми й гупнемо їм у спину, але так, щоб більший шматок вискочив з їхньої горлянки.

— О’кей! Мені ця гра подобається, — зрадів Макт Рой.

— Далеко підеш, малюче!

В цей час мимо їхнього саду на чистокровному коні арабської породи протрюхикав капітан далекої плавби. Він припав до шиї коня і не озирався довкола.

— Слухай, може, море горить? — пожартував Білл і одразу ж замовк. — Рою, а може, це той пан Нікас, якого ми здалеку приїхали шукати?

— Це неважко перевірити, — сказав Макт Рой і відчув, як у руки й ноги почала приливати скажена кров шукача пригод, а голова зробилася порожньою і холодною, як у шерифа дикого заходу або судді, який засуджує невинних людей.

— Може, не слід поспішати? — засумнівався Білл, але в цю мить на вулицю виїхав з гуркотом і торохкотінням блискучий від лаку ролс-ройс. У ньому сиділо ще два капітани далекої плавби, доброї статури негр, старий лев, а поперед нього летіла ворона й голосно кричала:

— Гей, хлопці, чи не могли б ви швидше?

— Могли б, — жартував капітан, тримаючись за кермо, — але тоді нам треба вийти з машини.

— Тоді викиньте геть того величезного старого кота, — радив птах. — Мені не подобаються його зуби.

— Старенька, він беззубий! — відповів хлопець, витискуючи з машини останні кінські сили.

— Карамбо! — вилаялася ворона. — Втішив! Бути розчавленою таким котом, мені здається, ще гірше.

Спокійний, байдужий до всього лев раптом зарикав:

— Гаво, чи тобі не соромно? Я ж справжнісінький лев!

І Рой не витримав. Він стрибнув у сідло, що було вже напоготові, витяг з кобури свого шефа дві гармати шістнадцятого калібру і з шаленою швидкістю почав доганяти втікачів. Порівнявшись з машиною, він, заглушаючи своїм голосом гуркіт мотора, чемно запитав:

— Джентльмени, чи не можу я бути для вас чимось корисний?

— А чом би й ні! — вигукнув Напас. — Добрі хлопці всім потрібні.

— Тоді, може, й для мене знайдеться місце в машині?

Напас моргнув Рапасу й весело відповів:

— Ганнібале, посунься!

Лев знехотя переліз на заднє сидіння, а Рой, витягши ноги із стремен, спритно перестрибнув у машину, яка мчала на повній швидкості. Тримаючи в руках два кольти він відчув себе господарем становища.

— Я — Макт Рой. Хлопчики, повертайте до «Веселої Мері», з вашої голови там і волосина не впаде.

— А що ми там робитимемо? — спитав Напас.

— Вип’єте коктейлю і познайомитеся з моїм босом.

— Дуже вдячні, але ми страшенно поспішаємо, — відповів йому Напас, ніскілечки не боячись тих його двох гармат бо, позичаючи машину, не забув поради Джека Джексона і під першим сидінням поставив потужну ракету, яка викидає пасажира геть.

— Хлопчики, я два рази не звик прохати, — попередив супутників Макт Рой і кінцем дула зсунув на потилицю ковбойського бриля, підв’язаного під шиєю.

— Не бешкетуй, — Напас не міг відірвати очей від звивистої дороги.

— А якщо я полоскочу вас оцими гарматками, га? — Рой хотів обов’язково пригнати втікачів до свого дому.

Але в цей час Рапас штовхнув кулаком млявого лева, той поклав лапу на плече Макта Роя і зарикав:

— Спокійно, юначе, спокійно! — сказав колишній артист.

Рой пополотнів, бо не чекав такого кінця, і сховав зброю.

— Нехай ваш милий котик не лоскоче, — попрохав крізь сльози, бо відчув, як кігті Ганнібала крізь сорочку впиваються йому в плече.

Але свідок утікачам був ні до чого. Коли машина повернула вздовж набережної, Напас пожартував:

— Давай-но посперечаємося. Рою, що ти американець!

— Так, не треба й сперечатися, — відповів ковбой.

— Виходить, ти з технікою добре знайомий?

— Атож!

— Тоді, о’кей. Будь добрий, натисни на цей білий гудзик, бо не можу зупинити машини.

— А що станеться, коли я не натисну?

— Перекинемось, ось і вся музика.

— А коли натисну?

— Тоді сам побачиш.

— Я звик натискувати тільки на курок кольта, — набундючився слуга новоспеченого мільйонера.

— Не будь боягузом.

Ці слова вплинули на Роя дужче, ніж наказ. Та коли він натис на кнопку, під його сидінням гримнув вибух, ковбой шугонув у повітря, кілька разів беркицьнувся і з набережної шубовснув у море.

Цю картину спостерігав у величезний морський бінокль Ганс Герінг і з радощів потирав руками Він навіть вискнув від задоволення, коли побачив, як виборсується з моря обліплений травою Рой. Вірний кінь ковбоя стояв на березі, і щастя, що внутрішній голос цієї тварини ще мовчав.

— Один янкі вже викусив, — говорив до Пуціса великий розвідник і по одній літері диктував неписьменній Берті телеграму своєму безпосередньому начальникові. Отримавши її, полковник Шмульке без усяких церемоній упхався в кабінет генерала й коротко відрапортував:

— Гррр!

— Дякую за конкретність, — похвалив його генерал, — Але чому в вашому рапорті немає ніяких думок?

— Такий у мене стиль, — відповів Шмульке.

— А чому ви про такий стиль мені досі й словом не прохопилися?

— Коли всі знатимуть принципи нашої роботи, тоді ми змушені будемо їх дотримуватися.

— Коротше!

— Буде виконано!

— Ще коротше!

— Буде!

— Дякую, я перевірю.

Перевіряв події у Бімбамбулі не тільки пихатий генерал. Коли повз магазин квітів пана Дюрано, або Мажо, протрюхикав верхи капітан, великий шпигун ухопився за дитячого візка, але застряг у вузьких дверях. Тоді він вистрибнув у вікно, заліз на дзвіницю церкви і. не пропускаючи найменших подробиць, почав вицокувати золотими зубами. Передавальні станції бездротового телеграфу повідомили про цю новину полковника Жюжю, а той, обходячи генерала, помчав простісінько до міністра і, зрозумівши, що передав куті меду, почав терпеливо чекати, доки той нарешті перемкне на військові справи свій невеличкий розумок завбільшки з один горішок. І коли міністр підвів голеву, на яку тисли глибокі думки, спостережливий Жюжю помітив, що міністрові скроні прикрасили ще дев’ять сивих волосин: по чотири з обох боків і одна посередині.

— Хіба сьогодні п’ятниця? — втомленим голосом сказав міністр і переплутав дуже таємний код. — Середа чи понеділок.

— Усі святі, — не бажаючи встрявати в суперечку, помилився Жюжю.

— Дякую. Це змінює становище. Я щонайдокладніше про все повідомлю пана президента. Ви вільні.