— Вовкодава звуть Фаллон, а мастифа — Гектор. — Метью клацнув пальцями і обидва пса підбігли до нього, слухняно всілися біля ніг і пильно вдивлялися в його обличчя, чекаючи на подальші вказівки. — Будь ласка, відійди від коня.

— Навіщо? Він же такий гарний! — Балтазар ствердно стукнув копитом землю і з гордим викликом поглянув на Метью.

— «Метелик летить на звабливий вогонь, бо не знає: згорить він у тому вогні», — стиха проказав Метью. — Балтазар гарний тільки коли йому нудно. Прошу — відійди, поки він не вибив двері.

— Ми дратуємо твого хазяїна і він вже цитує вірші, написані схибленим італійським священиком. Я принесу тобі завтра що-небудь смачненьке.

Метью не спромігся приховати своє здивування.

— Ти впізнала ці рядки?

— Так. Це Джордано Бруно. «Коли олень спішить до струмка, щоб напитись, то не знає він: там його жде смертоносна стріла, — продовжила я. — А коли одноріг поспішає до лігва, то не відає він: пастка вже там його жде».

— Ти знайома з творчістю братів Ноланів? — Метью навмисне згадав кінорежисерів, чия творчість просякнута містикою шістнадцятого сторіччя. У такий обхідний спосіб він, мабуть, хотів привернути мою увагу до його ролі в тогочасних подіях.

Я примружила очі. Господи милосердний, невже він знав Джордано Бруно так само добре, як і Макіавеллі? Здавалося, Метью вабило до кожної химерної особистості, що заявляла про себе в історії людства.

— Джордано Бруно від самого початку підтримував Коперніка, і я не можу цього не знати, бо займаюся історією науки. А звідки ж ти знаєш праці Бруно?

— Я дуже полюбляю читати, — ухильно відповів Метью.

— Ти знав його! — кинула я докірливим тоном. — Він був демоном, еге ж?

— Так, демоном, і надто часто переступав межу, що відділяє геніальність від божевілля. На жаль.

— Ще б пак. Він вірив у позаземне життя і проклинав інквізиторів, що вели його на вогнище, — додала я і скрушно похитала головою.

— Проте він чудово розумів силу пристрасті.

Я кинула на вампіра гострий погляд.

— «Пристрасть жене мене вперед, а страх — загнуздує». Джордано фігурує в твоєму есе для коледжу Всіх Душ?

— Та трохи, — відказав вампір, стиснувши губи в тоненький шнурок. — Може, підемо звідси, га? А про філософію поговоримо іншим разом.

У моїй пам’яті спливли інші пасажі. У працях Бруно було щось іще, що змушувало Метью думати про нього. Він писав про богиню Діану.

Я відступила від стійла.

— Балтазар — не поні, — попередив мене Метью, беручи під лікоть.

— Ясна річ. Але я здатна впоратися з цим конем. — І алхімічній манускрипт, і середньовічний італійський філософ враз вилетіли з голови від думки про такий виклик.

— Ти хочеш сказати, що вмієш їздити верхи? — з недовірою в голосі спитав Метью.

— Я виросла на селі, і їздила верхи з дитинства — виїжджування, стрибки через перешкоди і таке інше.

Верхова їзда нагадувала політ навіть більше, аніж веслування.

— Ми маємо інших коней. А Балтазар залишиться у стійлі, — твердо мовив Метью. Верхова їзда виявилася несподіваною винагородою за приїзд до Франції, і це майже повністю компенсувало непривітність Ізабо. Метью повів мене через стайню туди, де стояли ще шість чудових коней. Двоє з них були великі й темні, хоча дещо менші за Балтазара: одна — дебеленька кобила, а другий — гнідий мерин. А ще двоє коняк андалузької породи з великими важкими копитами та вигнутими шиями. Одна з них підійшла до дверей стійла — подивитися, що відбувається в її царині.

— Це Нар Ракаса, — проказав Метью і лагідно погладив їй морду. — Її ім’я означає «вогниста танцюристка». Зазвичай ми звемо її просто Ракаса. Вона граціозно рухається, але дуже норовиста. Тому ви з нею прекрасно порозумієтеся.

Я відмовилася ковтати наживку, подану так елегантно, і дозволила Ракасі понюхати моє волосся та обличчя.

— А як звуть її сестру?

— Фіддат, що означає «срібло». — Коли Метью проказав її ім’я, Фіддат виступила вперед і поглянула на нього ніжними і люблячими очима. — Фіддат — кобила Ізабо, а Ракаса — її сестра, — пояснив Метью. Далі він показав на двох коней темної масті. — А ото мої. Дар і Саяд.

— А що означають їхні імена? — поцікавилася я, підходячи до їхніх стійл.

— Дар означає арабською «час», а Саяд — «мисливець», — пояснив Метью, наближаючись до мене. — Саяд полюбляє ганятися полями за здобиччю і перестрибувати через чагарникові загорожі. А Дар — спокійний і терплячий.

Ми продовжили наше турне. Метью показував мені особливості місцевих гір та пагорбів і розповідав мені, як добратися до міста. Потім показав, які частини шато зазнали переробки, і зазначив, що реставраторам довелося використати інший різновид каменю, бо оригінального вже ніде не можна було дістати. Коли обхід скінчився, я вже мала впевненість, що не заблукаю в маєтку — головним чином, завдяки основній вежі замку, яку було важко не помітити і сплутати з рештою споруд.

— І чому я така зморена? — позіхнула я, коли ми повернулися до шато.

— Ти безнадійна, — мовив Метью з відчаєм у голосі. — Ти й справді хочеш, щоб я детально розповів тобі про події останніх півтори доби?

За його наполяганням я погодилася знову подрімати. Залишивши Метью в його кабінеті, я видряпалася сходами в спальню і кинулася в ліжко, вже не маючи сил загасити свічки.

За кілька секунд мені снилося, що я їду верхи темним лісом, а на мені — зелена туніка, перехоплена на талії ременем. На ногах у мене сандалії, прикріплені довгими шнурками майже до колін. Десь позаду в чагарниках скаженіють пси і стукотять копита. На плечі у мене — сагайдак зі стрілами, а в стиснутому кулаці — лук. Попри загрозливі звуки погоні, я не боюся своїх переслідувачів.

Я всміхнулася уві сні, наперед знаючи, що їм мене не наздогнати.

— Лети! — наказала я коневі — і кінь злетів.

Наступного ранку я думала лише про верхову їзду. Нашвидкуруч причесавшись та почистивши зуби, я натягнула на себе тісні чорні лосини — то був найкращий замінник верхових бриджів, які я мала при собі. Кросівки не дали б мені можливості користуватися острогами, тож я взула мокасини. Не найкращий варіант, але підходящий. Завершили мій ансамбль футболка з довгими рукавами та вовняний светр. Стягнувши волосся на потилиці у кінський хвіст, я повернулася до спальні.

Я блискавкою влетіла до кімнати Метью, вампір підняв брову і виставив уперед руку, не даючи пройти далі. Він стояв, прихилившись до стіни біля широкого аркового проходу, що вів до сходів, як і завжди вбраний із голочки у темно-сірі бриджі та чорний светр.

— Покатаймося після обіду.

Я так і знала. Напередодні вечеря з Ізабо пройшла в напруженій атмосфері, якщо не сказати гірше. А коли я лягла спати, мій сон постійно переривали кошмари. Метью кілька разів приходив, щоб перевірити, чи зі мною все гаразд.

— Я в нормі. Фізичні вправи та свіже повітря — найкраще, що може бути для мене у цьому світі. — Коли ж я зробила ще одну спробу пройти повз нього униз, він зупинив мене одним лише похмурим поглядом.

— Якщо ти хоч раз невпевнено гойднешся в сідлі, відразу ж відправлю тебе додому. Зрозуміло?

— Зрозуміло.

Унизу я попрямувала до їдальні, але Метью потягнув мене в іншому напрямку.

— Ходімо поїмо на кухні, — тихо мовив він.

Що ж, це добра новина. Дякувати Богу, я уникну офіційного сніданку з Ізабо, яка злобно витріщатиметься на мене поверх газети «Ле монд».

Ми снідали у призначеній для економки кімнаті перед палаючим каміном за столом, накритим на двох, хоча щедрі порції чудово приготованої Мартою їжі мені довелося їсти наодинці. На круглому подряпаному столі стояв гігантський чайник, закутаний для збереження тепла лляним рушником. Марта поглянула на мене і занепокоєно заквоктала про темні кола під очима та бліду шкіру.

Коли рухи моєї виделки, нарешті, уповільнилися, Метью простягнув руку до піраміди з коробків, яку вінчав шолом із підкладкою із чорного оксамиту.