Ми як один поглянули на сторінку з «Ешмола 782». Сара пильно придивилася до аркуша, щось стиха пробурмотіла і придивилася ще пильніше.

— Безперечно, в цьому малюнку є щось моторошне, — констатувала вона, — але чого на ньому немає, так це Діаниного амніотичного мішка.

Усі з полегшенням зітхнули. Іще одна химерна річ — то було б уже занадто.

— Ну то що — оце і все, чи моя сестра хоче поділитися з нами ще одним своїм секретом? — в’їдливо спитала Сара. Метью зиркнув на неї. — Вибач, Діано, — пробурмотіла вона.

— Залишилося зовсім небагато. Ти зможеш це витримати, серце моє?

Я вхопила його за руку і кивнула. Метью примостився на м’який підлокітник крісла, і воно злегка скрипнуло під його вагою.

— «Не будь до себе надто суворою, коли мандруватимеш у майбутнє. Задіюй здоровий глузд і довіряй своїй інтуїції. Це небагато в сенсі поради, але оце і все, що може порадити будь-яка мати. Нам невимовно жаль залишати тебе, але єдина альтернатива — це втратити тебе назавжди. Прости нас. Якщо ми зробили щось не так, то це тому, що ми тебе дуже любимо. Твоя мама».

У кімнаті запала тиша, навіть будинок — і той затамував дихання. Відчуття втрати виникло десь у глибині душі, а з ока викотилася сльоза, налилася до розмірів тенісного м’ячика і гучно хлюпнула на підлогу. Я відчула, як мої ноги стають рідкими.

— Починається, — попередила Сара.

Метью кинув сторінку листа і, рвучко вихопивши мене з крісла, кинувся до парадних дверей. Надворі він поставив мене на під’їзну алею, і я вп’ялася у землю пальцями ніг. Сльози нестримно текли, але відьмовода безпечно проходила в ґрунт. За кілька секунд Метью обійняв мене ззаду за талію, ніби прагнув затулити мене своїм тілом від решти світу. Я розслабилася і прихилилася спиною йому на груди.

— Заспокойся і не загострюй ситуацію, — прошепотів він, притиснувшись губами мені до вуха.

Відьмовода поволі спала і пішла геть, залишивши по собі болюче відчуття втрати, якому не судилося повністю забутися.

— Як шкода, що їх зі мною зараз немає! — скрикнула я. — Мої батьки знали б, що треба робити.

— Знаю, ти за ними дуже скучаєш. Але насправді й вони не знали, що робити, повір мені. Як і всі батьки, вони час від часу робили для тебе все, що могли.

— Моя мати побачила тебе і те, що могла скоїти Конгрегація. Вона була великою ясновидицею.

— І ти теж колись нею станеш. А доти обходиметимося без знання того, що нам приготувало майбутнє. Але нас тепер двоє. Тобі не доведеться долати шлях самотужки.

Ми повернулися до будинку, де Сара та Емілі й досі уважно розглядали сторінку з манускрипту. Я оголосила, що настав час попити чаю та кави, і ми з Метью вирушили на кухню, хоча він надовго затримав погляд на яскравому малюнку.

Кухня, як і завжди, мала вигляд зони бойових дій. Кожен квадратний дюйм поверхні був зайнятий немитим посудом. Коли чайник закипів, а кава заварилася, я закотила рукави і заходилася мити посуд.

Раптом у кишені Метью задзижчав телефон. Він проігнорував дзвінок, вирішивши спочатку підкласти полінце у і без того забитий дровами камін.

— Ти б краще відповів, — зауважила я, хлюпнувши у зливальницю миючого засобу.

Метью витягнув телефон. З виразу його обличчя було видно, що на той виклик йому не дуже хочеться відповідати.

— Oui?

Напевне, то була Ізабо. Щось пішло не так, хтось не опинився в належному місці в належний час — мені було важко розчути подробиці їхньої швидкої розмови, але роздратування Метью було очевидним. Він гаркнув кілька наказів і перервав розмову.

— Як там Ізабо? Усе нормально? — спитала я, швидко перебираючи пальцями під теплою водою і сподіваючись, що нової кризи немає.

Метью ніжно торкнувся моїх плечей і взявся легенько розминати мої затерплі м’язи.

— З Ізабо все гаразд. Але дзвінок не від неї, а від Алена. Він робив для родини одну бізнесову справу й опинився у несподіваній ситуації.

— Бізнесова справа? — спитала я, беручи губку, і заходилася мити посуд. — Для лицарів Лазаря?

— Так, — коротко відповів Метью.

— А хто такий Ален? — поцікавилася я, ставлячи чисту тарілку в сушарку для посуду.

— Він починав як зброєносець мого батька. Філіп не міг обійтися без нього ні в мирний час, ні під час війни, тому Марта зробила його вампіром. Він знає найменші аспекти бізнесу нашого братства. Коли мій батько загинув, Ален, який вірно служив моєму батьку, поклявся вірно служити мені. Він зателефонував, щоб сказати, що Маркус невдоволений моїм останнім наказом.

Я обернулася.

— То був той самий наказ, який ти дав Болдвіну в Ля Гуардії?

Він кивнув.

— Від мене твоїй родині тільки проблеми.

— Це справа не лише родини де Клермонів, Діано. Лицарі Лазаря захищають тих, хто не в змозі захистити себе. Маркус знав це, коли погоджувався бути одним із них.

Телефон Метью задзижчав знову.

— Напевне, Маркус, — похмуро зазначив він.

— А ти поговори з ним сам на сам, — попросила я і показала підборіддям на двері. Метью поцілував мене в щоку і, натиснувши зелену кнопку, рушив надвір.

— Привіт, Маркусе, — сторожко сказав він, зачиняючи за собою двері.

Я мила посуд мильною водою, відзначаючи, що повторювані рухи чудово заспокоюють.

— А де Метью? — На порозі з’явилися Сара й Ем, тримаючись за руки.

— Надворі, йому зателефонували з Англії, — відповіла я, кивнувши на задні двері.

Сара дістала з буфета чисту чашку — вже четверту за сьогоднішній ранок за моїми підрахунками — і налила собі свіжої кави. Емілі взяла в руки газету. Однак їхні очі світилися цікавістю. Нарешті задні двері відчинилися і зачинилися. Я приготувалася до найгіршого.

— Як там Маркус?

— Вони з Міріам на шляху до Нью-Йорка. Хочуть дещо з тобою обговорити, — Обличчя Метью наче грозова хмара заступила.

— Зі мною? А що саме?

— Він не захотів мені казати.

— Мабуть, Маркус не хоче, щоб ти подовгу залишався сам-один у компанії трьох відьом, — пожартувала я, і його обличчя трохи проясніло.

— Пізно ввечері вони будуть тут, зупиняться в готелі, який ми проїжджали, коли їхали через місто. Я зустрінуся з ними сам. Щоб там вони не хотіли тобі сказати, це почекає до завтра. — Стурбований погляд Метью метнувся до Сари та Емілі.

Я повернулася до зливальниці.

— Зателефонуй йому, Метью. Хай їдуть сюди.

— Вони нікого не хочуть турбувати, — спокійно пояснив він. Насправді ж Метью не хотів турбувати Сару та Ем, запрошуючи до будинку ще двох вампірів. Але моя мати ніколи не дозволила б Маркусу, який здолав таку велику відстань, поселитися в готелі.

Маркус був сином Метью. Він був моїм сином.

Мої пальці засвербіли, чашка, яку я мила, вислизнула з пальців і, кілька секунд погойдавшись на поверхні води, потонула.

— Мій син не ночуватиме в готелі. Йому місце в будинку Бішопів, із його родиною, та й Міріам не має лишатися на самоті. Вони ночуватимуть тут, і це моє останнє слово, — твердо заявила я.

— Син? — тихо спитала Сара.

— Маркус — син Метью, і це робить його і моїм сином. Це також робить його одним із Бішопів, і цей будинок належить йому так само, як і тобі, мені, Сарі та Ем.

Я повернулася до них, міцно вхопившись мокрими руками за рукави сорочки, щоб вгамувати тремтіння.

Моя бабуся попливла коридором, щоб подивитися, через що сталася буча.

— Ти почула мене, бабусю? — покликала я її.

— Сподіваюся, ми всі тебе почули, Діано, — відповіла вона скреготливим голосом.

— От і добре. Нема чого капризувати. І це стосується кожного з Бішопів у цьому домі — живого та мертвого.

Будинок розчахнув парадні та задні двері передчасним жестом гостинності, й холодний вітер пройшовся кімнатами першого поверху.

— А де ж вони спатимуть? — буркнула Сара.

— Вони не спатимуть, бо вони вампіри. — Свербіж у моїх пальцях посилився.

— Діано, — попередив Метью. — Будь ласка, відійди від зливальниці. Пам’ятай про електричний струм, mon cœur.