— Так, — тихим голосом сказав Кріс. — Якби я був азартним гравцем, то побився б об заклад на сто доларів, що він устигне отримати Нобелівську премію.

Кріс був генієм, але він не знав, що Метью Клермон — вампір. Ніякої Нобелівської премії не буде: вампір сам про це потурбується, аби зберегти анонімність. Бо лауреатам Нобелівської премії обов’язково треба фотографуватися.

— Що ж, парі приймається, — сказала я і розсміялася.

— Починай заощаджувати гроші, Діано, бо ти неодмінно програєш, — хихикнув Кріс.

Наше останнє парі він програв. Я побилася об заклад на п’ятдесят доларів, що його візьмуть на штатну посаду раніш, ніж мене. Програні ним гроші я засунула за рамку фото, зробленим того ранку, коли йому зателефонували з фонду Макартурів. На цьому фото Кріс був знятий у той момент, коли пригладжував пальцями свої неслухняні чорні кучері, а на його смаглявому обличчі застигла ніякова посмішка. Штатну посаду він отримав дев’ять місяців по тому.

— Дякую тобі, Крісе. Ти мені дуже допоміг, — щиро сказала я. — Тобі час повертатися до дітлахів. Бо вони вже, мабуть, встигли влаштувати вибух.

— Та отож, треба перевірити. Пожежна сигналізація не спрацювала, а це добра ознака. — Він замовк, вагаючись. — Признавайся, Діано. Навряд чи ти розпитуєш мене тому, що боїшся сказати щось не так, коли зустрінеш Метью Клермона на вечірці з коктейлями. Зараз ти поводишся так, немов досліджуєш якусь проблему. Кажи: що ти побачила в ньому таке, що захопило твою уяву?

Інколи мені здавалося, що Кріс має підозри щодо того, ким я є насправді. Але я не могла сказати йому правду.

— Я маю слабкість до розумних і добре вдягнених чоловіків.

Кріс зітхнув:

— Гаразд, можеш не казати. Бо я й так знаю, що ти страшенна брехуха. Але стережися. Якщо він розіб’є тобі серце, мені доведеться набити його по сраці, а з цим можуть виникнути проблеми, бо у мене дуже щільний розклад занять.

— Метью Клермон не розіб’є мені серце, — затято заперечила я. — Він колега, до того ж із широким діапазоном читацьких інтересів, от і все.

— Ти така розумна, а верзеш дурниці. Ставлю на кін десять доларів, що ще не скінчиться цей тиждень, як Метью запросить тебе на вечерю.

Я розсміялася.

— І коли ти вже навчишся? Тобі не набридло мені програвати? Що ж, гаразд, коли програєш, віддаси мені десять доларів, тобто в перерахунку на британські стерлінги.

Ми попрощалися. Я й досі мало знала про Метью Клермона, але вже краще відчувала, які саме питання мала прояснити. Найважливішим із них було таке: чому науковець, здатний здійснити значуще відкриття в галузі еволюції, цікавиться хімією сімнадцятого сторіччя.

Я нишпорила Інтернетом, аж поки в мене заболіли очі. Коли місцеві годинники вдарили дванадцяту, я вже потопала у нотатках про вовків та генетику, але ні на крок не наблизилася до розгадки таємниці: чому Метью Клермон цікавиться «Ешмолом № 782»?

Сірим ранком, таким типовим для ранньої осені, я більш за все хотіла загорнутися в кілька светрів і нікуди не виходити з помешкання.

Побіжний погляд на похмуру вогкість за вікном переконав мене не займатися сьогодні веслуванням. І я вирушила на пробіжку. Помахом руки я привіталася з охоронцем у сторожці, який спочатку кинув на мене спантеличений погляд, а потім підбадьорливо підняв угору великий палець.

Із кожним доторком кросівок до тротуару онімілість по краплі покидала моє тіло. Коли ж я добігла до гравійної стежини в університетському парку, моє дихання вже було глибоким; я відчула внутрішній спокій і готовність цілісінький день просидіти у бібліотеці — хоч яка б кількість нечисті там зібралася.

Коли я поверталася з пробіжки, сторож зупинив мене.

— Докторе Бішоп?

— Так?

— Вибачте, що минулої ночі я не пустив вашого приятеля, але такі вже у нашому коледжі правила. Наступного разу, коли ви очікуватимете гостей, попередьте нас заздалегідь, і ми направимо їх до вас.

Ясність думок, досягнута на пробіжці, миттєво розвіялась.

— Хто то був — чоловік чи жінка? — спитала я з різкою ноткою в голосі.

— Жінка.

Я розчаровано опустила плечі.

— Така чемна й вихована! Мені завжди подобалися австралійки. Знаєте, вони такі щиросерді й приязні… Австралійці схожі на американців, але не такі… — Голос сторожа затремтів, і він замовк, але я збагнула, що він мав на увазі. Австралійці схожі на американців, але не такі настирливі й нахабні.

— Та ми намагалися зателефонували до вашого помешкання, — продовжив сторож.

Я нахмурилась. Річ у тім, що я сама вимикаю дзвінок телефону, бо Сара хибно вираховує різницю в часі між Медісоном та Оксфордом і завжди телефонує о дванадцятій ночі. Тепер мені все зрозуміло.

— Дякую. Надалі неодмінно повідомлятиму про своїх гостей заздалегідь, — пообіцяла я.

У помешканні я увімкнула у ванній світло і зиркнула в дзеркало: напруженість останніх двох днів таки далася взнаки, і темні кола під очима тепер «розквітли» і нагадували синці. Я оглянула передпліччя — чи немає там синців, та, на свій подив, нічого не знайшла, хоча вампір схопив мене за передпліччя дуже сильно.

Після душу я вдягла широкі штани та водолазку з закритим коміром. Насичений чорний колір одягу підкреслював мій зріст і ховав атлетичність статури, але водночас робив мене схожою на труп, тому я накинула на плечі й пов’язала вузлом м’який светр із барвінковим візерунком. Від цього синці під очима стали ще синішими, але я принаймні вже не нагадувала мерця. При кожному русі волосся на голові потріскувало статичною електрикою і загрожувало стати сторч. Цю проблему я вирішила єдиним можливим способом: зібрала волосся у хвіст і зав’язала вузликом на потилиці.

У бібліотеці возик Клермона стояв догори напханий манускриптами, і я вже звиклася з думкою, що мені знову доведеться зустрітися з ним у читальному залі герцога Гамфрі, тож розправила плечі й підійшла до столика замовлень.

І знову директор й обидві його помічниці метушилися, немов переполохані птахи. Цього разу їхня діяльність зосередилася в трикутнику між столом замовлень, каталожними картками манускриптів та кабінетом директора. Вони гасали зі стосами коробок біля перших трьох рядів старезних столиків і штовхали возики з манускриптами під пильним поглядом химерних скульптур.

— Дякую, Шоне, — долинув із глибини залу низький чемний голос Клермона.

Що ж, хоч одна добра новина: мені не доведеться тепер сидіти поруч із вампіром.

Погана ж новина полягала в тому, що я не увійду до бібліотеки, щоб замовити манускрипт, не потрапивши під пильне око Клермона, який матиме змогу слідкувати за кожним моїм кроком. А відсьогодні він має підкріплення.

У другому алькові мініатюрна дівчинка у довгому мішкуватому светрі, що сягав до колін, складала у стос папери та теки. Коли вона обернулася, я з подивом побачила перед собою дорослу жінку з янтарними очима з чорними зіницями — холодними, як крига. Її бліда світла шкіра та неприродно густе блискуче волосся, що зміїстими кучерями обрамляло її обличчя і хвилями спадало на плечі, видавали в ній вампіра. Вона ступила крок назустріч і окинула мене убивчим поглядом. Їй не хотілося бути в бібліотеці, і вона винуватила за це мене.

— Міріам! — покликав її тихо Клермон, виходячи у центральний прохід. Він побачив мене і різко зупинився; його губи зобразили ввічливу усмішку.

— Доброго ранку, докторе Бішоп. — Він пригладив пальцями волосся, від чого воно набуло ще більш артистично-скуйовдженого вигляду. Я мимоволі пригладила власне волосся і заправила за вухо пасмо, що вибилося з вузлика.

— Доброго ранку, професоре Клермон. Бачу, ви збираєтесь тут працювати.

— Так. Але сьогодні я не складу вам компанію в Сельден-Енді. Персонал спромігся розмістити нас тут, де ми нікому не заважатимемо.

Жінка-вампір гучно гепнула стосом паперів об стіл.

Клермон усміхнувся.

— Дозвольте відрекомендувати мою асистентку — доктора Міріам Шепард. Знайомся, Міріам: це доктор Діана Бішоп.