Я була зморена, але коліщатка в голові у Метью оберталися так несамовито, що заснути я не змогла. Рішуче стулені губи та блискучі очі видавали його: просто тепер він обмірковував нашу дорогу в майбутнє, як і обіцяв мені минулої ночі.

— Скажи мені, про що ти думаєш, — спитала я, не в змозі далі бути в невідомості.

— Усе, що нам потрібно, — це час, — задумливо відповів Метью.

— Навряд чи Конгрегація подарує нам таку розкіш.

— А ми й питати її не будемо. Ми самі її візьмемо, — сказав він ледь чутним голосом. — Ми подамося подорожувати в часі.

Наступного ранку я здолала півшляху на перший поверх і зупинилася перепочити, вирішивши добратися до кухні самотужки. На мій превеликий подив, Метью не розохочував мене. Ми присіли на старі потерті східці і по-товариськи помовчали. Крізь нерівні віконниці обабіч парадного входу пробивалося бліде водянисте світло, обіцяючи сонячний день. З сімейної кімнати долітало клацання кубиків — там грали в «Ерудит».

— Коли ти їм скажеш? — Утім, наразі розповідати було майже ні про що: Метью і досі працював над загальними обрисами нашого плану.

— Згодом, — відповів він, прихиляючись до мене. Я теж прихилилася до нього, притиснувшись плечем до плеча.

— Не існує такої кількості кави, яка втримала б Сару від істерики, коли вона почує це. — Я взялася за поруччя, зітхнула і підвелася. — Ну ж бо, ходімо.

Коли ми зайшли до сімейної кімнати, Емілі принесла мені першу чашку чаю. Я сіла на кушетку і смакувала чаєм, а тим часом Метью з Маркусом — з мого мовчазного благословення — вирушили на звичну вранішню прогулянку. Перед нашим від’їздом їм бажано провести разом максимум часу.

Після чаю на мене чекала знаменита Сарина яєчня — цибуля, гриби та сир і на додаток чайна ложечка соусу сальса.

— Дякую, Саро, — сказала я і без зайвих церемоній накинулася на їжу.

— Не лише Метью потрібні відпочинок та добре харчування. — З цими словами вона поглянула крізь вікно у садок, де прогулювалися двоє вампірів.

— Сьогодні я почуваюся набагато краще, — сказала я, з хрустом вгризаючись у грінку.

— Принаймні твій апетит повернувся, це однозначно. — У пагорбі зі смажених яєць з’явилася чималенька прогалина.

Коли повернулися Метью з Маркусом, я вже взялася за другу тарілку харчів. У обох був похмурий вигляд, але у відповідь на мій запитальний погляд Метью похитав головою.

Вочевидь, вони не обговорювали наш план подорожі в часі. Щось інше зіпсувало їм настрій. Метью підтягнув собі стілець, розкрив газету і зосереджено читав новини. Доївши яєчню та грінки, я випила ще чаю, трохи побайдикувала, поки Сара прибирала тарілки.

Нарешті Метью склав газету і відклав її убік.

— Мені хотілося б з’їздити до лісу. До того місця, де померла Жульєт, — виклично заявила я.

Він скочив на ноги.

— Я піджену «рейндж-ровер» до парадного входу.

— Метью, це ж божевілля. Ще зарано, — заперечив Маркус, і поглянув на Сару, шукаючи в неї підтримки.

— Нехай їдуть, — погодилася Сара. — Але нехай Діана вдягне теплі речі, бо надворі прохолодно.

З’явилася Ем зі здивованим виразом обличчя.

— Ми що, чекаємо гостей? Будинок вважає, що чекаємо.

— Ти, напевне, жартуєш! — вигукнула я. — Від часу останнього родинного возз’єднання в ньому не додалося жодної нової кімнати. І де ж вона з’явилася?

— Між туалетом та коморою для мотлоху. — Ем тицьнула пальцем на стелю. «Я ж казала тобі, що справа стосується не лише тебе та Метью», — мовчки передала вона мені, коли ми гуртом пішли нагору роздивлятися результат останньої трансформації. «Мої передчуття майже ніколи не підводять».

У нововиниклій кімнаті ми побачили старовинне мідне ліжко з чотирма величезними полірованими кулями на бильцях та червоними картатими шторами, котрі, як стверджувала Ем, «відросли» буквально у неї на очах, в’язаний килимок із недоречною комбінацією коричневого, малинового та фіолетового кольорів, а також пошарпаний умивальник зі щербатою рожевою зливальницею і так само щербатим глечиком. Ніхто з нас не впізнав жодного з цих предметів.

— Звідки все це взялося? — спантеличено спитала Міріам.

— Хтозна, де будинок зберігає ті речі, — зауважила Сара і, всівшись на ліжко, енергійно на ньому застрибала. Ліжко відповіло обуреним скрипом.

— Найвідоміша витівка будинку на моїй пам’яті сталася на мій тринадцятий день народження, — з посмішкою пригадала я. — Тоді він побив рекорд: спорудив аж чотири спальні з обстановою вікторіанської доби.

— А ще він витворив двадцять чотири порцелянових столових прибори у стилі «Блакитна верба», — пригадала Емілі. — У нас і досі залишилися декотрі чашки, хоча більшість із них щезла, коли родина поїхала.

Усі з цікавістю оглянули новопосталу кімнату і тепер набагато зменшену комірчину поряд, потім я перевдягнулася і, час від часу зупиняючись перепочити, пошкутильгала униз до «рейндж-ровера». Ми наблизилися до того місця, де Жульєт зустріла свою смерть, і Метью зупинив авто, бо важкі колеса вгрузли в м’яку землю.

— Може, решту шляху пройдемося? — запропонував він. — Це буде неважко.

Цього ранку він був інакший: не надокучав порадами і не підказував, що робити.

— У тобі щось змінилося? — спитала я, коли ми наблизилися до древнього дуба.

— Я бачив, як ти б’єшся, — тихо відповів Метью. — буває, що на полі бою найхоробріші воїни падають від страху. І втрачають здатність битися навіть заради порятунку власного життя.

— Але ж я теж завмерла від страху, — завважилаа я, і сіпнулася так, що волосся затулило обличчя, щоб він не побачив його виразу.

Метью зупинився, як вкопаний, і міцно стиснув мене за лікоть.

— Так, ти зупинилася, але не від страху. Ти просто вагалася — вбивати чи не вбивати. Але смерті ти не боялася.

— Так, не боялася. Я жила поруч зі смертю з семи років. І навіть інколи прагнула її.

Він крутнув мене до себе і поглянув у вічі.

— Після Ля П’єра Сату кинула тебе розбитою і розгубленою. Усе життя ти ховалася від своїх страхів. Я не був певен, що ти зможеш битися, коли доведеться. А тепер я муситиму втримувати тебе від непотрібних ризиків. — І він промовисто поглянув на мою шию.

Метью знову рушив уперед, манячи мене за руку. Пляма почорнілої трави засвідчила, що ми вже вийшли на галявину. Я заціпеніла, і він відпустив мою руку.

Мітки, залишені вогнем, привели нас до вигорілого місця, де впала Жульєт. У лісі було зловісно-тихо; не чулося ані щебету пташок, ані інших звуків життя. Я підняла з землі обгорілу тріску, від чого мої пальці забруднилися сажею.

— Я не знала Жульєт, але в ту мить ненавиділа її достатньо сильно, щоб убити, — промовила я і подумала, що тепер її каро-зелені очі невпинно стежитимуть за мною з тіні під деревами.

Я прослідкувала поглядом лінію, залишену вогняною дугою, яку я викликала своєю магією, аж до того місця, де молодиця та стара бабця погодилися допомогти мені врятувати Метью від смерті. А коли мій погляд проштовхнувся в дуб, я аж зойкнула від несподіванки.

— Це почалося учора, — озвався Метью, прослідкувавши за моїм поглядом. — Сара каже, що це ти витягнула з нього життя.

Угорі гілки були потріскані й зів’ялі. Голі віти розгалужувалися і розгалужувалися, ставали схожі на оленячі роги. У мене під ногами зашерехтіло зів’яле листя. Метью вижив, бо я передала йому життєву силу дуба, пропустивши її крізь свої вени. Шорстка й груба кора дуба випромінювала міцність і статечність, та насправді під нею крилася пустка смерті.

— Енергія завжди вимагає певної ціни, — зауважив Метью. — Незалежно від того, магічна вона чи ні.

— Що ж я накоїла! — Смерть дерева аж ніяк не замінить зведення моїх рахунків з богинею. Вперше в житті я перелякалася через наслідки досягнутої домовленості.

Метью перетнув галявину і спіймав мене у свої обійми. Ми обнялися, з радістю та розпачем усвідомлюючи те, що мало не втратили.

— Ти обіцяла мені, що поводитимешся розсудливіше, — сердито кинув він.