Та чому йому самому не спало на думку сказати їй так учинити?

— Та ви геній, ви в біса геній!..

Страйк облив руку гарячим чаєм і поставив чашку на стіл.

— А ви знаєте, де точно?..

— Психіатричне відділення — з іншого боку центральної будівлі,— радісно відповіла Робін.— Дивіться, треба вийти на Грентлі-роуд, ось тут друга стоянка...

Вона розвернула до нього монітор з мапою клініки Святого Фоми. Страйк глянув на зап’ясток, але годинник лишився у кімнаті.

— Ви встигнете, якщо вийдете просто зараз,— підігнала його Робін.

— Ага, тільки речі заберу.

Страйк побіг по годинник, гаманець, цигарки і телефон. Він уже виходив за скляні двері, запихаючи гаманець у задню кишеню, коли Робін покликала його:

— Е... Корморане...

Доти вона жодного разу не називала його на ім’я. Страйк вирішив, що це дається взнаки загалом збуджений настрій, а тоді збагнув, що вона вказує на його пупок. Глянувши вниз, він побачив, що криво застебнув ґудзики на сорочці й між її полами виднівся живіт — волохатий, мов чорний кокос.

— Ой, так. Дякую...

Робін увічливо перевела погляд на монітор, поки він розстібав і знову застібав ґудзики.

— Побачимося!

— Так, бувайте,— усміхнено відповіла вона, коли він виходив. Але за кілька секунд Страйк повернувся — задиханий.

— Робін, мені треба, щоб ви дещо перевірили.

Вона з готовністю взяла ручку.

— Сьомого січня в Оксфорді була конференція юристів. Її відвідував дядько Лули Лендрі — Тоні Лендрі. Міжнародне сімейне право. Знайдіть усе, що зможете,— надто чи був він там насправді.

— Ага,— озвалася Робін, записуючи.

— Бувайте. Ви геній.

І непевними кроками він пішов униз металевими сходами.

Сідаючи за стіл, Робін мугикала пісеньку, але поки пила чай, її радість дещо згасла. Вона сподівалася, що Страйк запросить її теж піти на зустріч з Рошель Оніфаде, на чию тінь вона полювала аж два тижні.

Години пік були позаду, і людей у метро їхало небагацько. Страйк зрадів, що легко знайшов місце: кукса досі боліла. Перш ніж сісти у вагон, він купив пачку суперміцних м’ятних льодяників і тепер смоктав чотири штуки водночас, намагаючись приховати те, що не почистив зуби. Щітка і паста були сховані у мішку, хоча набагато зручніше було б покласти їй на щербатий край раковини у вбиральні. Глянувши на себе — цього разу в темне вікно вагона — і побачивши густу щетину і загалом занедбаний вигляд, він спитав себе, нащо він і досі прикидається, що має іншу домівку, коли Робін цілком зрозуміло, що він спить в офісі.

Пам’ять і вміння орієнтуватися на місцевості у Страйка були добрі, й він знайшов вхід до психіатричного відділення клініки Святого Фоми і без проблем дійшов туди, коли було кілька хвилин по десятій. Хвилин за п’ять Страйк упевнився в тому, що подвійні автоматичні двері — то єдиний вихід на Грентлі-роуд, і тоді всівся на кам’яну стіну на стоянці ярдів за двадцять від дверей, звідки добре бачив усіх, хто заходить і виходить.

Знаючи про дівчину, яку шукав, лише те, що вона, можливо, безхатня і точно чорна, Страйк ще в метро обміркував стратегію пошуків і вирішив, що має тільки один варіант. Тож коли о десятій двадцять він побачив високу, струнку чорну дівчину, яка швидкими кроками йшла до виходу, то гукнув (хоча бачив, що вона занадто доглянута й добре одягнена):

— Рошель!

Вона підвела очі, щоб подивитися, хто кричить, але пішла далі, нічим не виказавши, що ім’я її стосується, і зникла у будівлі. Далі з’явилася пара — обоє білі; потім група осіб різного віку й расової приналежності, які, на думку Страйка, були працівниками шпиталю; і все-таки він спробував свою удачу і тут:

— Рошель!

Дехто глянув на нього, але всі швидко повернулися до своїх розмов. Заспокоївши себе думкою про те, що люди, які бувають біля цього входу, ексцентричної поведінки бачили чимало, Страйк запалив цигарку і продовжив чекати.

Прийшла десята тридцять, але більше жодна чорна дівчина у двері не заходила.

Або Рошель пропустила візит до лікаря, або скористалася іншим входом. Легенький вітерець мов пір’їнкою лоскотав потилицю Страйка, поки той курив, виглядав і чекав. Будівля клініки була величезна — здоровенна бетонна коробка з прямокутними вікнами; понад сумнів, з кожного боку було по кілька виходів.

Страйк витягнув скалічену ногу, яка досі боліла, і знову подумав, що варто сходити до лікаря. Навіть така близькість до лікарні пригнічувала. У животі бурчало. Дорогою сюди він проминув «Макдональдс». Якщо до опівдня не знайде Рошель, піде туди попоїсти.

Ще двічі він кричав «Рошель!» до чорношкірих жінок, які заходили до будівлі чи виходили з неї, і щоразу вони оберталися лише для того, щоб подивитися, хто кричить. Одна оглянула його зі зневагою.

А потім, щойно минула одинадцята, з клініки вийшла невисока, окоренкувата чорна дівчина. Вона йшла трохи незграбно, перевалюючись із боку на бік. Страйк чудово розумів, що не міг проґавити мить, коли вона заходила,— не лише через цю ходу, а й через те, що вбрана дівчина була у дуже прикметну коротку штучну шубу яскравого кольору фуксії, яка не пасувала ані до її зросту, ані до ширини.

— Рошель!

Дівчина зупинилася, розвернулася і почала сердито виглядати того, хто покликав її на ім’я. Страйк, кульгаючи, підійшов до неї, і дівчина глянула на нього зі зрозумілою недовірою.

— Рошель? Рошель Оніфаде? Привіт. Мене звати Корморан Страйк. Можна з вами поговорити?

— Я завжди заходжу з боку Редбурн-стріт,— розповідала вона йому за п’ять хвилин, коли він у перекрученому, прикрашеному вигляді розповів, як знайшов її.— А тут виходжу, бо йду до «Макдональдсу».

Саме туди вони і пішли. Страйк купив дві кави і два великі коржики і приніс їх до столика біля вікна, за яким сиділа Рошель, сповнена підозри й цікавості.

Вона була безкомпромісно негарна. Масну землисту шкіру прикрашав розсип пустул і вугрів; маленькі очі були глибоко посаджені, зуби — криві й жовті. Хімічно випрямлене волосся мало чотири дюйми чорного коріння, а далі йшло шість дюймів пофарбованого в мідний колір. Тісні закороткі джинси, блискуча сіра сумочка і яскраво-білі кросівки вигляд мали дешевий. А от м’яка штучна шуба, хоч і криклива й негарна, на погляд Страйка, була зовсім іншої якості: з підкладкою, як стало видно, коли Рошель її зняла, з візерунчастого шовку, з фірмовим знаком не Ґі Соме (всупереч очікуванням, бо Страйк пам’ятав лист Лули Лендрі до дизайнера), а італійця, про якого чув навіть Страйк.

— А ти точно не журналіст? — спитала Рошель низьким хрипуватим голосом.

Чекаючи перед клінікою, Страйк уже обміркував, як ліпше представитися.

— Ні, не журналіст. Як я уже казав, я — знайомий Лулиного брата.

— Друг, чи що?

— Так. Тобто не зовсім друг. Він мене найняв. Я — приватний детектив.

Вона водномить відверто перелякалася.

— Шо ти хочеш у мене спитать?

— Тобі немає про що хвилюватися...

— Шо ти хочеш спитать, я кажу?

— Нічого поганого. Джон не впевнений, що Лула дійсно вкоротила собі віку.

Страйк здогадувався, що Рошель не тікає лише тому, що боїться висновків, до яких він дійде, якщо вона чкурне геть. Її страх був непропорційний до його слів чи поведінки.

— Тобі немає про що хвилюватися,— знову запевнив він.— Джон просто хоче, щоб я ще раз перевірив усі обставини, і...

— І шо каже — я доклала якось руку до її смерті?

— Ні, звісно, ні. Я просто сподіваюся, що ти можеш мені розповісти щось про її настрій, про її плани напередодні смерті. Ви ж часто бачилися, правда? Я подумав, що ти зможеш розповісти мені, як вона жила.

Рошель наче хотіла щось сказати, але передумала і натомість спробувала відпити гарячущої кави.

— І шо — її брат хоче довести, шо вона не сама стрибнула? Шо її типу штовхнули?

— Він гадає, що це можливо.

Вона ніби намагалася осягнути щось, осмислити.

— Я можу з тобою і не говорити. Ти не поліціянт.

— Ні, не поліціянт. Але хіба ти не хотіла б дізнатися, що...