«А може, те, що він каже, правда», — подумала я. Метью невдоволено гмикнув і зліз із коня: перекинув праву ногу над головою Дара, висмикнув ліву зі стремен і сповз униз боком коня.

— Ану, злазь! — грубо кинув він, вхопивши обвислі віжки Ракаси.

Я злізла з коня традиційним способом: перекинула праву ногу через огузок Ракаси й опинилася спиною до Метью. Він простягнув руки і зняв мене з коняки, тоді я збагнула, чому він не любив повертатися спиною: бо в цей момент тебе можуть схопити ззаду і швиргонути з коня. Повернувши до себе, він різко притиснув мене до грудей.

— Dieu, — прошепотів він мені на вухо. — Більше ніколи не роби так, будь ласка.

— Ти ж сказав мені ні про що не турбуватися і розслабитися. Саме для цього ти й привіз мене до Франції, — мовила я сконфужено.

— Вибач, — щиросердо видихнув Метью. — Я намагаюся не заважати. Але важко дивитися, як ти використовуєш сили, на яких не знаєшся: особливо коли ти не усвідомлюєш, що користуєшся ними.

Метью залишив мене доглядати за кіньми: зв’язав їхні віжки так, щоб вони на них не наступали, але водночас мали достатньо свободи руху, щоб пастися, щипаючи рідку осінню траву. Повернувся він вкрай стурбованим.

— Мені треба дещо тобі показати. — Він підвів мене до дерева і ми сіли під ним. Я завбачливо простягнула ноги вбік, щоб мені не муляли нові чоботи. Метью ж просто опустився навколішки і вперся стегнами у підігнуті ступні.

Він засунув руку до кишені своїх бриджів і видобув звідти аркуш паперу з чорними та сірими стовпчиками. Видно було, що його багато разів згортали й розгортали.

То був звіт про аналіз ДНК.

— Мій?

— Твій.

— Коли? — спитала я, ведучи пальцем по стовпчиках на аркуші.

— Маркус приніс результати у Нью-Коледжу. Мені не хотілося показувати їх тоді, одразу після того брутального нагадування про смерть твоїх батьків. — Він помовчав, вагаючись. — Я правильно вчинив, що почекав?

Коли я кивнула, на обличчі Метью з’явився вираз полегшення.

— А про що свідчать результати?

— Нам іще не все зрозуміло, — повільно мовив Метью. — Але Маркус та Міріам ідентифікували маркери в твоїх ДНК.

Дрібненьке та чітке письмо Міріам тягнулося вниз на лівому боці аркуша, а деякі стовпчики були обведені червоною ручкою — на правому.

— Це генетичний маркер ясновидіння і передбачення, — показав він на перший злегка розмитий стовпчик, обведений червоним. А потім провів пальцем вниз по аркушу. — Оцей маркер означає здатність літати. А оцей допомагає відьмам знаходити загублені речі. — Метью перелічував далі здібності й таланти, аж поки у мене в голові не запаморочилося. — Оцей — для розмов із померлими, оце — для химерних метаморфоз, цей — для телекінезу, цей — для заклинань, цей — для чаклування, цей — для проклять. А ще ти маєш здатність до читання думок, телепатії та співпереживання — всі вони йдуть одна за одною.

— Цього не може бути, — заперечила я. — Бо я не чула, щоб відьма мала більше двох-трьох здібностей — і все. А ти уже нарахував близько десятка.

— Може бути, Діано. Гадаю, що результати аналізів правильні. Ці здібності й таланти можуть і не виявитися, але вони закладені в успадкований тобою генетичний код. — З цими словами він перегорнув сторінку. Наступна містила нові червоні кружальця і нові нотатки Мірам. — Ось тут — маркери природних стихій. Земля присутня майже у всіх відьом, а декотрі з них мають одночасно або землю й повітря, або землю й воду. Ти ж маєш всі три. Такого ми ніколи не бачили раніше. А ще ти маєш вогонь. А вогонь трапляється вкрай рідко. — І Метью показав на чотири розмитих стовпчика.

— А що таке маркери природних стихій? — спитала я, відчуваючи в ногах неприємну прохолоду, а в пальцях знайоме поколювання.

— Вони вказують на твою генетичну схильність керувати однією або декількома стихіями. Саме наявність таких маркерів і пояснює твою здатність здіймати відьмовій. Виходячи з цього, можна припустити, що ти можеш керувати відьмовогнем і так званою відьмоводою.

— А що означає для мене стихія землі?

— Гербальну магію, здатність впливати на все, що росте. У поєднанні з заклинаннями, прокляттями та чаклунством або з кожною з цих здібностей окремо, це означає, що ти не лише маєш потужні магічні здібності, а й вроджений талант до відьмацького чаклунства.

Моїй тітці добре вдавалися заклинання. Емілі вони вдавалися не надто добре, зате вона вміла літати на короткі відстані й передбачати майбутнє. Це була класична відмінність між відьмами — одним, як Сарі, краще вдавалося чаклунство, іншим — магія. А все це зводилося ось до чого: або ти набуваєш певної здібності чи сили, промовляючи певні слова, або ця здатність внутрішньо тобі притаманна, і ти розпоряджаєшся нею на свій розсуд. Я затулила лице руками. Мене лякала перспектива передбачати майбутнє, як це робила моя мати. Керувати стихіями? Розмовляти з померлими?

— На цих аркушах — довгий список здібностей і талантів. А деякі вже встигли проявитися — чотири чи п’ять, — перелякано мовила я.

— Підозрюю, ми бачили більше, аніж чотири чи п’ять — ти і з заплющеними очима ходиш та на коні їздиш, і з Ракасою вмієш без слів розмовляти, і пальці у тебе іскряться. Ми просто ще не знаємо, як ці здібності назвати.

— Будь ласка, скажи мені, що це вже все.

Метью трохи повагався.

— Ні, ще не все. — Він перегорнув наступну сторінку. — Ми й досі не можемо розібратися з ось цими маркерами. У більшості випадків ми співвідносимо ознаки відьмацької діяльності — декотрі з них налічують не одне сторіччя — з відповідними доказами, що містяться в ДНК. Інколи ув’язати їх непросто.

— А ці аналізи не пояснюють, чому мої здібності проявляються саме тепер?

— Для цього аналіз не потрібен. Твоя магія поводиться так, наче прокидається після довгого сну. Уся попередня — вимушена — бездіяльність зробила її непосидючою та невгамовною, і тому зараз їй хочеться сказати своє вагоме слово. Спадковість завжди візьме своє, — з удаваною невимушеністю мовив Метью. Граціозно гойднувшись, він підвівся і поставив мене на ноги. — Якщо сидітимеш на землі, застудишся, а якщо ти захворієш, мені доведеться довго й нудно виправдовуватися перед Мартою. — Він свиснув, підзиваючи коней. Дар і Ракаса неквапливо рушили до нас, жуючи свіжу травичку, на яку вони так несподівано натрапили.

Ми їхали ще годину, роздивляючись ліси та поля довкола маєтку «Сім веж». Метью показав, де найкраще полювати на кроликів, і місце, де батько навчив його стріляти з арбалета, не примружуючи ока. Коли ми повернули до конюшні, мою тривогу через результати аналізів змінила приємна втома.

— Завтра у мене болітимуть м’язи, — простогнала я. — Я вже багато років не їздила верхи.

— А і не скажеш, зважаючи на те, як добре це вдавалося тобі сьогодні, — зауважив Метью.

Ми виїхали з лісу біля кам’яної брами маєтку.

— Ти гарна вершниця, Діано, але тобі не можна їздити самій. Бо ти легко заблукаєшь.

Метью не турбувався, що я заблукаю. Він турбувався, що мене хтось знайде.

— Ні, не заблукаю.

Він розслабив на віжках свої довгі пальці, які безперервно стискав останні п’ять хвилин. Цей вампір звик віддавати накази, і ці накази виконувалися негайно. Він не мав звички умовляти, шукати компроміси. Але тепер від його вибухової вдачі не лишилося і сліду.

Я підвела Ракасу ближче до Дара, простягнула руку і піднесла до рота долоню Метью. Мої губи торкнулися її твердої холодної плоті.

Він поглянув на мене широко розкритими від подиву очима.

Я відпустила руку, легенько стиснула Ракасу острогами і спрямувала її до конюшні.

Дякувати Богу, Ізабо на обід не з’явилася. Я хотіла відразу ж піти до кабінету і засісти за вивчення «Аврори», але Метью переконав мене спочатку помитися у ванні — це дещо розслабить м’язи і полегшить неминучий біль. На півдорозі до спальні мені довелося зупинитися, щоб розім’яти м’яз, раптово скручений судомою. Що ж, ось вона плата за ранковий ентузіазм.