Затягнути розкладачку по металевих сходах нагору виявилося тим ще подвигом, і коли Страйк дістався дверей зі своїм іменем, біль у правій нозі став нестерпним. Страйк притулився до дверей, перенісши всю вагу на ліву ногу, і важко дихав, дивлячись, як туманиться скло.

— От жирна срака,— мовив він уголос.— Старий довбаний динозавр.

Обтерши з чола піт, Страйк відімкнув двері й перетягнув свої численні покупки через поріг. У кабінеті він відсунув стіл і поставив розкладачку, розгорнув спальник, наповнив чайник у раковині за скляними дверима.

На вечерю — відерце локшини швидкого приготування, яку він обрав, бо вона йому нагадувала солдатські пайки: взяти локшину його змусила якась глибоко вкорінена асоціація між сухпайком і тимчасовим житлом. Коли чайник закипів, Страйк налив окріп до відерця і з’їв локшину пластиковою виделкою, взятою у студентському кафе. Сидячи на офісному стільці, він дивився на спорожнілу вулицю, на рух машин ген в оповитому сутінками її кінці, й дослухався до гупання басів у кафе «12 тактів» унизу.

Страйкові траплялося спати і в гірших місцях. Серед них були і бетонна підлога багатоповерхового гаража в Анголі, і розбомблена фабрика, де вони поставили намети, а вранці викашлювали чорну сажу; і — найгірший з усього — сирий гуртожиток комуни у Норфолку, куди мати притягла восьмирічного Страйка і його шестирічну напівсестру. Він добре пам’ятав незатишність лікарняних ліжок, у яких лежав місяцями, і різні самозахопи-сквоти (де також мешкав з матір’ю), і зимові ліси, де ставав табором в армії. Нехай проста розкладачка під голою лампочкою не обіцяла комфорту, та у порівнянні з тими місцями це була розкіш.

Купівля простих речей для забезпечення своїх нехитрих потреб заспокоїла Страйка, повернула його у знайомий стан солдата, який робить те, що потрібно зробити, не питаючи і не нарікаючи.

Він викинув відерце від локшини, увімкнув лампу і сів за стіл, де Робін провела більшу частину дня.

Збираючи перші складові нової справи (папку в міцній палітурці, чистий папір, скріпку, записник із нотатками розмови з Бристоу, буклет з «Тотенгему» й візитівку Бристоу ), Страйк помітив, що у шухлядах прибрано, з монітора витерто пил, порожніх чашок і недоїдків немає, а в повітрі витає легкий запах аерозолю «Пронто». Трохи здивований, Страйк відкрив «касу» і знайшов там записку: охайний округлий почерк Робін повідомляв, що Страйк винен їй сорок два пенси за шоколадне печиво. Страйк відрахував сорок фунтів з пачки, яку видав йому Бристоу, і сховав до жерстянки; потім, подумавши, згори на купюри поклав сорок два пенси монетами.

Далі Страйк узяв одну з ручок, які Робін акуратно склала у верхній шухляді, й, поставивши дату, почав швидко писати. Записи розмови з Бристоу він вирвав з блокнота і додав до справи; окремо занотував усі свої дії до нинішнього Моменту, включно з дзвінками Анстису й Вордлу, записав їхні номери (але інформація, яку надав Страйкові інший приятель,— імена, адреси,— до справи не потрапила).

Нарешті Страйк присвоїв новій справі серійний номер і записав його на корінці разом з назвою — «Нагла смерть, Лула Лендрі». Далі поставив папку на місце — на правий край полиці.

І тоді зрештою відкрив конверт, у якому, за словами Бристоу, містилися важливі докази, які проґавила поліція. Щільні рядки, написані чітким і виробленим почерком юриста, ледь закручувалися вгору. Як Бристоу й обіцяв, йшлося у записах головно про дії чоловіка, якого він називав Бігуном.

Бігун був високий і чорний і ховав обличчя під шарфом; він з’явився на записі камери нічного автобуса, який ходив маршрутом Іслінгтон — Вест-Енд. Бігун сів у цей автобус за п’ятдесят хвилин до загибелі Лули Лендрі. Далі він з’явився на записі камери спостереження в Мейфері: йшов у напрямку будинку Лендрі о 1:39 ночі. Просто під камерою він зупинився і ніби перевірив щось на папірці («Адресу? Маршрут?» — послужливо припускав у нотатках Бристоу), а тоді зник з очей.

Та сама камера спостереження зафіксувала, як о 2:12 Бігун промчав у зворотному напрямку і знову зник.

«За ним біжить ще один чорний — можл., сторожив? Чи крав машину, і його сполохали? За рогом у цей час увімкнулася сигналізація на авто»,— писав Бристоу.

Пізніше ще одна камера спостереження зафільмувала «чорного чоловіка, дуже схожого на Бігуна», який ішов вулицею неподалік Грей-Інн-скверу, за кілька миль від місця подій, у ніч смерті Лендрі. «Його обличчя теж не було видно»,— додавав Бристоу.

Страйк відірвався від нотаток і потер очі. Скривися — забув, що одне око підбите. Він перебував у стані запаморочення й неспокою, характерному для глибокої втоми. Тяжко, хрипко зітхнувши, Страйк повернувся до читання нотаток Бристоу, стискаючи у волохатій руці ручку, готовий робити примітки.

Може, Бристоу і тлумачив закон об’єктивно й безпристрасно у конторі, яка видала йому стильну бізнесову візитівку, але вміст конверта лише підтвердив Страйкові підозри: особистим життям його клієнта керує невиправдана одержимість.

Хай яка причина зацикленості Бристоу на постаті Бігуна — чи його мучить таємний страх міського бабая — чорношкірого злочинця, чи він керується іншими, глибшими, більш особистими мотивами — годі було уявити, щоб поліція не провела розслідування щодо цього Бігуна і його можливого супутника (який чи то сторожив, чи то крав машину). І вже напевно були вагомі причини зняти з нього підозру.

Широко позіхаючи, Страйк узявся за другу сторінку нотаток Бристоу.

О 1:45 Дерик Вілсон, охоронець, який того вечора чергував у фойє, почувся зле і вийшов до туалету, де пробув приблизно чверть години. Таким чином, протягом п’ятнадцяти хвилин перед загибеллю Лули у фойє нікого не було, і хто завгодно міг пройти непоміченим. Вілсон вийшов з убиральні тільки після того, як Лула вже упала,— почув, як кричить Тенсі Бестиґі.

Це вікно можливостей ідеально збігалося з часом, коли Бігун мав би дійти до будинку №18 на Кентигерн-Гарденз, якщо пройшов під камерою спостереження на розі Алдербрук-роуд і Белламі-роуд о 1:39.

— І як же,— пробурмотів Страйк, потираючи чоло,— він розгледів крізь вхідні двері, що охоронець пішов до нужника?

Я розмовляв з Дериком Вілсоном, який радо відповідає на всі питання.

Можу закластися, ти йому заплатив, подумав Страйк, побачивши поруч з цими останніми словами телефон охоронця.

Він відклав ручку, якою планував нотувати власні міркування, і прикріпив записи Бристоу до справи. Далі вимкнув настільну лампу і пошкутильгав попісяти в загальному туалеті біля сходів. Почистивши зуби над потрісканою раковиною, Страйк замкнув скляні двері, виставив будильник і роздягнувся.

У неоновому світлі вуличного ліхтаря Страйк розстебнув кріплення протезу, стягнув його з кукси — та сильно боліла — і зняв гелеву прокладку, яка більше не притлумлювала болісних відчуттів. Поклавши штучну ногу біля поставленого на зарядку мобільника, він вліз у спальник і ліг, підклавши руки під голову і дивлячись у стелю. Як Страйк і боявся, свинцевої утоми тіла виявилося недосить, щоб заспокоїти зболений розум. Стара хвороба повернулася, знову мучила його, сіпала.

Що вона там зараз робить?

Учора ввечері — в іншому світі — він ще мешкав у ошатній квартирі в найбажанішому районі Лондона з жінкою, глянувши на яку, будь-який чоловік ставився до Страйка з недовірливою заздрістю.

«Чому ти просто не оселишся зі мною? Блуї, та Господи Боже, це ж розумно. Чому ні?»

Страйк від самого початку знав, що то помилка. Вони вже чинили так раніше, і кожного чергового разу колотнечі було більше, ніж попереднього.

«Боже, та ми ж заручені, чому б тобі не жити у мене?»

Шарлотта казала слова, які мали довести, що, мало не втративши його назавжди, вона змінилася так само сильно, як і сам Страйк, який тепер мав півтори ноги.

«Мені не треба обручки. Не сміши мене, Блуї. Гроші потрібні тобі на нову справу».

Страйк заплющив очі. Після того, що сталося вранці, повертатися немає куди. Вона збрехала один зайвий раз — про одну надто важливу річ. Але Страйк повертався до ситуації знову і знову, мов до давно розв’язаного рівняння, боячись, що зробив якусь елементарну помилку. Він з болем пригадував, що дати повсякчас змінювалися; пригадував її небажання звернутися до лікаря; її лють, з якою вона відкидала всі прохання пояснити, що відбувається, а потім несподівану заяву, що все позаду, хоча і близько не було доказів, що взагалі щось колись мало місце. Окрім інших підозрілих обставин, був ще один чинник: на власному гіркому досвіді Страйк