— Це записка для Сари, — пояснив він. — Ми попрохаємо будинок, щоб поклопотався її передати.

Зайві книги, записку та значок пілігрима ми віднесли до сімейної кімнати, і Метью ретельно розклав їх на софі.

— Світло залишимо ввімкненим? — спитав він.

— Ні, — відповіла я. — Тільки ліхтар над ґанком — на той випадок, якщо вони повернуться додому затемна.

Коли я вимкнула лампи, то периферійним зором помітила розпливчасту зелену пляму. То була моя бабуся. Вона гойдалася у своєму кріслі.

— До побачення, бабусю, — сказала я. Біля неї не було ані Бріджет Бішоп, ані Елізабет.

— До побачення, Діано.

— Треба, щоб будинок потурбувався ось про це, — я показала на предмети, розкладені на софі.

— Ні про що не турбуйся. Турбуйся лише про те місце, куди вирушаєш.

Ми повільно обійшли будинок по периметру до задніх дверей, скрізь вимикаючи світло. Метью забрав із сімейної кімнати «Доктора Фауста», сережку та шахову фігурку.

Я востаннє окинула поглядом до щему в серці знайому кухню в коричневих тонах.

— До побачення, будинку!

Зачувши мій голос, із комірчини з пронизливим вереском вискочила Табіта. І враз зупинилася, як вкопана, витріщивши на нас свої очиці.

— Бувай, моя маленька, — сказав Метью і, нагнувшись, почесав їй за вушком.

Ми вирішили вирушити з хмельового сараю. Там тихо, і немає жодного сучасного предмета, який міг би відволікти мою увагу. Босоніж по вкритій інеєм траві ми пішли через яблуневий садок. Коли Метью відчинив двері до сараю, я побачила в повітрі мій морозний віддих.

— Ну й холодно! — процокотіла я, кутаючись в сорочку.

— Коли ми прибудемо до Старої хатинки, там палатиме камін, — заспокоїв мене Метью і подав сережку.

Простромивши тоненький дротик в отвір у вусі, я простягнула руку за богинею. Метью поклав її мені на долоню.

— Що ще?

— Вино, звісно. Червоне вино. — Метью обійняв мене і поцілував в лоб.

— А де розташовані твої кімнати? — спитала я, заплющуючи очі й пригадуючи Стару хатинку.

— Нагорі, у західному крилі, з вікнами на оленячий парк.

— А який там запах?

— Як вдома, — відповів Метью. — Дим горілого дерева, запах м’яса, яке підсмажили собі слуги, бджолиного воску з свічок та запах сушеної лаванди, щоб освіжати постіль.

— А які-небудь особливі звуки?

— Та нічого особливого. Дзвони на церквах Святої Марії та Святого Михайла, потріскування вогню та хропіння собак, що сплять просто на сходах.

— А що ми відчуємо, коли там опинимося? — спитала я, зосереджуючись на його словах, та на відчуттях від них.

— У Старій хатинці я завжди почувався… буденно, — тихо сказав Метью. — Бо це місце, де я можу бути самим собою.

Раптом у повітрі війнуло запахом лаванди, абсолютно недоречним для Медісона в жовтні. Зачудована цим запахом, я пригадала записку свого батька. І можливості магії розкрилися переді мною до повної повні.

— А що ми робитимемо завтра?

— Гулятимемо в парку, — замріяно воркував Метью, але міцно, як обценьками, тримав мене за талію. — Якщо дозволить погода, ми поїдемо верхи. У цю пору року в парку особливо нема на що дивитися. Десь в будинку має бути лютня. Якщо хочеш, я навчу тебе грати на ній.

До лаванди додався ще один запах — пряний та солодкий — і я побачила дерево, увішане важкими золотистими плодами. До нього простягнулася рука, блиснув діамант, але плід був надто далеко. Я відчула смуток та гостре бажання, і мені пригадалися слова Емілі про те, що магія не лише в голові, а й у серці.

— А у тебе в саду є айва?

— Так, — відповів Метью, притиснувшись губами до мого волосся. — Її плоди саме достигли.

Видіння дерева зблякло і щезло, але солодкий запах лишився. Натомість я побачила срібний таріль на довгому дерев’яному столі. Його полірована поверхня відбивала вогонь свічок та каміна. Таріль доверху був накладений плодами айви, і саме від них ішов солодкий запах. Я стиснула пальці на обкладинці книги, яку тримала в сьогоденні, але в моїй уяві вони зімкнулися на плоді, який належав минулому.

— Я відчуваю запах айви. — Моє нове життя в Старій хатинці вже кликало мене. — Пам’ятай: хай там як, тримайся за мене і не відпускай. — Перспектива втратити його, коли звідусіль мене оточуватиме минуле, видалася моторошною.

— Не відпущу. Ніколи, — твердо запевнив мене Метью.

— Коли я скажу тобі, піднімеш і опустиш ногу — зрозумів?

Метью тихо розсміявся.

— Зрозумів, моя левице.

«Додому!» — подумала я.

Моє серце защеміло від ностальгії.

Дзвін вдарив годину.

Я відчула на шкірі теплий дотик вогню. Повітря сповнили запахи лаванди, воску та стиглої айви.

— Час. — Ми разом підняли ноги — і ступили крок у невідомість.

У будинку було незвично тихо.

Для Сари тихим та порожнім він став не лише через відсутність семи активних створінь та їхніх розмов.

То була тиша незнання й невідомості.

Зі зборів відьмацького клану вони повернулися раніше ніж завжди, пославшись на необхідність зібрати речі перед поїздкою в автофургоні з Фей та Джанет. На кушетці в сімейній кімнаті Ем знайшла порожню валізку, а Сара побачила на пральній машинці оберемок одежі.

— Вони пішли, — сказала Ем.

Сара впала їй в обійми, і її плечі здригнулися.

— З ними все гаразд? — прошепотіла вона.

— Вони разом, одне біля одного, — відповіла Емілі. Не це хотіла почути від неї Сара, але то була чесна відповідь, як і сама Ем. Машинально, не задумуючись над тим, що роблять, вони покидали свої речі у дорожні сумки. Табіта й Ем вже були в фургоні, а Фей та Джанет терпляче чекали, коли Сара замкне будинок.

Увечері перед святом Геловін Сара кілька годин проговорила з вампіром за пляшкою червоного вина. Метью розповів їй дещо про своє минуле і поділився побоюваннями стосовно майбутнього. Сара уважно слухала, силуючись приховати потрясіння від деяких із його розповідей. Вона й була невіруючою, але второпала, що Метью хотів сповідатися, а їй відвів роль священика. І вона відпустила йому ті гріхи, що могла, знаючи, що за декотрі діяння не буває ані забуття, ані прощення.

Але однією таємницею він так і не поділився: не розповів, куди саме в минуле збирається вирушити з її небогою.

Коли Сара йшла знайомими темними кімнатами, дерев’яна долівка будинку озвалася скрипами та жалісними зітханнями. Зачинивши двері до гостьової кімнати, вона обернулася, щоб сказати «Прощавай» єдиній домівці, яку знала.

Та раптом двері кімнати розчахнулися настіж. Одна з дощок біля каміна підскочила, видавши на-гора невеличку книжку в чорній палітурці та кремовий конверт. Цей конверт був найяскравішим предметом у темному домі, й аж блиснув у місячному сяйві.

Сара скрикнула і простягнула руку. Кремовий прямокутник пурхнув до неї, впав їй у долоню і розкрився. На ньому було написане єдине слово: «Сарі».

Вона злегка торкнулася літер і побачила довгі білі пальці Метью. З серцем, що мало не вискакувало з грудей, вона смикнула папірець.

«Саро, — було написано на ньому. — Не хвилюйся. У нас все вийшло».

Її пульс уповільнився.

Поклавши аркуш на крісло-гойдалку своєї матері, вона жестом поманила до себе книжку. Коли вона опинилася у неї в руці, будинок визнав свою роботу виконаною: дошка повернулася на місце, стогнучи старою деревиною і скриплячи іржавими гвіздками.

Вона розкрила обкладинку і поглянула на першу сторінку. «Привид ночі. Дві поетичні оди, складені паном Дж. Ч. 1594 року». Книга пахла стариною, але не відразливо, а як ладан у запиленому соборі.

«Або як Метью», — з усмішкою подумала Сара.

Зверху в книзі стирчала смужка паперу, закладена на сторінці з присвятою. «Моєму дорогому і найдостойнішому другу Метью Ройдону». Сара придивилася ретельніше — і побачила крихітний вицвілий малюнок руки в пожмаканому манжеті, яка владним жестом показувала на ім’я, під яким збляклими коричневими чорнилами була написана цифра «29».