— Навіщо? І до чого такий поквап?

— Краще я вам продемонструю наочно, а не розповідатиму. Ви зможете прийти завтра до моєї лабораторії?

Я, страшенно зацікавлена, кивнула.

— Ми зможемо піти туди після обіду, — додав Клермон, підводячись і потягуючись. Ми й не помітили, як під час розмови про таємниці походження прикінчили пляшку вина, принесеного Метью. — Вже пізно. Я краще піду.

Він взявся за дверну ручку і крутнув її. Ручка заторохтіла і клямка легко відчинилася.

Вампір нахмурився.

— Ви мали раніше проблеми з вашим замком?

— Та ні, — відповіла я, посовавши механізм туди-сюди. — Якось не звертала уваги.

— Ви б попрохали начальство перевірити замки та клямки, — порадив Метью, і досі смикаючи дверні пристрої. — Інакше вони так і залишаться в такому поганому стані.

На порозі я підняла очі на Метью й помітила, що якась невловима емоція ковзнула його обличчям.

— Вибачте, що сьогоднішній вечір скінчився на такій серйозній ноті, — тихо й ніжно мовив він. — Та все одно мені у вас дуже сподобалося.

— Як вам мої страви — нормально? — спитала я. Ми розмовляли про таємниці всесвіту, але насправді мене більш цікавило, як його шлунок впорався з приготованими мною стравами.

— Більш, ніж нормально, — запевнив він.

Я розчулилася, вдивляючись у його античні риси обличчя. Хіба ж можна пройти повз нього на вулиці й не охнути від захвату? Не встигла я опам’ятатися, як вперлася голими пальцями ніг у килимок перед дверима, стала навшпиньки — і цьомкнула Метью в щоку. Його шкіра була гладенькою та холодною, як атласна тканина, і мої губи, торкнувшись його плоті, здалися мені незвично гарячими.

«Навіщо ти це зробила?» — спитала я себе і перевела погляд на ненадійну клямку, щоби приховати сконфуженість.

Усе сталося за лічені секунди, але, як я встигла переконатися, коли вдалася до магії, щоб зняти з полиці примірник «Нотаток і загадок», іноді кількох секунд цілком достатньо, щоб круто змінити життя.

Метью уважно і здивовано подивився на мене. Коли ж я не виявила ознак істерії чи бажання притьмом кинутися геть, він нахилився до мене і повільно поцілував по-французьки — раз, другий… А потім провів своїм обличчям по моєму, глибоко вдихнув мій запах вербового соку та жимолості. Коли Метью випрямився, його очі були замріяні й затуманені.

— Доброї ночі, Діано, — з усмішкою проворкотів він.

Кілька секунд по тому я, прихилившись до зачинених дверей, помітила блимання цифри 1 на автовідповідачі. Слава Богу, звук був вимкнений.

То тітка Сара хотіла поставити мені те саме запитання, яке я нещодавно ставила собі.

Але мені не хотілося на нього відповідати.

Метью прийшов забрати мене після обіду — я була єдиним створінням серед людей у Сельден-Енді. Ми йшли попід відкритими балками перекриття з орнаментальним розписом, і він методично засипáв мене питаннями про роботу та про те, що я сьогодні прочитала.

В Оксфорді стало по-справжньому холодно й похмуро, і я, затремтівши на сирому повітрі, підкотила під горло комір. Метью, здавалося, було байдуже — він навіть піджака чи куртки не вдягнув. Похмура погода зробила його зовнішність не такою виразно-помітною, але й з оточуючими він не злився. Коли ми проходили центральним внутрішнім двором бібліотеки, люди оберталися і витріщалися, несхвально похитуючи головами.

— Тебе помітили, — сказала я йому.

— Я забув вдягнути куртку. До того ж вони дивляться на тебе, а не на мене, — сказав Метью і подарував мені свою сліпучу запаморочливу усмішку. Якась жіночка, помітивши Метью, аж рота роззявила і, штовхнувши ліктем свою подругу, кивнула головою на Метью і щось їй сказала.

— Ти дуже помиляєшся, — розсміялася я.

Ми подалися до Кебл-коледжу та Університетського парку, а потім звернули праворуч біля Родс-гаус і ввійшли до лабіринту сучасних споруд, призначених для лабораторій та комп’ютерних центрів. Збудовані на величному тлі Музею природничої історії, цієї гігантської будівлі з червоної цегли, справжнього храму науки, вони видавалися безликими, функціональними зразками сучасної архітектури.

Метью вказав на пункт нашого призначення — непоказну, приземкувату споруду — і намацав у кишені пластикову перепустку. Він провів нею по зчитувачу біля дверної ручки і натиснув на кнопки, набираючи коди в двох різних послідовностях. Коли ми опинилися всередині, він підвів мене до пункту пропуску, вписав моє ім’я в журнал відвідувань і подав перепустку, щоб я пришпилила її до свого светра.

— Щось забагато заходів безпеки як для університетської лабораторії, — зауважила я, вертячи в руках бейдж.

І заходи безпеки тим більше посилювалися, чимдалі ми йшли нескінченними коридорами, котрі невідомо як вмістилися за скромним, на перший погляд, фасадом. У кінці коридору Метью видобув зі своєї кишені ще одну пластикову перепустку, провів її крізь зчитувач і притиснув свій вказівний палець до скляної панелі біля дверей. Панель озвалась мелодійним звуком, і на її поверхні з’явився щиток із кнопками. Метью пробігся пальцями по кнопках, позначених цифрами. Двері стиха клацнули і відчинилися, і я відчула чистий, просякнутий антисептиками запах, що нагадував шпитальний та запах порожніх кухонь у ресторанах та кафе. Він породжувався численними квадратними метрами кахлів, іржостійкої сталі та електронного обладнання.

Перед нами розляглася шеренга кімнат зі скляними стінами. В одній був круглий стіл для зібрань, чорний прямокутник монітора та декілька комп’ютерів. В іншій стояли старий дубовий стіл та шкіряне крісло, на підлозі лежав величезний перський килим, який, напевне, коштував грубезні гроші; також там були телефони, факсові машини, комп’ютери і монітори. Далі виднілися решта приміщень: із картотечними шафами, мікроскопами, холодильниками, автоклавами, численними стійками з пробірками, центрифугами та десятками невідомо яких пристроїв та приладів.

Здавалося, на цьому просторі не було жодної людини, хоча звідкись долітали акорди концерту Баха для віолончелі, якась пісня, страшенно схожа на ті, що виконувалися у фіналі останнього конкурсу Євробачення.

Коли ми проходили повз два адміністративно-службових приміщення, Метью кивнув рукою на ту, що з перським килимом.

— То мій офіс, — пояснив він. І з цими словами спрямував мене до першої ж лабораторії з лівого боку. Кожна ділянка її поверхні містила ту чи іншу комбінацію з комп’ютерів, мікроскопів та вмістищ для зразків, акуратно розставлених на стійках. Картотечні шафи стояли попід стінами. На одній із шухляд виднілася позначка «0».

— Ласкаво просимо до історичної лабораторії. — У блакитному світлі обличчя Метью здавалося білішим, а волосся — чорнішим.

— Саме тут ми вивчаємо еволюцію. Ми беремо матеріально існуючі види з древніх поховань, розкопок, скам’янілих решток та живих істот, і видобуваємо зразки ДНК із цих зразків.

Метью витягнув іще якусь шухляду і видобув звідти оберемок тек.

— Ми — лише одна з сотень лабораторій в усьому світі, де застосовують генетику для дослідження проблем, пов’язаних із появою та зникненням видів. Різниця ж із рештою лабораторій полягає в тім, що люди — не єдиний вид, який ми досліджуємо.

Його слова, холодні та чіткі, обрушилися на мене, немов каменепад.

— Ви досліджуєте генетику вампірів?

— А також демонів та відьом. — Метью, зігнувши ногу гачком, підсунув обертальний стільчик і лагідно усадовив мене на нього.

Якийсь вампір у спортивних черевиках із високими халявами прожогом вискочив з-за рогу і, верескнувши підошвами по підлозі, став вдягати на руки латексні рукавички. Йому було під тридцять, і він мав русяве волосся та блакитні очі типового каліфорнійського серфінгіста. Стоячи поруч із Метью, він, зі своїм середнім ростом та статурою, здавався маленьким та тендітним, але насправді його тіло було жилавим та енергійним.

— Антитіл не виявлено, — мовив він і кинув на мене сповнений захвату погляд. — Ти диви, яка знахідка! — додав він і, заплющивши очі, глибоко вдихнув. — Та ще й відьма!