— Вони часто опинялися в центрі майже всіх важливих збройних конфліктів в історії. Навряд чи їм дошкулятимуть зграя злобних вампірів чи кілька надміру допитливих відьом. Втім, перед від’їздом я про дещо потурбуюсь. Ти відпочинеш тут, якщо з тобою побуде Марта?

— Мені треба свої речі зібрати…

— Це зробить Марта. Ізабо їй допоможе, якщо ти захочеш.

Я кивнула. Думка про повернення Ізабо до кімнати навдивовижу заспокоїла мене.

Ніжними рухами Метью пересадив мене на подушки, тихенько покликав Марту й Ізабо і жестом вказав собакам на сходи; ті завмерли, наче леви біля Нью-Йоркської громадської бібліотеки.

Жінки поралися в кімнаті, їхнє скрадливе човгання та уривки тихої розмови як заспокійливий шумовий фон зрештою мене заколисав. Я прокинулася за кілька годин і побачила, що моя стара спортивна сумка вже зібрана стоїть біля каміна, а Марта засовує до неї якусь бляшанку.

— Що то таке? — спитала я, стираючи з очей залишки сну.

— Твій чай. По чашці щодня — пам’ятаєш?

— Так, Марто. — Я знову опустила голову на подушки. — Дякую тобі. За все.

Марта погладила мене по лобі своїми вузлуватими пальцями.

— Ти знаєш, а він тебе кохає. — Її голос прозвучав хрипкіше, аніж зазвичай.

— Знаю. Я теж його кохаю.

Гектор та Фелон повернули голови до сходів, приваблені звуком надто слабким, щоб я його почула. З’явилася темна постать Метью. Він підійшов до дивана, зміряв мене поглядом, поміряв мій пульс і схвально кивнув головою. Потім взяв мене на руки так, наче я нічого не важила, і поніс сходами вниз; морфій потурбувався про те, щоб замість болю в спині я відчувала лиш неприємне посмикування — і не більше. Нашу маленьку процесію замикали Гектор та Фелон.

Кабінет Метью освітлювався тільки вогнем каміна, що кидав довгасті тіні на книги та інші предмети. Метью затримав погляд на іграшковій дерев’яній вежі, мовчки прощаючись із Лукасом та Бланкою.

— Ми повернемося — як тільки зможемо, — пообіцяла я.

Метью всміхнувся, але усмішка не торкнулася його очей.

Болдвін чекав нас у залі. Гектор та Фелон крутилися біля ніг Метью, нікому не дозволяючи до нього підступитися. Він відпустив їх, щоб до нас могла підійти Ізабо.

Вона поклала мені на плечі свої прохолодні руки.

— Будь хороброю, доню, але слухайся Метью, — наказала вона мені й поцілувала в обидві щоки.

— Мені дуже жаль, що я накликала біду на ваш дім.

— Облиш, цей будинок бачив набагато гірше, — відказала вона й обернулася до Болдвіна.

— Якщо тобі щось знадобиться, дай мені знати, Ізабо, — сказав він, злегка торкаючись губами її щік.

— Аякже, Болдвіне. Безпечного тобі польоту, — стиха мовила вона, коли старший син виходив надвір.

— У батьковому кабінеті сім листів, — сказав матері Метью, коли Болдвін пішов. Він говорив тихо і дуже швидко. — За ними зайде Ален. Він знає, що робити. — Ізабо кивнула, і її очі яскраво спалахнули.

— Усе починається знову, — прошепотіла вона. — Твій батько пишався б тобою, Метью. — Доторкнувшись до його руки, вона підняла його сумки.

І ми вирушили — низка вампірів, собаки та відьма — через зелену галявину шато. Коли ми наблизилися до гелікоптера, його лопаті почали повільно обертатися. Метью підсадив мене в кабіну, а потім заліз і сам.

Ми злетіли, на мить звисли над освітленими стінами маєтку, а потім попрямували на схід, де у темному передранковому небі мерехтіли вогні Ліона.

Усю дорогу до аеропорту я не розплющувала очей. Мине ще багато часу, поки політ не асоціюватиметься в мене з Сату.

У Ліоні все було зроблено блискавично швидко й ефективно. Звісно, Метью все організував ще з «Семи веж» і заздалегідь поінформував представників влади, що літак використають як медичний транспорт. Метью швидко продемонстрував свої документи, персонал аеропорту уважно вивчив моє обличчя, мене — попри мої протести — заштовхали до інвалідного візка і покотили до літака, а чиновник імміграційного відділу тим часом дріботів позаду, проставляючи печатки в моєму паспорті. Болдвін впевнено крокував попереду, і люди поспішно давали нам дорогу.

Реактивний літак Клермонів був устаткований наче розкішна яхта. Там були крісла, що розкладалися, перетворюючись на ліжка, м’які пасажирські сидіння та столи і невеличка бортова кухня, де вже чекав вдягнений в уніформу стюард із пляшкою вина та охолодженої мінеральної води. Метью всадовив мене в м’яке крісло з відкидною спинкою, розклавши подушки як валики, щоб зменшити тиск на мою спину. І сів поруч. Болдвін заволодів столом, завеликим навіть для проведення ради директорів. Він порозклав свої папери, увімкнув два комп’ютери і безперервно говорив по телефону.

Після злету Метью наказав мені спати. Коли ж я запротестувала, він пригрозив, що вколе мені ще одну дозу морфію. Ми довго сперечалися, аж раптом у його кишені задзижчав телефон.

— Це Маркус, — сказав він, поглянувши на дисплей. Болдвін відірвав погляд від стола.

Метью натиснув на зелену кнопку.

— Привіт, Маркусе. Я на літаку, що прямує до Нью-Йорка. Зі мною Болдвін та Діана.

Він говорив швидко, не даючи Маркусу можливості відповісти. До кінця розмови йому вдалося вставити лише кілька слів, не більше. Тільки-но Метью натиснув на червону кнопку на своєму телефоні, як на його екрані почали з’являтися рядки текстового повідомлення. Для вампірів SMS’ки були як дар Божий на той випадок, коли треба потайки поспілкуватися. Метью відповів, блискавично натискаючи на кнопки. Дисплей згас, і він напружено всміхнувся, дивлячись на мене.

— Все нормально? — стиха спитала я, знаючи, що повну інформацію матиму тоді, коли поруч не буде Болдвіна.

— Так. Просто йому стало цікаво, де ми є. — Це твердження видалося мені сумнівним з огляду на досить ранню годину.

Я закуняла, тож Метью більше не вмовляв мене поспати.

— Дякую, що знайшов мене, — мовила я, поволі заплющуючи очі.

Метью нічого не сказав, а просто схилив голову мені на плече.

Я прокинулася лише тоді, коли ми приземлилися в аеропорту Ля Гуардія, у зоні для приватних літаків. Те, що ми прибули сюди, а не в більший та гамірливіший аеропорт на протилежному краю міста, стало ще одним свідченням зручності подорожування з вампіром. Ідентифікаційна картка Метью діяла на чиновників магічно — вони без вагань пропускали нас. Коли ми пройшли митний та імміграційний контроль, Болдвін окинув нас оком: я сиділа у візку, а Метью похмуро стояв позаду.

— Ну й вигляд у вас! — саркастично зауважив Болдвін.

— Ta gueule[12], — ядуче відказав Метью і фальшиво всміхнувся. Навіть із моїм обмеженим знанням французької я здогадалася, що цю фразу не промовляють у присутності батьків.

Болдвін широко всміхнувся.

— Отак краще, Метью. Радий, що тобі не забракло бойового духу. Невдовзі він тобі знадобиться. — Болдвін зиркнув на годинник — такий само по-чоловічому грубий, як і його власник, із призначених для водолазів та пілотів-винищувачів. Цей пристрій мав багацько циферблатів і здатність витримувати чимале перевантаження. — За кілька годин маю зустріч, але спершу мені хотілося б дати тобі декілька порад.

— Я вже про все потурбувався, Болдвіне, — заперечив Метью нарочито улесливим і водночас погрозливим голосом.

— Ні, не про все. До того ж я не до тебе звертаюся. — Болдвін присів і глянув на мене впритул своїми моторошними світло-карими очима. — Ти знаєш, Діано, що таке «гамбіт»?

— Невиразно. Щось із шахів.

— Авжеж, — погодився Болдвін. — Гамбіт заколисує опонента і створює у нього враження безпеки. Тобто ти робиш навмисну пожертву для того, щоби потім здобути значну перевагу.

Метью тихо загарчав.

— Основний принцип мені зрозумілий, — сказала я.

— Те, що сталося в замку Ля П’єр, здається мені гамбітом, — провадив своє Болдвін, не зводячи з мене очей. — Конгрегація відпустила тебе не просто так, вона мала для цього якісь підстави. Тому ти маєш випередити їх, зробити наступний хід першою. Не чекай, як та вихована й слухняна дівчинка, поки настане твоя черга, не обманюйся тим, що твоя теперішня свобода означає твою безпеку. Вирішуй, що слід зробити, щоб вижити, — і роби.