— Ой, от і все,— нарешті бадьоро сказала Бріоні, закидаючи важку коробку на плече і в кожну руку беручи по валізці.— Побачимося, К’яро. Бувай,— додала вона в бік Страйка і пішла.

— Цікава як не знати хто, ще й пліткарка,— пояснила Страйкові К’яра. Вона відкинула назад довге біляве волосся, переклала кобилячі ноги і спитала: — А ти з Алом й Едді часто бачишся?

— Ні,— відповів Страйк.

— А твоя мама,— провадила К’яра незворушно, випускаючи дим з кутика вуст,— вона ж у тебе легенда. Знаєш, позаминулого сезону Баз Кармайкл робив колекцію, яка називалася «Суперґрупі», і музами його були Бебе Б’юел і твоя мама. Спідниці-максі, сорочки без ґудзиків, чоботи.

— Гадки не мав,— озвався Страйк.

— Ой, там таке було... Знаєш цю класну цитату про сукні від Оззі Кларка, мовляв, чоловіки їх любили, бо дуже легко було їх типу розхристати і взути дівчину? Ото була епоха твоєї мами.

К’яра знову відкинула волосся з очей і уважно глянула на нього — не з холодним, образливим оцінюванням Тенсі Бестиґі, а ніби з відвертою, відкритою цікавістю. Страйкові важко було зрозуміти, чи вона щира, чи грає роль; її краса затуманювала очі, мов густе павутиння, крізь яке годі було чітко розгледіти її саму.

— Якщо ти не проти, я б спитав про Лулу.

— О Боже, так. Так. Ні, я правда хочу допомогти. Коли я почула, що справу нарешті взялися розслідувати, то я така одразу подумала: добре. Нарешті.

— Правда?

— О Боже, так. Уся ця історія — то був суцільний шок. Я просто повірити не могла. Дивися, я досі маю її в телефоні.

К’яра покопалася у величезній сумці й нарешті видобула білий «айфон». Прокрутивши список контактів, вона схилилася до Страйка і показала йому ім’я — «Лулі». Від неї пахло солодко й гостро.

— Я все чекаю, що вона мені подзвонить,— сказала К’яра, на мить принишкнувши, і сховала телефон до сумки.— Не можу її видалити; все збираюся це зробити і все відкладаю, знаєш?

Вона нервово піднялася, підклала під себе довгу ногу, знову сіла і кілька секунд мовчала.

— Ти була з нею більшу частину її останнього дня, так? — спитав Страйк.

— Не нагадуй,— озвалася К’яра, заплющуючи очі.— Я, мабуть, мільйон разів усе те пригадувала. Все намагалася зрозуміти, як можна за кілька годин з цілковито щасливої стати мертвою.

— Вона була цілковито щаслива?

— Боже, та в той останній тиждень вона була така щаслива, якою я ніколи її не бачила. Ми повернулися з роботи на «Вог» на Антигуа, і вони з Еваном помирилися і провели церемонію вірності; для неї то була фантастика, вона була просто на сьомому небі.

— І ти була на тій церемонії?

— О так,— відповіла К’яра, кидаючи цигарку в бляшанку з кока-колою, де та й сконала з тихим сичанням.— Боже, то було більш ніж романтично! Еван зробив їй пропозицію удома в Дікі Кербері. Знаєш Дікі Кербері, ресторатора? Він має такий класний будинок у Котсволді, й ми там усі зібралися на вихідні, й Еван купив їм обом однакові браслети від Фергуса Кіне, розкішні, з чорненого срібла. Змусив нас усіх спуститися до озера попри страшний холод і сніг, а потім прочитав вірш, який написав для неї, і надягнув браслет їй на руку. Лулі сміялася мов божевільна, але потім узяла й теж прочитала йому вірша напам’ять. Болта Вітмена. Це було,— додала К’яра, раптово посерйознішавши,— от чесно, просто неймовірно — тримати в голові ідеальні рядки, як-от вона. Люди, знаєш, думають, що моделі тупі,— вона знову відкинула волосся і запропонувала Страйкові цигарку, а тоді й сама закурила.— Мені так набридло казати людям, що для мене тримають місце на кафедрі англійської мови у Кембриджі.

— Що — правда? — спитав Страйк, не здатний приховати подив у голосі.

— Так,— відповіла вона, красиво випускаючи дим,— але розумієш, з модельною кар’єрою все так добре, що я ще рік почекаю. Модельна кар’єра відчиняє багато дверей, розумієш?

— Отже, ця церемонія мала місце коли — за тиждень до Лулиної смерті?

— Так,— відповіла К’яра,— якраз у суботу.

— І це був просто обмін віршами та браслетами. Жодних обітниць, жодного офіціозу?

— Ні, юридично це їх ніяк не зв’язувало, але це було гарно — ідеальна мить. Тільки Фреді Бестиґі там був не до речі, суцільна проблема. Та принаймні,— К’яра глибоко затягнулася цигаркою,— та його гадська жінка не прийшла.

— Тенсі?

— Так, Тенсі Чиллінгем. Страшне стерво. Не диво, що вони розлучаються; вони мали цілком окремі життя, їх разом навіть не бачили. Правду кажучи, у ті вихідні Фреді був не такий і противний — зважаючи на його лиху репутацію. Він просто набридав, все ліз до Лулика, але не був настільки жахливий, як про нього казали. Я чула про це — про наївну дівчину, якій він буцімто запропонував роль у фільмі... Ну, не знаю, чи то була правда,— К’яра на мить примружила очі, дивлячись на кінець своєї цигарки.— В поліцію вона так і не заявила.

— Кажеш, від Фреді були якісь проблеми; які?

— О Боже, та він усе ліз до Лулі й усе повторював, яка вона буде класна на екрані, який класний був її татко.

— Сер Алек?

— Та звісно що сер Алек! О Боже мій,— додала К’яра, розширюючи очі,— якби вона знайшла свого справжнього батька, Лулі просто збожеволіла б! То була мрія всього її життя! Ні, він просто казав, що багато років тому знався з сером Алеком, вони походили з того самого району Іст-Енду чи що, тож їй треба брати його за хрещеного, типу того. Гадаю, він думав, що жартує, але смішно не було. Всі бачили, що він просто хоче затягнути її у свій фільм. На церемонії він поводився преогидно, все кричав, що поведе наречену до вівтаря. Напився як скотина, все пив і пив за вечерею. Дікі довелося затикати йому рота. А після церемонії всі пили шампанське у будинку, так Фреді залив у себе ще дві пляшки — на додачу до всього, що встиг спожити. Все кричав до Лулі, що з неї буде така актриса, така актриса, але вона на те не зважала. Просто ігнорувала його. Тулилася до Евана на дивані, й вони були такі... такі...

У підведених чорним очах К’яри раптом заблищали сльози, і вона витерла їх красивими білими руками.

— ...такі закохані. Вона була така збіса щаслива, в житті не бачила її щасливішою.

— Ти знову бачила Фреді Бестиґі у день, коли померла Лула, так? Ви його зустріли у фойє, коли виходили?

— Так,— озвалася К’яра, витираючи очі.— А ти звідки знаєш?

— Від Вілсона, охоронця. Він думає, що Фреді сказав Лулі щось неприємне.

— Так, так і було. Я й забула про це. Фреді щось сказав про Дібі Макка, мовляв, Лула так радіє його приїзду, от би зняти їх разом у кіно. Не пригадаю, що саме він сказав, але це було якось брудно, розумієш?

— Чи знала Лула, що Бестиґі колись дружив з її прийомним батьком?

— Вона мені казала, що тоді вперше про таке почула. У будинку вона завжди трималася подалі від Фреді. Не любила Тенсі.

— Чому?

— О, ну, Лулі було байдуже, в чийого чоловіка найбільша яхта, вона не хотіла мати справи з тим народом. Вона була настільки вища за це — зовсім не схожа на тих сестер Чиллінгем.

— Гаразд,— сказав Страйк,— а можеш мені детально розповісти, що ви робили того дня?

К’яра вкинула другу цигарку в бляшанку з кока-колою, де та знову пирхнула й погасла, і негайно запалила третю.

— Так. Дай-но поміркувати. Ну, вдень я зустрілася з нею на квартирі. Прийшла Бріоні робити їй брови, потім зробила нам обом манікюр. У нас був такий собі дівочий день.

— Якою була Лула?

— Вона...— К’яра завагалася.— Ну, не така щаслива, як загалом того тижня. Але ніяких суїцидальних нахилів, нічого такого.

— Її водій, Кіран, казав, що вона пішла від матері у Челсі якась дивна.

— О Боже, а якою їй бути? У її мами рак, чи ж ні?

— Лула щось казала про матір, коли ви бачилися?

— Ні, майже ні. Тобто вона згадувала, що сиділа з нею, бо їй було, знаєш, кепсько після операції, але тоді ніхто не думав, що леді Бристоу помирає. Операція мала її якраз зцілити, розумієш?

— Лула не згадувала про якісь інші причини, через які настрій у неї трохи погіршився?