По краю печатки читалася дата римськими цифрами — MDCI, що означало 1601 рік; а ще виднілися слова «secretum Lazara» — таємниці Лазаря.

Те, що Лазар, як і всякий вампір, здійснив подорож від життя до смерті й навпаки не було простим збігом обставин. Ба більше, хрест у поєднанні з легендарною постаттю зі Святої землі та згадкою про лицарів, чітко вказували на те, що печатки в шухляді стола Метью належали ордену лицарів-хрестоносців, започаткованому в Середньовіччі. Найвідоміші з них — тамплієри — загадковим чином зникли після звинувачень у єресі та іще гірших прогрішеннях на початку чотирнадцятого сторіччя. Але я ніколи не чула про лицарів Лазаря.

Повертаючи печатку на різні боки під світлом настільної лампи, я зосередилася на даті: 1601 рік. Вона була надто пізньою як для середньовічного лицарського ордену. Я попорпалася в пам’яті, намагаючись пригадати які-небудь важливі тогорічні події, що могли пролити світло на цю загадку. Королева Єлизавета Перша відітнула голову графу Ессекському, а датський астроном Тіхо Браге помер за менш драматичних обставин. Жодна з цих подій і близько не в’язалася з фактом, що мене цікавив.

Я злегка торкнулася пальцями викарбуваного напису. Раптом значення MDCI накотилося на мене, як хвиля.

Метью де Клермон! Mattew de Clermont.

То були не римські цифри, то були букви, абревіатура імені Метью: MDCL. Просто я переплутала літеру L з цифрою 1. Я стиснула двохдюймовий диск у долоні, і його гравійована поверхня вкарбувалася мені в шкіру.

Найменший диск був, скоріш за все, приватною печаткою Метью. Вплив та влада таких печаток були такими сильними, що після смерті власника їх зазвичай знищували, щоб ніхто не зміг використати їх для шахрайства. А бути власником великої печатки і ще й приватної, міг тільки один лицар — керівник ордену.

Мене чимало здивував той факт, що Метью ховав ці печатки. Хто цікавився чи навіть просто пам’ятав лицарів Лазаря, а тим паче роль у ньому Метью де Клермона? Мою увагу привернув чорний віск на великій печатці.

— Не може бути, — ошелешено пробурмотіла я, хитаючи головою. Лицарі в блискучому панцирі належали минулому. І їхня діяльність — також.

А лицарський панцир завбільшки з Метью загадково поблискував у мерехтінні свічок.

Я впустила металевий диск у шухляду, і він заторохтів, падаючи у свою заглибину. На моїй долоні відбилося все, що на ньому зображене, — від палаючого хреста і півмісяця із шестикутною зіркою до королівської лілії.

Була лише одна причина, чому Метью ховав ці печатки, чому до однієї з них пристали шматочки воску: ці печатки і досі використовувалися. Орден лицарів Лазаря і досі існував.

— Діано? З тобою все гаразд? — відлунив голос Ізабо біля підніжжя сходів.

— Так, Ізабо! — гукнула я, витріщившись на відбиток печатки в себе на долоні. — Я перечитувала свою електронну пошту й отримала декотрі несподівані новини, от і все!

— Може, прислати Марту, щоб забрала тацю з посудом?

— Не треба, я й досі їм! — випалила я.

Кроки Ізабо стихли, віддалюючись до салону. У запалій тиші з полегшенням перевела дух.

Рухаючись якомога тихше та швидше, я витягнула з ніші ще одну печатку. Вона була майже така сама, як печатка Метью, за тим лише винятком, що в правому верхньому квадранті був лише серпик місяця та слово Philippus, написане по краю.

Ця печатка належала батьку Метью, а це означало, що лицарі Лазаря — то їхня родинна справа.

Переконавшись, що в столі більше немає ніяких зачіпок стосовно таємниці ордена, я повернула печатки так, що гробниця Лазаря знову опинилася перед моїми очима. Шухляда тихо клацнула і повернулася на своє попереднє невидиме місце під столом.

Я підхопила стіл, на якому Метью зазвичай ставив вдень свої вина, і понесла його до книжкових етажерок. Метью не став би заперечувати проти мого нишпорення у його бібліотеці — принаймні так я себе запевнила, поки знімала мокасини. Полірована поверхня загрозливо скрипнула, коли я стала на нього ногами, але дерево стола виявилося досить міцним.

Тепер дерев’яна іграшка в дальньому кутку верхньої полиці була на рівні моїх очей. Втягнувши повітря в легені, я витягнула перший екземпляр. Він виявився найдревнішим манускриптом, який я коли-небудь тримала в руках. Шкіряна палітурка жалісно скрипнула, коли я розгорнула її, і від сторінок війнуло запахом старого пергаменту з баранячої шкіри.

Carmina qui quondam studio florente peregi, / Flebilis heu maestos cogor inire modos, йшлося у перших рядках. То була праця Боеція «Філософська втіха» — він написав її у в’язниці, де очікував страти. «Колись мені робота піснею була, яскравими й веселими були мої діла. Та зараз мушу я до приспівів сумних вернутись». Я уявила собі, як Метью, спустошений втратою Бланки та Лукаса й ошелешений своєю новою личиною вампіра, читає рядки, написані засудженим на смерть чоловіком. Мовчазно подякувавши тому, хто дав Метью цей твір із надією полегшити його страждання, я засунула книгу на місце.

Наступним фоліантом був прекрасно ілюстрований рукопис Книги Буття — біблійної історії творення світу. Її насичені блакитні та червоні кольори були наче лише вчора зроблені. На горішній полиці зберігався ще один ілюстрований манускрипт — примірник написаної Діоскоридом книги рослин; окрім неї там містилося ще з десяток біблійних творів, кілька правознавчих праць та якась книга грецькою мовою.

На нижній полиці було приблизно те саме: здебільшого Біблії, а також книга з медицини та один із найперших примірників енциклопедії сьомого сторіччя. Вона репрезентувала спробу Ісидора Севільського охопити всі знання, накопичені людством на той час; ясна річ, що така книга не могла не потрапити в поле зору Метью з його безмежною допитливістю. У нижній частині фоліанта виднівся напис «Метью», а поруч — фраза «meus liber» — моя книга.

Відчувши таке саме імпульсивне бажання відслідкувати рядки, як і тоді, з манускриптом «Ешмол 782» в Бодліанській бібліотеці, я простягнула пальці до пергаменту сторінки, але зупинилася на півдорозі. З тим манускриптом я побоювалася наглядачів у читальному залі та своєї магії, і тому не хотіла ризикувати. А тепер мене зупинив страх дізнатися про Метью щось несподіване і відразливе. Але тут наглядачів не було, і мій страх поволі відступив перед сильним бажанням дізнатися про минуле вампіра. Я провела пальцем по імені Метью. І його образ, чіткий та виразний, з’явився в уяві, наче сам по собі.

Він сидів за непоказним столом біля вікна, на вигляд — такий самий, як і тепер, і вправлявся у письмі, зосереджено закусивши губу. Довгими пальцями Метью тримав очеретяну ручку, довкола нього на столі лежали аркуші пергаменту, всі в чорнильних плямах — то він старанно намагався вивести на них своє ім’я та переписати рядки з Біблії. Дослухаючись поради Марти, я не прискорювала появу або щезнення цього видіння, тому цього разу я не мала такого відчуття дезорієнтації, як учора ввечері.

Коли мої пальці виявили все, що могли, я поклала енциклопедію на місце і почала передивлятися решту фоліантів на етажерці. Там були ще книги з історії, права, з медицини та оптики, книги з грецької філософії, бухгалтерської справи, зібрання праць таких ранніх достойників Церкви, як Бернар Клервоський. Були там і лицарські романи. В одному із них розповідалося про лицаря, який раз на тиждень перетворювався на вовка. Але в жодному з них не було нічого нового для мене про орден лицарів Лазаря. Розчаровано зітхнувши, я злізла зі стола.

Мої знання про лицарські ордени часів хрестових походів були уривчастими і несистематичними. Я знала, що більшість із цих орденів починалися як військові підрозділи, уславлені своєю дисципліною та хоробрістю. Тамплієри були відомі тим, що першими з’явилися на полі бою і покинули його останніми. Але військова активність цих орденів не обмежувалася зоною довкола Єрусалима. Ці лицарі воювали і в Європі, й багато хто із них підкорялися безпосередньо папі римському, а не королям та іншим світським правителям.