— Навіть Марта? — ошелешено спитала я. Бо сама довіряла Марті повністю.

— Навіть Марта, — твердо мовив Метью. — Втім, насправді ти — не з тих, хто їй до вподоби. Вона воліє смоктати кров із набагато дебеліших створінь.

— Тобі теж не доведеться непокоїтися з приводу Марти та Ізабо, — так само твердо запевнила його я.

— Будь обережна з моєю матір’ю, — застеріг Метью. — Батько казав мені, щоб я ніколи не повертався до неї спиною, і мав рацію. Відьми завжди викликали в неї захоплення і заздрість. Тому за слушної нагоди та підходящого настрою… — Метью не завершив фразу і похитав головою.

— А ще не слід забувати, що сталося з Філіпом.

Метью заціпенів.

— Тепер у мене вже бувають видіння. Я бачила в одному з них Ізабо, вона розповідала тобі про відьом, які схопили твого батька. Вона не має підстав довіряти мені, однак таки впустила мене у свій дім. Реальна загроза — це Конгрегація. Але ця загроза зникне, якщо ти зробиш мене вампіром.

Його обличчя потемніло.

— Мені доведеться мати довгу та неприємну розмову з моєю матір’ю про доречні й недоречні теми розмов.

— Ти не зможеш тримати мене поза межами свого світу — світу вампірів! Я уже в ньому. І я хочу знати, як цей світ функціонує і за якими правилами. — Я розлютилася, і лють зашкварчала по моїх руках, добралася до нігтів і спалахнула на них дугами блакитного вогню.

Метью спантеличено витріщився.

— Тепер тобі добре видно, що ти — не єдине лячне створіння в цій місцевості, еге ж? — І я замахала своїми палаючими руками так, що Метью позадкував, хитаючи головою. — Тому не корч таку собі героїчну фігуру і дай мені змогу жити й твоїм життям. Мені не потрібен сер Ланцелот. Будь собою — Метью Клермоном. Зі своїми гострими зубами, своєю лячною матінкою, пробірками зі зразками крові та твоїх ДНК, зі своїми дратівливими імператорськими замашками та гострим нюхом, який мене до сказу доводить!

Коли я все це випалила, блакитний вогонь на моїх пальцях почав згасати. Але він повністю не зник, а причаївся десь у моїх ліктях, щоби повернутися в разі потреби.

— Якщо я підійду ближче, — невимушено сказав Метью, наче питав час чи температуру повітря, — то ти знову посинієш, чи на сьогодні це все?

— Гадаю, поки що досить.

— Гадаєш, що досить? — запитально вигнув він брови.

— Я добре себе контролюю, — сказала я цього разу більш впевнено, з соромом пригадавши діру, яку пропалила в килимі оксфордського помешкання Метью.

Не встигла я й оком моргнути, як він вже обхопив мене руками.

— Ой! — скрикнула я, коли він втиснув мої лікті мені в ребра.

— А я від тебе передчасно посивію — хоча, між іншим, сивина довгий час вважалася неможливою серед вампірів! Я посивію від твоєї нахабної сміливості, твоїх електричних рук та тих жахливих і немислимих речей, які ти кажеш! — Щоб убезпечити себе від останньої вади з наведеного ним переліку, Метью затулив мені рота поцілунком. Коли ж він відірвався від мене, я вже не могла сказати нічого — ні несподіваного, ні обурливого. Я просто прихилилася головою до його грудей і терпляче чекала, коли стукне його серце. Потім я вдоволено вщипнула Метью, рада з того, що він був не єдиним, чиє серце повнилося почуттями.

— Твоя взяла, ma vaillante fille[11], — мовив він, притиснувши мене до себе і потихеньку гойдаючи. — Я спробую, спробую не пестити тебе і не надто панькатися з тобою. А ти мусиш не забувати, якими небезпечними бувають вампіри.

Важко пов’язати слова «небезпека» та «вампір», коли стоїш, притиснувшись до його грудей. На нас поблажливо дивилася Ракаса зі стеблинками трави, що стирчали з куточків її рота.

— Ти закінчив? — Я вигнула голову, щоб поглянути йому у вічі.

— Якщо ти питаєш, чи збираюся я ще полювати, то я відповім «ні».

— Ракаса невдовзі лусне. Вона вже довго наминає траву. І не зможе повезти нас обох, — сказала я, перевіривши руками, чи на місці стегна та сідниці Метью.

Йому перехопило дух, і з рота вирвався воркітливий звук, зовсім не схожий на той, який я чула, коли він сердився.

— Ти їдь сама, а я піду поруч, — запропонував Метью після ще одного тривалого поцілунку.

— Ходімо пішки разом. — Після кількох годин у сідлі мені не дуже-то хотілося знову вилазити на Ракасу.

Сутеніло, коли Метью провів мене крізь браму шато. «Сім веж» яскраво світився всіма лампами, беззвучно вітаючи нас.

— Домівка, — сказала я, зрадивши побаченому.

Метью всміхнувся, дивлячись на мене, а не на будинок.

— Домівка.

Благополучно повернувшись до маєтку, ми поїли в кімнаті економки перед палаючим каміном.

— А де Ізабо? — спитала я Марту, коли вона принесла мені чашку гарячого чаю.

— Пішла, — відказала Марта і подибала назад до кухні.

— Куди пішла?

— Марто, — гукнув Метью. — Спробуймо нічого від Діани не утаювати.

Марта обернулася і гнівно витріщилася. Я не змогла визначити, кому адресувався її гнів — Метью, його відсутній матері чи мені. — Вона пішла до села побачитися зі священиком та мером. — Марта замовкла, повагалася, а потім продовжила. — А потім вона буде чистити.

— Чистити що? — здивовано спитала я.

— Ліси. Пагорби. Печери. — Здавалося, Марта вирішила, що цього пояснення буде достатньо, та я глянула на Метью в очікуванні тлумачення.

— Інколи Марта плутає слова «чистити» й «очищати». — Світло каміна блиснуло на гранях його келиха з товстого скла. Метью пив молоде вино з місцевих виноградників, але цього разу пив менше, ніж зазвичай. — Здається, маман пішла перевірити, чи не шляється, бува, в околицях «Семи веж» якийсь вампір.

— А вона шукає когось конкретного?

— Звісно. Доменіко, а кого ж іще? Та ще одного вампіра з Конгрегації — Герберта. Він теж з Оверні, з Оріяка. Ізабо перевірить декотрі з його схованок, просто щоб пересвідчитися, що його немає поблизу.

— Герберт… З Оріяка? Чи це не той, бува, Герберт Оріякський, римський папа десятого сторіччя, який начебто мав мідну голову, яка промовляла пророцтва? — Той факт, що Герберт був вампіром і колись був папою цікавив мене набагато менше, аніж його репутація як науковця та дослідника магії.

— Я ніяк не звикну до того, що ти досить обізнана в історії. Тут ти можеш навіть вампіра осоромити. Так, це той самий Герберт. І мені хотілося б, — застеріг мене Метью, — щоби ти трималася від нього подалі. А якщо він таки трапиться тобі, не розпитуй його про арабську медицину чи астрономію. Він завжди був і є нестримно пожадливим, коли йдеться про відьом та магію. — Метью ревниво поглянув на мене.

— А Ізабо знає його?

— О, аякже. Колись вони були друзі-нерозлийвода. Якщо він десь тут, вона обов’язково його розшукає. Але не турбуйся — він до шато не прийде, бо знає, що небажаний гість, — запевнив мене Метью. — Якщо кого-небудь із нас не буде з тобою поруч, не виходь із будинку.

— Не хвилюйся. Я не виходитиму за межі маєтку. — Герберт Оріякський був не з тих, кого мені б хотілося здибати.

— Вона ніби хоче якось виправдатися переді мною, — сказав Метью якось безбарвно, але в його голосі чулося роздратування.

— А тобі доведеться вибачити її, — зауважила я. — Вона не хотіла тобі нічого поганого.

— Я не дитина, Діано, і моїй матері не слід захищати мене від моєї ж дружини, — кинув він і став вертіти в руці келих із вином. Слово «дружина» ще довго відлунювало в кімнаті.

— Я нічого не пропустила? — нарешті озвалася я. — А коли ми з тобою побралися?

— Тоді, коли я повернувся додому і сказав, що кохаю тебе. Можливо, у суді ця заява багато не важитиме, але якщо керуватися правилами вампірів, то ми з тобою вже одружені.

— Не тоді, коли я сказала, що кохаю тебе, не тоді, коли ти зізнався мені в коханні по телефону — це сталося лише в той момент, коли ти повернувся додому і сказав мені це в обличчя? — Цей аспект неодмінно треба прояснити. І я вже зібралася започаткувати в своєму комп’ютері файл під назвою «Фрази, які для відьом означають одне, а для вампірів — зовсім інше».