— Вона казала, шо він їй мов брат, а я кажу: брати — то добре, давай мо’ разом пошукаємо моїх малих? Але їй то було нецікаво.

— Ваших малих?

— Ну, синів моїх, я ще дітей мала. Аж двох після неї: одного від Деза, потім ще другого. Їх теж забрала служба опіки, але я Лулі кажу: у тебе стіко грошей, ми їх знайдемо, тіки дай мені трішки, небагато, ну дві сотні, і я їх знайду, тишком-нишком, щоб преса нічо’ не знала, сама розберуся, тебе не втягну. Але їй то було нецікаво,— повторила Марлен.

— Ви знаєте, де ваші сини?

— Та вони ше малі були, я не знаю, де вони зараз. У мене були проблеми. Не брехатиму — у мене було дуже кепське життя.

І Марлен розповіла йому про своє кепське життя, почавши дуже здалеку. Виходила бридка історія, повна буйних чоловіків, наркозалежності, невігластва, недбальства й злиднів, а ще тваринного інстинкту виживання, який змушував лишати дітей за бортом, бо для дітей потрібні були вміння, яких Марлен не набула.

— Тобто ви не знаєте, де ваші сини? — перепитав Страйк за двадцять хвилин.

— Та вже не знаю, де мені, бляха, знати? — відповіла Марлен, яка своєю розповіддю сама себе засмутила.— Та їй усе одно було нецікаво. Вона одного білого брата вже мала, га? Лула шукала чорних родичів. От кого їй насправді було треба.

— Вона питала про батька?

— Так, і я їй сказала все, шо знала. Він був студент з Африки. Жив наді мною отам, теж на вулиці Баркінг-роуд, ще з двома такими самими. Тепер унизу книгарня. Був дуже гарний. Кілька разів помагав мені з покупками.

Зі слів Марлен Гіґсон, то було респектабельне залицяння, майже у вікторіанському дусі; за перші місяці знайомства вони з африканським студентом ніби навіть і за руки не трималися.

— А тоді — він же стільки мені помагав — я його і запросила до себе. Ну, віддячити. Я, знаєш, упереджень не маю. Мені всі однакові. Ходи чаю випити, кажу йому. А тоді,— провадила Марлен, і з-поміж чайних чашок і серветок вигулькнула жорстока реальність,— я завагітніла.

— Ви йому сказали?

— Та сказала, і він такий: ой, я помагатиму, ой, така відповідальність, і те, і се. А далі почалися канікули. Він сказав, шо повернеться,— презирливо додала Марлен.— І слід за ним прохолов. Усі вони однакові. І шо мені було робити — їхати в Африку його ловити? Та й мені було все рівно. Серце мені не боліло за ним, я вже з Дезом зустрічалася. Йому все рівно було, шо я вагітна. Джо поїхав собі, а я стала жити з Дезом.

— Джо?

— А так його звали. Джо.

Марлен це сказала дуже упевнено, але Страйк подумав, що вона могла вже стільки разів про це брехати, що виходило автоматично.

— А прізвище яке?

— А шоб я пам’ятала. Ти точно як вона. То було двадцять років тому. Мумумба,— й оком не зморгнувши, додала Марлен Гіґсон.— Шось таке.

— Часом не Аджимен?

— Нє.

— Не Овусу?

— Та я кажу,— агресивно відповіла вона,— Мумумба його звали. Чи як там.

— Не Макдональд? Не Вілсон?

— Ти шо, знущаєшся? Які тобі Макдональди й Вілсони в Африці?

Страйк дійшов висновку, що прізвища в часи її знайомства з африканським студентом ніхто не називав.

— Отже, він був студентом. А де вчився?

— В коледжі,— відповіла Марлен.

— А в якому, не пам’ятаєте?

— Та звідки мені знати? Не пригостиш папіроскою? — додала вона набагато приязнішим тоном.

— Так, будь ласка.

Марлен підкурила цигарку від власної пластикової запальнички, з ентузіазмом затягнулася, а тоді сказала, задобрена безкоштовним тютюном:

— Там музей якийсь був, чи шо. При музеї коледж.

— Коледж при музеї?

— Так, бо я пам’ятаю, шо він запрошував мене: «Завітай у вільний час зі мною до музею».

Мову африканського студента вона зобразила так, ніби то говорив англієць з вищих прошарків суспільства.

З презирливої усмішки Страйк зрозумів, що таке дозвілля Марлен вважала смішним і абсурдним.

— Не пам’ятаєте, який то був музей?

— Та... Музей Англії чи як там його,— відповіла вона, а тоді роздратовано додала: — От ти точно як вона. З якого дива я маю це все пам’ятати через стільки років?

— І коли він поїхав до себе, більше ви не бачилися?

— Нє,— відповіла вона.— Я й не чекала...— Відпивши пива, вона додала: — Та він вмер уже.

— Чому ви так кажете?

— Так то Африка, нє? — пояснила Марлен.— Може, його застрелили. Чи від голоду вмер. Там шо хочеш може бути. Ніби ти не знаєш.

Страйк і справді знав. Він пам’ятав натовпи на вулицях Найробі; вид з повітря на дощовий ліс в Анголі, туман над верхівками дерев, неймовірну красу, коли гвинтокрил розвернувся до водоспаду на зеленому гірському схилі; жінку з маса-їв, яка сиділа на коробці з немовлям біля грудей, поки Страйк розпитував її про вірогідне зґвалтування, а поруч Трейсі знімала розмову на камеру.

— Ви не знаєте, Лула намагалася розшукати батька?

— Та намагалася,— байдужо відповіла Марлен.

— Як?

— Дивилася архіви коледжу.

— Але ж ви не пам’ятаєте, де він учився...

— Та я не знаю, вона там ніби шось знайшла, але його самого не знайшла. Мо’ я його ім’я неправильно пам’ятаю, не знаю. Вона про те все питала, питала; і який він був із себе, і де учився. Я їй кажу — високий, худющий був, і подякуй, шо в тебе мої вуха, бо ти б моделлю не працювала, якби мала такі слонячі локатори, як ото в нього.

— Лула нічого не казала вам про своїх друзів?

— Та вже казала. Ота чорна курва Ракель чи як там її. Пила з Лули кров як могла. Добре влаштувалася, паскуда.

І одяг їй, і прикраси, і не знаю шо. Я одного разу сказала Лулі, шо мені би пальто нове, але я нічо’ не вимагала. А та Ракель попросити не забувала.

Вона, пирхнувши, допила пиво.

— А ви самі знайомі з Рошель?

— А, он як її звати. Один раз бачила. Вона приїхала на клятій машині з водієм, шоб забрати Лулу. Сиділа вся така пані на задньому сидінні та шкірилася на мене. Певно, скучить тепер за таким життям. Такій тіко дай поли вчепитися. І ще була ота К’яра Портер,— виплюнула Марлен зі ще запеклішою злістю,— спала з Лулиним любчиком у ту ніч, коли Лула померла. Курва препаскудна.

— Ви знайомі з К’ярою Портер?

— Та я в газеті прочитала. Він пішов до неї, хіба нє, той Еван? Коли посварився з Лулою. До К’яри пішов. Ну хіба не курва?

З того, що казала Марлен, ставало очевидним, що біологічну матір Лула тримала подалі від друзів. Окрім побіжного знайомства з Рошель, Марлен черпала свої уявлення й висновки про Лулине оточення з повідомлень у пресі, які жадібно прочитувала.

Страйк приніс ще пива і вислухав оповідь про жах і шок Марлен, коли вона почула (від сусідки, яка забігла розповісти новини рано-вранці восьмого числа), що її дочка упала з балкона і розбилася на смерть. Обережно поставлені питання виявили, що Марлен востаннє бачилася з Лулою за два місяці до смерті. Далі Страйк прослухав діатрибу прийомній Лулиній родині й тому, як вони повелися після Лулиної смерті.

— І бачити мене не хтіли, особливо той дядько паскудний. Знаєш його, га? Тоні Лендрі того, грець би його хопив? Я їм подзвонила спитати про похорон, а у відповідь — погрози. Ой так. Погрози! Я йому кажу: я її мама! А він мені: нє, не мама, її мама — та ненормальна сука леді Бристоу. Ото, кажу, смішно, бо я добре пам’ятаю, як вона у мене з потки вилізла. Вибачайте за таку грубість, але то правда. А він мені сказав, шо від мене один клопіт, шо я все пресі патякаю. А вони самі мене знайшли! — з люттю додала вона і тицьнула пальцем у бік сусіднього будинку.— Преса сама до мене прийшла. Звісно, шо я розказала, як це все бачу. Бо у мене своя думка. Я скандалу не хтіла, то ж похорон, не хтіла нічо’ поганого, але як це можна — мене відштовхувати геть? Я прийшла і сиділа там у задньому ряду. Бачила там ту гидку Рошель — дивилася на мене, мов я їй болото під ногами. Але ніхто мене не спинив. Вони, та клята родина, своє отримали. А я не отримала нічо’. От нічо’. А Лула хтіла, шоб отримала, це я точно знаю. Вона мені точно шось залишила б. Та ні,— додала Марлен, зображаючи велику гідність,— грошей мені не треба. Гроші мене не цікавлять. Мою дитинку нічо’ не замінить, навіть двадцять мільйонів.