— Пробачте, шановні добродії, чи не могли б ви сказати, Що передбачалося сьогодні на обід?

— А яке тепер це має значення? — здивувався хазяїн.

— А таке: з красивою мрією легше помирати, мій милий мільйонере.

За таку сміливість вона дуже сподобалася кухареві, а мільйонерові — ще більше, і він ураз закохався в неї. З третього погляду. Але коли повернувся до Лондона, передумав і прийняв Юле в свою майстерню шити вітрила, бо був страшенний забувака.

Коли Юле застрайкувала, її підтримали всі одурені робітниці і мільйонер збанкрутував, тобто його фірма вилетіла в комин, а підприємство приграбастав мультимільйонер. Коротко кажучи, ту велику акулу проковтнула ще більша, і жінки змушені були припинити страйк. Тільки тоді, коли Юле втратила будь-яку надію розбагатіти, вона вийшла заміж за Напаліса Накаса, сина Нікодемаса.

Коли Кріступас Накас, син Напаліса, заплативши всі по датки і світячи новими гудзиками на старій уніформі, записав у морському міністерстві «Дельфіна» на своє ім’я, високий урядовець привів його до присяги перед портретом і біблією, а після цього порадив не шкодуючи сил вірно служити імперії, якою править їх величність.

— Гіп, гіп, ура! — відповів Накас.

— Мені дуже приємно, що ви, містере Нокс, такий винахідливий і порівняно за короткий час устигли розбагатіти. Це дуже похвально. Гадаю, ваша тямучість не завадить вам відповідно шанувати закони нашої імперії.

— Звісно, — весело відповів Крапас, — ми закони або поважаємо, або обходимо, — і поставив на стіл пляшку до рогого шампанського, яку він ще зранку хотів розбити об борт «Дельфіна».

— Так, — усе зрозумів урядовець, сховав пляшку в шухляду стола, — але закони можна обійти і тим, що бурчиш невдоволено, і тим, що весело викрикуєш: гіп, гіп, ура! — Він непомітно погортав принесені папери й крадькома подивився, скільки між ними Накас «забув» грошей. — Королю другий варіант більше до вподоби. Бажаю успіху.

З морського міністерства Накас побіг у міністерство фінансів, звідти — в міністерство закордонних справ і колоній, доки нарешті не застряг у відомстві військового міністерства, бо тут проскочити непомітно було найважче.

— Ваше корито, містере Нокс, для військових справ непридатне, — сказав другий адмірал, якого він зустрів у своєму житті, — але з нього вийде чимала купа дров, що опалювати ними інші кораблі.

— Тим краще для мене, — не засмутився молодий капітан.

— Воно-то так, але ви, містере Нокс, від цієї миті до кінця свого життя записуєтесь у військово-морський флот його величності.

— А що я там робитиму? — злякався хлопчина.

— Служитимеш.

— Ким?

— Моряком.

— Де?

— На підводному човні.

— А вже й такі є?

— Поки що це таємниця, бо човни цього типу ще не дуже досконалі й більше лежать на дні моря, ніж плавають Отож для королівського флоту й потрібні сміливі тямковиті хлопці, які б після аварії урятувались і відверто сказали б, чого бракує тим підводним човнам.

— Адзуськи, — відповів Накас.

— Чому?

— Я з дитинства звик спати біля відчиненого вікна.

— О’кей! — відповів адмірал. — Дуже добре! Коли спливеш на поверхню, можеш зробити навіть три вікна, тобто ілюмінатори. Ось вам документи, в яких написано: «Коли розпочнеться війна, вам треба за 24 години з’явитися в най ближчий порт військово-морського флоту Британії».

— А як же я, перебуваючи в морі, про початок війни дізнаюся?

— Стежте за пресою, — адмірал був непохитний, бо хабарі він брав тільки яйцями страуса, крокодила чи варана, а Накас іще не встиг їх привезти з Африки. — Запитання будуть?

— А яке звання мені присвоєно?

— Я вже вам сказав: моряка.

— А скільки грошей мені платитимуть за це?

— Скільки й усім морякам під час війни.

— Але ж, сто чортів у печінку, я як-не-як сякий-такий капітан! — показав свій характер Крапас.

— Ми про це подумали, — пояснив великий військові урядовець. — Ви на підводному човні матимете окрему вішалку для свого кашкета.

— Я вимагаю і окрему висувну шухляду для своїх калош!

— З такими вимогами військове міністерство згодне.

— Спасибі вам.

— Бажаємо успіхів!

За дверима міністерства на нього чекали мати, батько та обидва брати, які вже встигли перевдягтися в блакитну уніформу, під «Дельфіна». Вони пішли в корчму «Пригощення золотого лина», скромно пообідали, відзначивши у такий спосіб цю важливу подію в їхньому житті. Потім повернулися на корабель, засукали рукава й заходилися його опоряджати з усіх боків. Один з них фарбував поцуплені місця, інший просмоленим клоччям затикав дірки, третій лагодив вітрила, четвертий перевіряв навігаційне приладдя, а Юле Цесорюте, за чоловіком — леді Нокс, підіткнувши спідницю, почала прибирати всі закутки, до яких вже п’ятдесят років не торкалася жіноча рука.

Вона так розходилася, що не помітила, як у взятий напрокат пилосос утягла Гаву, що сховалася за шафою. Зчинився страшенний галас. Пилосос заклинило, а з його середини вилітали такі слівця, що аж стіни каюти почервоніли.

Підбіг наймолодший Накас і сяк-так витяг крикуху, а та розгнівано скочила на сідало під стелею каюти й каркнула:

— Дванадцять балів, щоб тебе грім побив!

Почувши, що птах говорить, Юле впала в м’яке крісло, та опам’ятавшись, не могла стримати радості:

— Ви тільки послухайте, ця ворона вміє говорити!

— То й що? — відповіла Гава. — А ти, стара відьмо, літати вмієш?

— О-о, яка вона чарівна! — не могла натішитися Юле. — Ну, ще щось скажи.

— Щоб у тебе якір зірвався, медузо! — вкрай розлютилася Гава і відвернулася до стіни.

— Гаво, не комизься! — наказав Крапас. — Бий тривогу!

— Дзуськи! — ворона сіла на щоглу й почала свистіти, як старий боцман, але так голосно, шо позбігалися полісмени пристані.

— Що сталося? — питають капітана.

— Вчимося відбивати морський десант, — збрехав Крапас, а ворона тим часом заверещала:

— Фараони!

— А, це ти, стара відьмо! — В порту всі знали Гаву й не гнівалися на неї.

Так, це я, молоді бовдури! — каркнула ворона й сховалася в каюті, але полісмени ще довго не розходилися. Від нудьги вони щось перевіряли, нишпорили по закутках, добре пригостилися і тільки тоді, горді, начебто здійснив незвичайний подвиг, стали розходитися додому.

— То як?… Відбив десант тупоголових? — реготала ві рона на своєму сідалі.

Крапас дивився на неї і супився. Тільки одна Юле ще не могла натішитися на корабель, що так несподіва»; дістався їм: він тепер мав їх і годувати, і одягати, і буг теплою домівкою. Вона з величезною цікавістю обстежнл всі закутки, до всього їй було діло.

— Що це? — показала на величезну морську карту. Чому це вікно заклеєно папером?

— Тут вікна немає, тільки стіна, — пояснив син. — На ні позначені всі моря і океани світу, всі затоки.

— І ти їх усі знаєш?

— Ще не дуже… Коли покійний капітан спитав мене, д лежить Аляска, я не міг відповісти.

— А вона, та Аляска, до цієї морської карти належить.

— Звісно.

— Вона велика?

— Чимала.

— Та ти не сумуй, я весь корабель переверну догори дном, але я її знайду, тільки скажи мені, яка вона на вигляд.

— Хоч і знайдеш, однак на корабель її не занесеш, — засміявся син і хотів обійняти матір, але в цей час убігли інші брати й загорлали:

— Тонемо!

— Прошу точніше, — спокійно зустрів їх брат.

— Твій корабель як решето: тільки-но витяг зі стіни штепсельну вилку, як у дірочки цівками побігла вода…

— А назад усунути не додумався?

— Додумався.

— Герой! А ти чого кричиш? — звернувся він до іншого брата.

— Ледве витяг у ванні затикачку, як вода вдарила аж до стелі, мов фонтан у парку… Над силу заткнув.

— Усе зрозуміло, — не виказав паніки молодший. — Ванною треба користуватися тільки тоді, коли корабель не навантажений, тобто під час відпочинку. А цівка води — не електричний струм, не вб’є. Аби гіршого лиха не було.