— Я ненадовго вийду,— сказав Страйк, відставивши каву, якої ледь торкнувся, і боком попрямував до дверей, де зняв з вішака пальто.— Якщо мені подзвонять...

— Містере Страйк, я думаю, вам слід це побачити.

Досі червона, Робін взяла зі стосу листів біля комп’ютера яскраво-рожевий аркуш і такий самий конверт, ретельно вкладені у прозорий файл.

Коли вона простягнула файл Страйку, той помітив у неї на пальці обручку.

— Вас тут погрожують убити,— сказала Робін.

— А, так,— озвався Страйк.— Нема про що хвилюватися. Мені таке щотижня надсилають.

— Але ж...

— То незадоволений колишній клієнт. Трохи той-во. Думає, що цими папірцями вижене мене зі справи.

— Так, звісно, але чи не слід показати це поліції?

— Щоб там посміялися?

— Та це не смішно, це ж погроза смертю! — обурилася Робін, і Страйк збагнув, навіщо вона поклала аркуш разом з конвертом у файл. Його це трохи зворушило.

— Покладіть до інших,— сказав він, вказавши на шафку в кутку.— Якби він мене збирався убити, то вже спробував би. Там десь таких листів за півроку валяється. Ви не проти обороняти цю фортецю самотужки, поки я вийду?

— Впораюся,— відповіла Робін, і Страйка потішила кисла нотка у її голосі й очевидне розчарування через те, що ніхто не зніматиме відбитків з листа з погрозами, розмальованого кошенятами.

— Якщо буду вам потрібний, мій номер є на візитівках у верхній шухляді.

— Гаразд,— відповіла вона, не дивлячись ані на шухляду, ані на Страйка.

— Якщо захочете вийти на обід, не вагайтеся. Десь там у столі є запасний ключ.

— Окей.

— Тоді до зустрічі.

За скляними дверима Страйк спинився на порозі крихітної сирої вбиральні. Йому вже притискало, але він вирішив, що професіоналізм Робін і її знеособлена турбота про його безпеку заслуговують на делікатність із його боку. Вирішивши потерпіти до пабу, Страйк попрямував униз.

Надворі він запалив цигарку, звернув ліворуч, проминув зачинене кафе «12 тактів» і рушив вузьким тротуаром Денмарк-плейсу, повз вітрину з різнокольоровими гітарами та стіни, обклеєні папірцями, що тріпотіли на вітру,— геть від ненастанного торохтіння відбійника.

Обігнувши руїну посеред вулиці, біля підніжжя будівлі «Сентр-Пойнт», Страйк пройшов повз величезну золоту статую Фреді Мерк’юрі навпроти входу до театру «Домініон», на тому боці вулиці. Голова Фреді була нахилена, кулак піднятий — такий собі язичницький бог хаосу.

Над роздовбаною дорогою підносився розцяцькований вікторіанський фасад пабу «Тотенгем», і Страйк, якому чималі грошики приємно обтяжували кишеню, штовхнув двері й опинився у безтурботній вікторіанській атмосфері полірованого різьбленого дерева й мідних оздоб. Перегородки з матового скла, старовинні шкіряні канапи, позолочені дзеркала над баром, херувими, роги достатку — все говорило про

упевнений, упорядкований світ і складало приємний контраст до розгардіяшу на вулиці. Страйк замовив пінту корнволльського пива і з кухлем пішов углиб майже порожнього пабу, де поставив пиво на високий круглий столик під крикливо розписаним скляним склепінням, а звідти рушив просто до чоловічого туалету, де смерділо сечею.

За десять хвилин Страйк, який тепер почувався набагато краще, вже на третину спорожнив свій кухоль, що тільки посилило анестезуючу дію втоми. Смак корнволльського пива навіював думки про домівку, про мир, про давно втрачене відчуття безпеки. Просто навпроти Страйка було зображення вікторіанської діви, яка танцювала з трояндами у руках. Своєю кокетливою позою, своїм поглядом, крізь пелюстки спрямованим на Страйка, своїми величезними персами, що ховалися під білою тканиною, діва нагадувала справжню жінку не більше, ніж круглий столик, за яким сидів Страйк, чи огрядний бармен з хвостиком на потилиці.

І думки Страйка полинули до Шарлотти — справжньої до шпику кісток; вродливої, небезпечної, мов загнана у кут лисиця, розумної, іноді дотепної і — словами найдавнішого Страйкового друга — «кінченої, що аж край». Невже цього разу дійсно крапка? Оповитий утомою, Страйк пригадував сцени з учорашнього вечора й сьогоднішнього ранку. Врешті-решт Шарлотта зробила те, чого він не міг пробачити, і, понад сумнів, щойно мине дія анестетика, біль буде нестерпний; та нині потрібно обміркувати практичні питання. Вони вдвох мешкали у Шарлоттиній квартирі — стильному й дорогому помешканні на Голланд-Парк-авеню,— з чого випливало, що з другої години ночі Страйк із власної волі став безхатьком.

(«Блуї, переїзди до мене. Господи Боже, ну це ж розумно. Зекономиш, поки будуєш власну справу, а я за тобою нагляну. Не варто тобі жити самотою, поки оговтуєшся. Блуї, ну будь розумником...» Ніхто більше не назве його Блуї. Блуї помер).

Це вперше за їхні довгі й буремні стосунки пішов він. Три попередні рази кінець оголошувала Шарлотта. Й обоє без слів розуміли, що коли піде він, коли не витримає він, то це буде геть інакше розставання, ніж ті, які ініціювала Шарлотта і які, хай болісні й неприємні, не здавалися остаточною крапкою.

Тепер Шарлотта не заспокоїться, поки не завдасть йому якнайбільше страждань. Ранкова сцена, коли вона увірвалася до нього в офіс, була, понад сумнів, лише передсмаком того, що відбуватиметься у прийдешні місяці, ба навіть роки. Страйк не зустрічав ще людини з такою жагою помсти.

Він пошкутильгав до бару, отримав ще пінту і повернувся до столу, щоб знову поринути у похмурі роздуми. Розставання з Шарлоттою поставило його на край справжньої катастрофи. Боргів Страйк мав стільки, що тільки Джон Бристоу і відділяв його від життя у спальнику на вулиці. Власне, якщо Ґіллеспай звернеться з вимогою виплатити позику, яка пішла на перший внесок за Страйків офіс, вулиця неминуча.

(«Телефоную спитати, як ваші справи, містере Страйк, бо виплата цього місяця ще не надійшла... Ми можемо очікувати на неї найближчими днями?»)

І ще (коли вже дійшло до роздумів про недолугість його життя, чом не скласти докладний перелік?) не слід забувати, наскільки Страйк за останній час погладшав: набрав цілих півтора стоуна, тож тепер він не лише товстий і неспортивний, а й додає зайвого тиску на протез гомілки, який нині спочиває на мідній поперечині під столиком. Страйк кульгає винятково тому, що через зайву вагу протез натирає. Нічна прогулянка вулицями Лондона з наплічником добра не додала. Знаючи, що йде прямою дорогою до злиднів, Страйк вирішив бодай обрати найдешевший шлях.

Він повернувся до бару по третю пінту. Сидячи за своїм столиком під склепінням, витягнув мобільник і набрав свого приятеля у лондонській поліції; хай ця дружба тривала усього кілька років, але зав’язалася вона за надзвичайних обставин.

Так само, як «Блуї» його називала лише Шарлотта, тільки інспектор Ричард Анстис кликав Страйка «Містиком Бобом» — і саме це прізвисько він вигукнув, почувши голос друга.

— Мені потрібна послуга,— мовив Страйк до Анстиса.

— Кажи.

— Хто займався справою Лули Лендрі?

Анстис, поки шукав потрібні номери, устиг розпитати Страйка про бізнес, праву ногу й наречену. По кожному з трьох питань Страйк набрехав.

— Радий чути! — весело відповів Анстис.— Так, ось номер Вордла. Він нічого; трохи самозакоханий, але з ним ти поладнаєш краще, ніж з Карвером, той геть паскуда. Можу замовити за тебе слівце Вордлові. Якщо хочеш, наберу його просто зараз.

Страйк витягнув з дерев’яної стійки під стіною туристичний буклет і записав номер Вордла поряд зі світлиною лондонської кінної гвардії.

— Зайдеш у гості? — запросив Анстис.— І Шарлотту приводь.

— Так, було б добре. Я тебе наберу, просто зараз у мене сила справ.

Поклавши слухавку, Страйк трохи посидів у роздумах, тоді набрав знайомого, з яким приятелював значно довше, ніж з Анстисом, і чиє життя пішло у діаметрально протилежному напрямі.

— Потрібна послуга, друже,— сказав Страйк.— Інформація.

— Про що?

— Сам скажи. Треба щось таке, щоб поторгуватися з копом.

Розмова тривала двадцять п’ять хвилин і включала чимало пауз, щоразу довших і більш значущих, аж поки Страйк не отримав приблизну адресу і два імені, які теж записав під фото кінної гвардії, а також попередження, якого не записував, але сприйняв у тому дусі, в якому його виголосили. Розмова завершилася на дружній ноті, і Страйк, який тепер широко позіхав, набрав номер Вордла. Майже негайно йому відповів гучний, різкий голос.