Я міцніше вхопилася за рукави сорочки. Пучки стали яскраво-блакитними.

— Ми все зрозуміли, — похапцем погодилася Сара, придивляючись до моїх рук. — У нашому домі вже є один вампір.

— Я приготую їм кімнати, — сказала Емілі з посмішкою, схожою на щиру. — Я буду рада нагоді познайомитися з твоїм сином, Метью.

Метью, що стояв спершись на старовинний дерев’яний буфет, тепер випростався і повільно підійшов до мене.

— Гаразд, — сказав він, відтягуючи мене від зливальниці, й пригорнув мою голову собі до шиї. — Нехай буде по-твоєму. Я зателефоную Маркусу і скажу, що їх запрошують сюди.

— Тільки не кажи йому, що я назвала його своїм сином. Бо, може, йому не захочеться, щоб у нього була мачуха.

— Вам доведеться удвох розв’язувати цю проблему, — сказав Метью, придушуючи сміх.

— А що тут смішного? — спитала я, скинувши підборяддя.

— Після того що тут було вранці, єдине, про що ти непокоїшся, — чи потрібна Маркусу мачуха. Ти мене дивуєш, їй-богу! — Метью удавано скрушно похитав головою. — Саро, а чи всі відьми такі непередбачувані чи тільки Бішопи?

— Тільки Бішопи, — відповіла Сара, трохи поміркувавши.

Я визирнула з-за плеча Метью і вдячно їй усміхнулася.

Моїх тіток оточував натовп привидів, і всі вони урочисто кивали на знак згоди.

Коли посуд було помито, ми з Метью взяли материн лист, аркуш із загадковими рядками та сторінку з «Ешмола 782» і понесли їх до їдальні. Ми розклали документи на широкому столі — старому й пошкрябаному. Тепер ним рідко користувалися, бо який сенс двом людям вмощуватися за стіл, розрахований мінімум на дванадцятьох осіб?

Сара та Метью схилилися над аркушем з алхімічного манускрипту.

— Чому він такий важкий? — поцікавилася Сара, взявши аркуш і обережно зваживши його на долоні.

— А я не відчуваю якоїсь особливої важкості, — заперечив Метью і забрав у неї аркуш. — А от запах у нього справді дивний.

Сара принюхалася до сторінки.

— Та ні, це просто запах старини.

— Не тільки. У ньому є щось іще. Кому, як не мені знати, як пахнуть старі речі? — глузливо спитав Метью.

А мене з Емілі більше цікавив загадковий текст.

— Як гадаєте, що він означає? — спитала я, підсовуючись на стільці ближче.

— Хтозна, — завагалася Ем. — Кров зазвичай означає родину, війну або смерть. А стосовно відсутності… Може, це означає відсутність у книзі саме цієї сторінки? Може, це попередження, що твоїх батьків не буде з тобою, коли ти виростеш?

— Ось погляньте на останній рядок. Мої батьки — вони зробили в Африці якесь відкриття? Знайшли там що-небудь?

— А може, отим відкриттям, яке зробили відьми, була ти? — висловила здогадку Емілі.

— Останній рядок може стосуватися місця, де Діана знайшла манускрипт «Ешмол сімсот вісімдесят другий», — вступив у розмову Метью, відірвавши погляд від хімічного вінчання.

— То ти вважаєш, що все це стосується мене й отого манускрипту, — пробурчала я. Але ж у цьому посланні йдеться і про тему твого есе для коледжу Всіх Душ — страх та пристрасть. Тобі це не видається дивним?

— Не дивніше за те, що королева на оцьому малюнку має мою діадему, — заперечив Метью, показуючи мені малюнок.

— Вона — втілення живого срібла або ж ртуті, яка в алхімії є відображенням леткості й мінливості, — зауважила я.

— Живе срібло? — весело перепитав Метью. — Металічний вічний двигун?

— Можна й так сказати. — Я теж усміхнулася, пригадавши ту кулю енергії, яку я недавно йому дала.

— А як щодо червоного короля?

— Він — стабільний і заземлений, — насупилася я. — Але він також має бути сонцем. До того ж його нечасто зображають у чорній та червоній одежі. Зазвичай вона просто червона.

— Отже, король — це, може, і не я, а королева — може, й не ти, — сказав Метью, легенько провівши по білому обличчю королеви кінчиком пальця.

— Можливо, — повільно проказала я, пригадавши пасаж із манускрипту «Аврора», що належав Метью: «Прийдіть до мене, всі люди, і послухайте мене всі, хто цей світ населяє: прийшов до мене мій улюбленець червоний. Він шукав мене і знайшов. Я — квітка польова, я — лілея, що росте в долині. Я — мати справжнього кохання, страху і розуміння, а ще — благословенної надії».

— Що це? — спитав Метью, доторкнувшись тепер до мого обличчя. — Схоже на якийсь біблійний текст, але слова якісь не такі.

— Це один з уривків про хімічне вінчання з «Аврори». — Наші погляди зустрілися і надовго затрималися. Коли ж атмосфера стала важкою, я змінила тему. — Що мав на увазі мій батько, коли сказав, що мені доведеться мандрувати в дальню даль, щоб збагнути справжній сенс цього малюнка?

— На конверті була ізраїльська марка. Може, Стівен мав на увазі, що нам доведеться їхати туди?

— У Єрусалимі, у Гебрайському університеті є багато алхімічних манускриптів. Більшість із них належали Ісаку Ньютону. — Зважаючи на історичні зв’язки Метью з тією місцевістю, не кажучи вже про лицарів Лазаря, я не горіла бажанням побувати в Єрусалимі.

— Для твого батька подорож до Ізраїля зовсім не означала подорож у далекі краї, — сказала Сара, що сиділа напроти мене. Ем обійшла стіл і вмостилася поруч із нею.

— А що ж тоді б означало далеку подорож? Яке місце на землі? — Метью взяв материн лист і уважно придивився до останнього аркуша, шукаючи потенційних зачіпок.

— Малонаселені райони Австралії. Вайомінг. Малі. Саме там він полюбляв подорожувати в часі.

Ця фраза вразила мене не менше за слово «зачаклована» кілька днів тому. Я знала, що деякі відьми могли мандрувати з минулого до сьогодення і до майбутнього, але мені ніколи не спадало на думку спитати, чи мав таку здатність хтось із нашої родини. Бо такий талант був рідкістю. Майже такою ж рідкістю, як і відьмовогонь.

— Стівен Проктор умів подорожувати в часі? — Голос Метью прозвучав спокійно, як зазвичай траплялося тоді, коли йшлося про магію.

Сара кивнула.

— Так. Принаймні раз на рік Стівен вирушав у минуле або майбутнє. Зазвичай після щорічної конференції антропологів у грудні.

— Зі зворотного боку листа Ребекки щось є. — Емілі вигнула шию, щоб краще придивитися.

Метью швидко перегорнув аркуш.

— Я пропустив цю сторінку, поспішаючи вивести тебе ще до того, як хлине відьмовода. А ось цього не побачив. Це не схоже на руку твоєї матері, — завважив він, передаючи мені аркуш.

З написаних олівцем рядків стирчали видовжені петельки та гострі шпичаки.

«Пам’ятай, Діано: найпрекрасніший досвід, який ми можемо пережити, це досвід спілкування з таємничим і загадковим. Це фундаментальна емоція, що стоїть біля колиски істинного мистецтва та істинної науки. Ті, хто цього не знає, хто більше не здатен дивуватися, більше не здатен захоплюватися, є те саме, що мерець із невидющими очима». Десь мені вже доводилося бачити це письмо. Я понишпорила в закутках своєї пам’яті, намагаючись знайти джерело цих спогадів, але марно.

— Хто б став писати цю цитату з Альберта Ейнштейна на звороті материного листа? — спитала я Сару та Ем, нахиливши аркуш так, щоб бачити їх. А сама не переставала запитувати себе: де ж я його раніше бачила?

— Схоже на руку твого татка. Він брав уроки каліграфії. Ребекка навіть глузувала з нього, бо через це його письмо стало таким старомодним!

Я повільно перевернула сторінку і знову пильно придивилася до літер. Вони й справді нагадували стиль писання дев’ятнадцятого сторіччя, письмо клерків Бодліанської бібліотеки, які складали каталоги за часів правління королеви Вікторії. Я заціпеніла, іще пильніше вдивилася в письмо і похитала головою, не вірячи своїм очам.

— Ні, цього не може бути. — Мій батько ніяк не міг бути одним із тих клерків, ніяк не міг написати в дев’ятнадцятому сторіччі підзаголовок до манускрипту «Ешмол сімсот вісімдесят два».

Але мій батько міг подорожувати в часі. І рядок з Ейнштейна однозначно призначався саме мені. Я кинула аркуш на стіл і обхопила голову руками.