— Мовчи! — цитькнув на неї Рапас.

— Заборони це їм, — огризнулася Гава. — Ворон, які вміють говорити, тут більше, ніж на лондонському звалищі.

— Сказав же, помовч!

— Нехай собі балакає, — махнув рукою Чінга Чанга.-— . А чому ви так занепокоїлись?

— Місця й справді жахливі, — витер піт Напас. — Ніколи не думав, що злі духи говорять по-англійському.

Чінга Чанга голосно засміявся.

— Це зовсім не злі духи. Кожен мисливець мого племені інколи ловить папугу й віддає чаклунам, а ті навчають птахів якогось слова й знову випускають у джунглі. Побачивши людей, птахи кричать те, чого їх навчили, сподіваючись на гостинець. Отак і літають вони над головами подорожніх. Цю таємницю знають тільки люди нашого племені і зовсім не бояться птахів, а чужинці, озброєні до зубів, уникають цих місць і бояться їх, мов смерті. Це нам на користь, бо за цією долиною, у гирлі великої річки, лежить село мого племені Чіка-Чака, куди ще не ступала нога жодного білого. Ви будете перші.

Брати все зрозуміли й засміялися, а ворона висунула голову з-під поли й каркнула на весь ліс:

— Западіться!

— Крізь землю! — відгукнулася луна голосом папуги.

А з іншого боку проверещав тонкий голос:

— Западетесь! — І джунглі ненадовго заспокоїлись.

Нарешті Чінга Чанга зупинився, прислухався, пильно оглянув землю, помацав вірьовку з ліан, потім, прикривши половину рота лівою долонею, а іншу половину то прикриваючи, то відкриваючи правою, почав гукати, мов якийсь нічний звір. Таке ж гукання відповіло йому в іншому кінці джунглів, потім ближче, і за кілька хвилин ті голоси залунали зівсебіч. Нарешті перед ними виросло з десяток воїнів, озброєних списами.

— Гуа-гуа! — привіталися вони.

Через деякий час ліс порідів, а тоді й зовсім скінчився. Мандрівники опинилися коло широкого спокійного гирла великої ріки. В бурій воді аж кишіло всякої живності. Здавалося, тільки всунь руку в річку — і зразу ж позбудешся її. Але чоловіки сміливо забрели у воду, знайшли сховані човни, перевезли втікачів на інший бік, а самі повернулися назад.

Гава, спостерігаючи за крокодилами, що пливли за човнами, знову не витримала.

— Як добре, що ця бридота не літає! — каркнула вона, але із-за пазухи Рапаса не квапилась вилазити, бо над головами втікачів пролетіли величезні кондори. — Було б куди краще, щоб і оці живі літаки плавали у воді. — Гава провела хижаків поглядом і знову засунула голову за пазуху.

Посеред великого острова, зарослого густими деревами, світилася простора галявина. В центрі її стояло з п’ятдесят хиж, укритих листям, а посеред галявини — найбільша, вкрита соломою. То була хата вождя, в яку привели гостей і зразу ж пригостили кокосовими горіхами, які витягли з льоху. Чінга Чанга великим ножем управно розрубав горіхи й подав кожному напитися прохолодного напою, що дуже нагадував березовий сік.

— Прошу нічому не дивуватися, — попередив він друзів. — Африка є Африка, а острів Лімпопо — її серце.

Ще не встигли гості відсапатися, як у селі загули тамтами, тобто місцеві барабани і барабанчики.

На майдан першими вибігли воїни. Вони виконали ритуальні танці полювання та війни. їх заступили дівчата. Танцюристки були такі спритні, такі меткі, що обидва брати не витримали й почали тупцяти разом з ними. Така їхня поведінка дуже сподобалася тубільцям.

Потім у окреслене коло вийшли двоє юнаків. Вони довго ходили один перед одним. Супилися, лаяли один одного, і, коли стали злими і похмурими, до них підійшли вичепурені дві дівчини і вручили кожному з них перо пави. І в цю ж мить почався найдивовижніший з усіх будь-де і будь-коли бачених двобоїв. Юнаки лоскотали один одному найчутливіші місця й намагалися не сміятися. Та раптом один кінець пера попав супротивникові в ніс. Воїн дихнув, міцно замружився і чхнув, але так гучно і так кумедно, що його суперник не витримав і зареготав. Він і програв, бо за правилами двобою переможеним стає той, хто перший засміється.

Після врочистої частини було викопано невелику яму вимощено камінням і вистелено листям бананів. Сюди поклали двох рябих поросят, начинених горіхами та фруктами, і запалили багаття. Навкруги поширювалися такі смачні пахощі, що Ганнібал не витримав і зарикав на всі джунглі.

— Нарешті будемо їсти! — наслідуючи лева, заревів Рапас, і всі подумали, що то говорить лев.

Після загальної учти люди пішли відпочивати. Рано-вранці Чінга Чанга розбудив братів і повів їх до широкої річки, яка впадає в океан. Тут на них чекали човни-довбанки і воїни з веслами напоготові. Коли вони сіли, барабанщик, що сидів на кормі, почав руками вибивати такт. Чоловіки всі як один опустили весла, і човен стрімко подався вперед.

— Куди ми пливемо?—спитав Рапас.

— Шукати зброю.

— Як ти її знайдеш, не маючи навігаційного приладдя? — здивувався Напас.

— Дуже просто: ось на краю затоки росте розлогий баобаб Він закриває величезну скелю. Відпливши від берега, ми спершу побачимо той величезний камінь, а потім з’явиться шпиль далеких гір… Тоді й розпочнемо пошуки.

Припливли до мілини й розпочали пошуки. Обв’язавшись вірьовками, водолази взяли по великій каменюці, за їхньою допомогою дуже швидко опинилися на дні мілини. Під водою вони прив’язували бочки, а інші їх витягували. За кілька годин було витягнуто всі сорок чотири бочки. З веселою піснею воїни рушили назад.

Коли повстанці вибили днища бочок, то радості їхній не було меж. Кожен із них отримав або гвинтівку, або револьвер і по жмені патронів. На честь братів вони знову організували свято з піснями, танцями, стріляниною з гвинтівок.

— Що ви весь час святкуєте? — Напас був прикро вражений. — Зрозуміло, треба вчитися володіти зброєю, але ж і патрони треба берегти.

— А як же навчитися, коли не потанцюєш? — здивувався Чінга Чанга. — Танець — це академія, в якій людина навчається терпеливості, витримки, гнучкості і загальних, узгоджених рухів, а всі ці властивості якраз і потрібні озброєному воїнові.

— Коли так, — Ііе витримав Рапас, — тоді і я вам дещо покажу. — Він попрохав зробити невеличке підвищення, знайшов сковороду, кілька яєць і на очах усіх тубільців, випускаючи вогонь з рота, спік яєчню. Потім він попрохав принести кужіль вовни. І, на подив усім, запхав його в рот, Розжував і проковтнув. Затамувавши подих, люди спостерігали, що буде далі. Потім з рота Рапаса шугонув дим, потім полетіли іскри, а ще згодом Рапас почав витягувати з рота різноколірні стрічки й роздавати їх ошелешеним дівчатам.

Наприкінці Рапас підійшов до старшого жерця, обережно доторкнувся до його носа, і в руках у артиста заблищала золота монета, начебто він витяг її із ніздрів у чаклуна.

Все село зойкнуло, а опам’ятавшись, вишикувалось у величезну чергу, щоб кожному великий чаклун теж витяг хоч по маленькій монеті. Та оскільки в кишені в Рапас, було тільки дві золоті монети, він цей трюк ще раз повторив, витягши гроші з носа в помічника старого чаклуна. На подив усім, ті два чоловіки виявилися великими скнарами. Вони сіли один проти одного й почали удавлювати один одному носи, доки не потекли сльози з очей, та гроші все одно не сипалися в долоні.

— Чаклунство погане, — жартував веселий Рапас і показав, як цей трюк робиться. Всі тубільці аж попадали од сміху й щиро заплескали в долоні. Тоді Рапас звелів їм повісити два кокосових горіхи, відрахував від них по п’ятдесят кроків, поклав гвинтівку на плече, повернувся спиною до мішені і, спостерігаючи за нею через дзеркало, натис на курок. Пролунав постріл. З повного горіха бризнув сік. Рапас став під горіхом, попив, освіжився і в такий самий спосіб пробив іще кілька…

Мешканці села стояли, мов зачаровані, і не сміли зрушити з місця, тільки чаклуни довго радилися між собою і прийшли до одностайної думки: подарувати Рапасові намисто з зубів тигра — тотем, себто знак свого племені, в визнати його третім помічником старшого чаклуна й назва ти Накумбою Чанга, тобто — Накас-вождь.

У цей час у затоці забовванів краєчок вітрила. Він ріс, збільшувався на очах.