Купання у ванні було божественним — тривалим, гарячим, воно так приємно розслабляло. Потім я вдягла просторі чорні брюки та светр і поволі пішла вниз, до кабінету, де в каміні палахкотів вогонь. Я простягнула руки до вогню — і моя шкіра поступово стала рожевою, а потім — червоною. І що це воно таке — керувати вогнем? У відповідь на запитання мої пальці легенько засвербіли, та я обачливо засунула їх у кишені.

Метью відірвав погляд від письмового стола.

— Манускрипт біля твого комп’ютера.

Чорна палітурка вабила мене, немов магніт. Я сіла за стіл, взяла манускрипт у руки й обережно його розгорнула. Кольори у ньому виявилися ще яскравішими, аніж мені пам’яталося. Кілька секунд порозглядавши королеву на першій сторінці, я перегорнула її.

«Incipit tractatus Aurora Сonsurgens intitulatus» Мені були знайомі ці слова. Вони означали: «Цим починається трактат під назвою „Початок світанку“», але я відчула приємний дрож, наче вперше бачила манускрипт.

«Все хороше приходить до мене разом із нею. Її знають під іменем Мудрість Півдня, яка промовляє на вулицях і звертається до натовпів», — прочитала я латиною. Це була прекрасна праця, що повнилася парафразами зі Святого Письма та інших епохальних текстів.

— У тебе тут є Біблія? Вона може стати в пригоді під час роботи з цією книгою.

— Так, але я точно не знаю, де вона. Хочеш — пошукаю? — Метью підвівся у кріслі, не відводячи очей від екрана монітора.

— Не треба, я сама її знайду. — Підвівшись, я пробіглася пальцями по краю найближчої до мене книжкової полиці. Книги в кабінеті Метью були розставлені не за розміром, а за датами їх появи. Ті, що стояли на першій полиці були настільки древніми, що я навіть думати не наважувалася про їхній зміст. Можливо, то втрачені праці Аристотеля? Все може бути.

Приблизно половина книжок Метью стояли на полицях спинками всередину, щоб не пошкодити їхні крихкі краї. Багато з них мали розпізнавальні позначки на торцях сторінок, інколи — назви книжок чи імена авторів були написані товстими чорними літерами. Далі ж, приблизно на половині довжини кімнати, стояли книги спинками назовні — з іменами авторів та назвами, тисненими золотом чи сріблом.

Я ковзнула повз манускрипти з товстими нерівними сторінками та маленькими грецькими літерами на торцях. Не зупиняючись, я йшла далі, видивляючись велику товсту друковану книгу, а не манускрипт. Нарешті мій вказівний палець закляк перед фоліантом у коричневій оправі з золотистим орнаментом.

— Метью, скажи мені, будь ласка, що це не та «Біблія Сакра» тисяча чотириста п’ятдесятого року, що я гадаю.

— Гаразд, скажу. Це не та Біблія, що ти гадаєш, — механічно проказав він, із нелюдською швидкістю гасаючи пальцями по клавіатурі. Він звертав мало уваги на те, що я робила, і зовсім ніякої — на те, що я казала.

Залишивши Біблію Гутенберга там, де вона стояла, я пішла далі вздовж полиць, сподіваючись, що це Святе Письмо — не єдине у моєму розпорядженні. Невдовзі мій палець знову зупинився на книзі з позначкою «П’єси Вільяма».

— Тобі ці книги подарували друзі?

— Так, більшу частину, — відповів Метью, навіть не поглянувши на мене.

Що ж, разом із раннім німецьким книговиданням, до порядку денного майбутніх дискусій доведеться внести і ранній період англійської драматургії.

Здебільшого книги Метью збереглися в бездоганному стані. Що й не дивно, зважаючи на особистість їх власника. Однак траплялися й вельми пошарпані. Наприклад, одна тонка висока книга на нижній полиці була така потерта на краях, що крізь шкіру обкладинки було видно дерев’яну основу. Цікаво — чому ця книга стала улюбленою для Метью; я витягнула її і розгорнула. Виявилося, це анатомічний посібник Везалія, виданий 1543 року, де вперше з’явилися детальні зображення розтятого людського тіла.

Враз зацікавившись цими несподіваними бібліографічними ключиками до особистості Метью, я пошукала інші книжки з ознаками частого читання. Тепер я натрапила на товщий і менший томик. На передньому торці був напис чорнилом: «De motu». Напевне, вампірам цікаво було почитати працю Вільяма Гарві про циркуляцію крові та роботу серця, коли вона вийшла 1620 року. Хоча, безсумнівно, вони й до того мали про це приблизне уявлення.

Серед потертих книг Метью були праці з електричного струму, мікроскопії та фізіології. Але найпошарпанішу книгу я знайшла на полицях із виданнями дев’ятнадцятого століття: це був першодрук Дарвінової праці про походження видів.

Крадькома зиркнувши на Метью, я стягнула книгу з полиці зі швидкістю магазинного крадія. Її матерчата палітурка з тисненими золотом назвою та іменем автора, була дуже потерта від частого використання. На чистому аркуші на початку книги Метью виписав каліграфічно своє ім’я.

Всередині я знайшла складений лист.

Під листом стояли підпис — Ч. Дарвін, і дата — 1859.

Ці двоє листувалися за кілька тижнів до публікації «Походження видів» у листопаді 1859 року. Сторінки книги вкривали олівцеві та чорнильні нотатки вампіра, причому так рясно, що на них майже не залишалося вільного місця. А три розділи були пописані навіть сильніше за решту. Це були розділи про інстинкт, гібридність та спорідненість видів.

Як і трактат Гарві про кровообіг, вампіри, напевне, з особливою цікавістю читали сьомий розділ Дарвінової праці, присвячений природним інстинктам. Ідеї Дарвіна захоплювали Метью, і він дедалі частіше підкреслював конкретні параграфи та над рядками, поміж них, та на полях. «Звідси ми можемо виснувати, що свійські інстинкти були набуті впродовж тривалого часу, а природні інстинкти були втрачені частково через звичку, а частково через діяльність людини, яка свідомо відбирала і акумулювала в наступних поколіннях характерні ментальні звички та схеми поведінки, котрі виявилися завдяки тому, що ми у своєму невігластві незмінно називали випадковістю». Замітки, що їх нашкрябав Метью, стосувалися питання про те, які інстинкти слід вважати набутими, і чи справді в природі трапляються випадковості. «Чи може бути, що ми зберегли як інстинкти те, що звичайні люди втратили через звичку або випадково?» — питався він на нижньому полі сторінки. Мені не треба було розтлумачувати, хто такі «ми». Метью мав на увазі створінь — не лише вампірів, а й відьом та демонів.

У розділі про гібридність увагу Метью привернули питання перехресного схрещування та безпліддя. «Перші особини, отримані шляхом схрещення форм достатньо чітко визначених, щоб вважати їх видами, а також їхні гібриди, — писав Дарвін, — загалом, але не цілковито, є стерильними». Під цим підкресленим рядком виднівся ескіз переобтяженого генеалогічного дерева, яке розрослося на всю величину бокового поля сторінки. Замість коріння там був знак питання, а від дерева відходили чотири основні гілки. «Чому ж близькоспоріднене внутрішньовидове схрещення не призвело до безпліддя чи божевілля?» — запитував Метью в стовбурі дерева. А на верхньому полі сторінки він написав: «1 вид чи 4?» та comment sont fait les da-e-o-s?

Я прослідкувала цей напис пальцем. Це була моя спеціальність — обертати каракулі науковців на всім зрозумілий текст. В останній нотатці Метью використав відомий прийом для приховування думок. Він написав цю нотатку комбінацією французької та латини та ще й вдався до архаїчної абревіатури, якою колись позначали демонів: всі приголосні, окрім першої та останньої замінялися рисками над голосними. Таким чином, випадкова людина, гортаючи сторінки, не помітить серед рядків слова «демон» і не зупиниться, щоб уважніше вчитатися в текст.

«Звідки беруться демони?» — запитував Метью 1859 року. Через сто п’ятдесят років він і досі шукав відповідь на це запитання.