— А ти не хочеш поговорити зі своєю матір’ю? Можу покликати її. — Його несподівана прохолодність зачепила мене за живе, і я насилу спромоглася не видати це своєю інтонацією.

— Та ні, не треба. Передай їй, що лабораторії в порядку. І в маєтку теж.

Ми попрощалися. Мені стиснуло груди, дихати стало важко. Коли ж я спромоглася підвестися й обернутися, то побачила на порозі Ізабо.

— Я щойно розмовляла з Метью. Нічого в лабораторії та в маєтку не зазнало пошкоджень. Я втомилася, Ізабо, і не дуже голодна. Піду я, мабуть, спати.

Була майже восьма година — час пізній, тож я мала всі підстави вирушити до ліжка.

— Аякже. — Блиснувши зеленими очима, Ізабо дала мені дорогу. — Міцного тобі сну, Діано.

Поки я телефонувала, Марта піднялася до кабінету Метью і приготувала мені бутерброди, чай та воду. Щоб камін горів усю ніч, вона напхала його дровами і запалила кілька свічок. Свічки мерехтіли м’яким золотистим світлом. Певно, у моїй спальні так само тепло й затишно, але мій розум не розслабиться отак відразу, тому навряд чи я зможу швидко заснути. Манускрипт «Аврора» чекав мене на робочому столі Метью. Я пройшла повз лицарський обладунок, що поблискував і відбивав мерехтливе сяйво свічок, сіла за свій комп’ютер і увімкнула маленьку настільну лампу.

І сказала я уголос: «Повідайте, скільки днів мені лишилося, і коли настане мій кінець, щоби я могла пізнати міру моєї слабкості та крихкості. Життя моє не довше за ширину моєї долоні. В порівнянні з вашим — це лише швидкоплинна мить».

Цей параграф іще раз повернув мої думки до Метью.

Зосереджуватися тепер на алхімії — марна справа, тому я вирішила зробити перелік питань, виходячи з того, що я вже встигла прочитати. Потрібні лише ручка й аркуш паперу.

Масивний робочий стіл Метью з червоного дерева був так само темний та солідний, як і його власник, і як і його власник він випромінював авторитет і статечність. По обидва боки простору для ніг стіл мав шухляди, що спиралися на округлі, схожі на коровай, ніжки. Під поверхнею стола по всьому периметру ішов різьблений поясок. На ньому виднілися листя аканту, тюльпани, сувої та геометричні фігури, що немовби запрошували досліджувати їхні витіюваті контури. На відміну від мого стола, завжди захаращеного паперами, книгами, недопитими чашками чаю, що кожна спроба працювати за ним могла обернутися справжньою катастрофою, на столі Метью були тільки бювар, схожий на ніж для розрізання листів, та лампа. Стіл Метью, як і його власник, був химерно гармонійним поєднанням древнього та сучасного.

Однак канцелярського приладдя ніде не було видно. Я потягнула круглу мідну ручку правої верхньої шухляди. Всередині всі речі були чітко й акуратно розкладені. Ручки фірми «Монблан» лежали окремо від олівців тієї ж фірми, а скріпки для паперів були викладені за розміром. Я вибрала ручку, поклала її на стіл і спробувала витягнути решту шухляд. Але виявилося, що вони замкнені. Під скріпками ключа я не знайшла, тож висипала їх на стіл — так, про всяк випадок.

Між шкіряними виступами бювара лежала блідо-зелена промокашка. Доведеться скористатися нею, якщо своєї не маю. Знімаючи зі стола комп’ютер, я ненароком скинула на підлогу ручку.

Вона впала під шухляди, і мені довелося лізти під стіл, у простір для ніг, щоб її дістати. Мацаючи руками під шухлядами, я торкнулася пальцями якогось товстого барильця, а потім помітила обриси потайної шухляди в товстій деревині напроти себе.

Я насупилася і, звиваючись, вибралася з-під стола. На пояску, що йшов по периметру стола, я не помітила нічого схожого на клямку потайного ящика. Що ж, то його особиста справа, чому він тримає своє канцелярське приладдя в шухляді, яку важко відімкнути. Нехай не ображається, якщо повернувшись додому він виявить, що кожен квадратний дюйм зеленої промокашки на бюварі геть списаний.

Чорним чорнилом я написала на зеленому папері цифру «1». І заціпеніла.

Потайна шухляда призначена для того, щоб у ній щось ховати.

Метью мав свої таємниці — це я вже знала. Втім, ми були знайомі лише кілька тижнів, а навіть найінтимніші коханці ховають одне від одного секрети. І це нормально. Однак мене доводила до сказу манера Метью щось постійно недомовляти, а таємниці оточували його, наче фортечний мур, зведений для того, щоб не впускати всередину інших людей — і мене також.

Загалом-то я просто шукала собі аркуш паперу. Хіба ж не нишпорив він у моїх манатках у Бодліанській бібліотеці, шукаючи «Ешмол 782»? Коли він викинув цей коник, ми ледь знали одне одного. А тепер він покинув мене напризволяще у Франції.

Та мене таки кольнуло сумління, коли я накривала ручку ковпачком. Але уражене самолюбство допомогло мені відкинути це застереження геть.

Смикаючи і мацаючи кожен виступ та кожну заглибину, я ще раз пробіглася пальцями по фронтальній частині різьбленого пояска. Але безрезультатно. Біля правої руки лежав відкривач листів і немов запрошував взяти його. Можна вставити його в щілину між шухлядою та столом і, підваживши, відімкнути ящик. Та, зважаючи на вік стола, в мені запротестував історик — і набагато гучніше за сумління. Може, й припустимо за певних умов вдаватися до морально сумнівних дій і порушувати право Метью на приватні таємниці, але я не могла наважитися псувати антикварну річ.

Я знову полізла під стіл, але там було надто темно, щоб добре роздивитися нижню поверхню шухляди. Утім, я таки намацала пальцями щось холодне й тверде, вкарбоване в деревину. Ліворуч у майже непомітній площині з’єднання шухляди був маленький металевий виступ. Дотягнутися до нього від стола міг тільки чималенький вампір із довгими руками. Цей виступ був круглий із насічкою в центрі, що робило його схожим на шруб або головку старого гвіздка.

Я на нього натиснула — і у верхній частині щось тихо клацнуло.

Підвівшись, я витріщилася на лоток приблизно чотири дюйми завглибшки. Оббитий чорним оксамитом, із трьома заглибинами, кожна з яких містила чи то бронзову монету, чи то медаль.

Найбільша мала на своїй поверхні контури якогось будинку і лежала в заглибині приблизно чотири дюйми завширшки. Зображення було навдивовижу детальним: чотири сходинки вели до дверей, по обидва боки яких височіли дві колони. Між ними виднілася вкрита саваном фігура. Де-не-де чіткі обриси споруди були вимащені шматочками чорного воску. Вздовж краю монети тягнулися слова: «Militie Lazari a Bethania».

«Лицарі Лазаря з Вифанії». Вхопившись за краї лотка, я не втрималася на ногах і гепнулася в крісло.

Ці металеві диски — ані монети, ані медалі. То печатки — такими користуються для запечатування офіційної кореспонденції або засвідчення майнових угод. Колись аркуш паперу з восковим відбитком міг наказати армії полишити поле бою або ж засвідчити продаж на аукціоні великих маєтностей.

Судячи із залишків воску, принаймні однією з цих печаток користувалися недавно.

Тремтячими пальцями виколупала я із лотка один із менших дисків. На його поверхні було зображення тієї ж самої будівлі. Так само чітко, як і на попередній печатці, на цій теж виднілися колони та вкрита саваном фігура Лазаря, чоловіка з Вифанії, якого Ісус воскресив на четвертий день після того, як його поклали в домовину. Тут Лазареве тіло помітно виступало з мілкої труни. По краю печатки ніяких слів не було, натомість будівлю оточував змій, що кусав себе за хвіст.

Перед моїми очима враз виник штандарт Клермонів, що майорів на вітрі над маєтком «Сім веж» зі сріблястим уроборосом.

Печатка виблискувала в мене на долоні. Я зосередилася на її металевій поверхні й закликала свою здатність до ясновидіння пролити світло на цю таємницю. Але я майже двадцять років ігнорувала магію в крові, тому тепер вона ніяк не бажала приходити на допомогу.

Так і не достукавшись до власного ясновидіння, я вдалася до банальних навичок історика: пильно вдивилася в тильну частину маленької печатки, намагаючись не пропустити жодної найменшої деталі. Хрест із палаючими краями, схожий на той, що був на туніці Метью в моєму видінні, розділяв печатку начетверо. У правому верхньому квадранті печатки виднівся серпик місяця з краями вигнутими догори, а посередині серпика примостилася шестикутна зірка. У нижньому лівому квадранті розташовувалася королівська лілія — традиційний символ Франції.