— Ні, — в унісон відказали обидві жінки.

— Ти і справді ще багато чого не знаєш про вампірів, — знову нагадала мені Ізабо, але цього разу в її голосі прозвучала нотка жалю.

Так, мені ще багато доведеться дізнатися про вампірів.

Але ж хто мене навчатиме? І коли?

«З далекої далечини я напустила на землю чорну хмару. Вона поглинула землю і вкрила мою душу, коли до неї увійшли моря, що застоялися і засмерділися від вигляду пекла та під тінню смерті. Мене охопив вихор», — прочитала я в примірнику «Аврори» з бібліотеки Метью.

Повернувшись до комп’ютера, я зробила нотатки стосовно образів, до яких вдався невідомий автор манускрипту, щоб описати nigredo — один із небезпечних кроків алхімічної трансформації. На цій стадії процесу сполучення таких речовин, як ртуть та свинець утворювалися випари, що загрожували життю алхіміка. Тому одна з химер, зображених художницею Бурго Ле Нуар, міцно затиснула свого носа, щоб уникнути «чорної хмари», про яку йшлося в тексті.

— Вдягайся для верхової їзди.

Я відірвала погляд від сторінок манускрипту і підняла голову.

— Я пообіцяла Метью, що братиму тебе на прогулянки. Він сказав, що це не дасть тобі захворіти, — пояснила Ізабо.

— Не треба, Ізабо. Несподіваний приїзд Доменіко та відьмовода суттєво послабили присутність адреналіну в моєму організмі — якщо тебе непокоїть саме це.

— Напевне, Метью розповідав тобі, яким привабливим для вампіра є запах паніки.

— Це розповів мені Маркус, — виправила я її. — Він навіть розказав, яка на смак паніка. А що вона нагадує своїм запахом?

Ізабо знизала плечима.

— Та нічого особливого вона не нагадує. Запах як запах. Можливо, дещо екзотичніший… ну, може, трохи нагадує мускус. Мене він ніколи особливо не приваблював. Я волію вбивати під час полювання. Але кожному — своє.

— Останніми днями у мене не було нападів паніки. Тому немає потреби брати мене на верхову прогулянку, — сказала я і повернулася до комп’ютера.

— А чому ти гадаєш, що твої напади паніки минулися? — спитала Ізабо.

— Якщо чесно, то не знаю, — відповіла я, поглянувши на неї, і зітхнула.

— А ці напади — вони у тебе давно?

— З семи років.

— А що сталося тоді?

— У Нігерії вбили моїх батьків, — коротко відповіла я.

— Ти отримала фото — і через це Метью вирішив привезти тебе до «Семи веж».

Коли я ствердно кивнула, рот Ізабо вирівнявся в уже звичну мені сувору лінію.

— От свинота.

Можна було вжити потужніший вираз, але тепер слово «свинота» дуже влучно описало тих, хто це зробив. А якщо Доменіко Мікеле належав до групи істот, що прислали мені те фото, то «свинота» була вельми точною категорією.

— Паніка, не паніка, — швидко кинула Ізабо, — але ми поїдемо на прогулянку, як і наказував Метью.

Я вимкнула комп’ютер і пішла нагору перевдягнутися. Дякуючи Марті, мій прогулянковий одяг висів акуратно складений у ванні, але чоботи, жилетка та шолом залишилися в конюшні. Я заповзла у чорні бриджі, вдягнула водолазку, начепила мокасини на теплі шкарпетки і пішла униз, щоб зустрітися там із матір’ю Метью.

— Я тут, — гукнула вона. Я пішла до маленької кімнати, пофарбованої в теракотовий колір і оздобленої старими тарелями і рогами тварин; тут стояв і старовинний буфет, достатньо великий, щоби вмістити тарілок, чашок та глечиків на цілий постоялий двір. Ізабо поглянула поверх газети «Ле монд» і пильно обдивилася мене з ніг до голови.

— Марта каже, що ти заснула за комп’ютером.

— Та отож, — відповіла я, переминаючись із ноги на ногу, немов учень, що очікує прочухана від директора школи.

Від подальшого дискомфорту мене врятувала Марта, яка принесла чайник. Вона теж зміряла мене уважним поглядом із ніг до голови.

— Сьогодні ти маєш кращий вигляд, — оголосила вона свій вирок і подала мені чашку. Насуплено почекавши, поки мати Метью відклала газету, Марта вийшла.

Коли я попила чаю, ми попрямували до стайні. Ізабо довелося допомагати мені вдягнути чоботи, бо ті й досі були надто жорсткі, щоби в них легко заходила нога. А потім вона пильно спостерігала, як я вдягала черепашачий панцир жилетки та шолом. Це захисне вбрання точно було в інструкціях, які дав Метью. На самій Ізабо не було ніякого захисного вбрання — тільки коричнева стьобана куртка. Під час верхової їзди відносна невразливість вампірського тіла виявлялася істотною перевагою.

А в загорожі вже стояли Фіддат та Ракаса, як чорні дзеркальні відображення один одного зі схожими на крісла сідлами на своїх спинах.

— Ізабо, — запротестувала я. — Жорж неправильно запріг Ракасу. Я не їжджу в дамських кріслах.

— А ти боїшся спробувати? — Мати Ізабо зміряла мене оцінним поглядом.

— Ні, не боюся! — вигукнула я, ледь стримуючи роздратування, — але я звикла їздити розставивши ноги.

— А звідки ти знаєш, як тобі краще? — відрізала вона, лиховісно блиснувши на мене смарагдовими очима.

Ми стояли кілька секунд, витріщившись одна на одну. Ракаса гупнула копитом і зиркнула через плече, немов питаючи: «Ти зібралася базікати чи їздити?»

— Поводься, як слід, — кинула я, підійшовши до неї і піднімаючи копито.

— Жорж уже перевірив, — сказала Ізабо знудженим голосом.

— Я не сідаю на коней, яких не перевірила сама. — Я уважно обдивилася копита Ракаси, провела руками по віжках та помацала під сідлом.

— Філіп теж нікому не довіряв, — зауважила Ізабо з мимовільною повагою в голосі. З погано прихованим роздратуванням, дочекавшись, поки я скінчу перевірку, вона підвела мене до маленької підставки-сходів і прослідкувала, як я на неї піднімаюся. Потім підсадила мене в сідло химерної конструкції, а сама заскочила на свого коня. Одного погляду на Ізабо мені вистачило, щоб здогадатися: це буде нелегка поїздочка. Судячи з того, як трималася в сідлі Ізабо, вона була кращою вершницею, аніж Метью, і взагалі — найкращою з тих, яких мені доводилося бачити.

— Проїдься трохи, — сказала Ізабо. — Мені треба пересвідчитися, що ти не впадеш і не вб’єшся.

— Не треба бути такою недовірливою, Ізабо.

«Не дай мені впасти, — попрохала я Ракасу, — і довіку отримуватимеш від мене по яблуку щодня». Моя конячина смикнула туди-сюди вушками і тихенько заіржала. Ми пройшлися два кола вздовж загорожі й зупинилися перед Ізабо.

— Ну що, вдоволені? — поцікавилася я.

— Ти — краща вершниця, ніж я гадала, — зізналася вона. — Схоже, ти навіть вмієш перестрибувати на коні перешкоди, але я обіцяла Метью, що ти цього не робитимеш.

— Бачу, перед своїм від’їздом він примудрився витягнути з вас досить багато обіцянок, — пробурмотіла я, сподіваючись, що вона мене не почує.

— Та отож, — сухо погодилася Ізабо. — І декотрі з них виконати важче за решту.

Ми проїхали крізь відчинені ворота загорожі. Вітаючи Ізабо, Жорж злегка торкнувся капелюха, а потім весело вишкірився і похитав головою.

Певний час мати Метью їхала більш-менш рівною поверхнею, щоби я призвичаїлася до нового сідла. Увесь секрет їзди в такому кріслі полягав у тім, щоб тримати тіло прямо, хоч як би тобі не хотілося повихлятися.

— Не так вже й погано, — зауважила я хвилин через двадцять.

— З двома передніми ручками краще, — зауважила Ізабо. — Раніш дамські сідла були розраховані на те, що поруч із вершницею буде їхати чоловік і вестиме її коня, — пояснила вона з неприхованою огидою. — І так було доти, поки королева Італії приладнала до свого крісла луку та стремена, щоб самій керувати своїм конем. Коханка ж її чоловіка їздила в чоловічому сідлі, щоб мати змогу супроводжувати його під час верхових прогулянок. Катерину завжди залишали вдома, а це для дружини є вкрай принизливим. — Ізабо кинула на мене саркастичний погляд. — Як і тебе, шльондру Генріха назвали на честь богині полювання.

— Не хотілося б мені мати ворогом Катерину де Медичі, — похитала я головою.

— Коханка короля, Діана де Пуатьє, була небезпечною жінкою, — похмуро відповіла Ізабо. — Вона була відьмою.