Метью припав обличчям мені до шиї, праву руку занурив у моє волосся, а ліву посунув униз по спині й притиснув мене стегнами до себе.

Моє тіло податливо злилося з його тілом — як там і було.

— Ти приворожила мене своєю безстрашністю, — пробурмотів він, не відриваючи губ від моєї шиї. — Своєю звичкою рухатися, не задумуючись, своїм мерехтінням, яке ти випромінюєш, коли зосереджуєшся — або коли літаєш.

Я вигнула шию, відкриваючи більше плоті для його дотику. Метью повільно повернув до себе моє обличчя, великим пальцем шукаючи тепла моїх губ.

— А чи знаєш, що уві сні ти надуваєш губки? Можна подумати, що ти чимось невдоволена у своєму сні, але мені хотілося б думати, що то ти хочеш, щоб тебе поцілували. — З кожним сказаним словом він ставав все більше схожим на істинного француза.

Усвідомлюючи, що на нижньому поверсі сидить Ізабо, якій наша розмова аж ніяк не сподобається, я спробувала було відсторонитися від Метью, але вийшло це не надто переконливо, і він ще міцніше стиснув мене в обіймах.

— Метью, твоя мати…

Він не дав мені можливості закінчити фразу. Легко й солодко зітхнувши, Метью закрив мені губи ніжним поцілунком. І цілував — неквапливо й старанно — доти, поки я відчула поколювання не лише у пальцях, а й у всьому тілі. Я відповіла на його поцілунок і відчула, що лечу й падаю одночасно. Я летіла й падала і вже не могла чітко розрізнити, де закінчується моє тіло й починається його. Рот Метью ковзнув до моїх щік та повік. Коли він торкнувся мого вуха, я тихо зойкнула від задоволення. Губи Метью вигнулися в усмішку, і він знову припав до мого рота.

— Твої губи червоні, як маки, а волосся — немов живе, — сказав він після пристрасного поцілунку, від якого в мене аж дух перехопило.

— І що незвичайного знайшов ти у моєму волоссі? Не розумію, як ти, зі своєю розкішною шевелюрою, можеш захоплюватися ось цим, — я затиснула в кулаку жмут свого волосся і смикнула. — Волосся Ізабо — як оксамит, і у Марти теж. А моє — суцільне непорозуміння: неслухняне, стирчить куди попало, і має всі кольори веселки.

— Саме тому воно мені й подобається, — сказав Метью, ніжно вивільняючи пасмо з мого кулака. — Воно недосконале, як і саме життя. Це не волосся вампіра, таке блискуче й бездоганне. Мені дуже подобається те, що ти — не вампір, Діано.

— А мені подобається, що ти вампір, Метью.

Тінь набігла на його очі — і вмить щезла.

— Мені подобається твоя сила, — сказала я, цілуючи його не менш пристрасно, ніж він мене кілька хвилин тому. — Мені подобається твій розум. Інколи мені навіть подобаються твої начальницькі манери. Але найбільше, — я потерлася кінчиком носа об його ніс, — мені подобається те, як ти пахнеш.

— Невже?

— Точно. — І мій ніс попрямував до впадини між його ключицями, де, як я швидко здогадалася, було найсолодше і найпривабливіше місце його тіла.

— Вже пізно. Тобі пора відпочивати. — Метью неохоче відпустив мене.

— Ходімо зі мною до ліжка.

Від такого запрошення в нього широко розкрилися очі, а в мене кров хлинула до обличчя.

Вампір підніс мою руку до свого серця. Воно вдарило один раз, потужно.

— Я піднімуся до тебе, — погодився він, — але ненадовго. Ми ще маємо вдосталь часу, Діано. Ти ж знаєш мене лише кілька тижнів. Не треба поспішати.

Слова типового вампіра, для якого час не має значення.

Він побачив моє незадоволення і, притиснувши до себе, ще раз надовго припав до мене губами.

— Це обіцянка, — сказав він, відриваючи свої губи від моїх. — Обіцянка того, що неодмінно станеться. Через певний час.

Але цей час уже настав! Мої губи то палали вогнем, то замерзали кригою, і я засумнівалася — чи справді я готова, як мені здалося?

Моя кімната нагорі яскраво світилася свічками і повнилася теплом каміна. Як Марта примудрилася добратися сюди, поміняти десятки свічок, запаливши їх так, щоб вони горіли саме тоді, коли я прийду спати, залишалося для мене загадкою, але в кімнаті не було жодної електричної розетки, тому я відчула вдячність за її старання.

Перевдягаючись у ванній за причиненими дверима, я слухала, як Метью викладав свої плани на наступний день. До цих планів входила тривала прогулянка, іще одна тривала прогулянка верхи, а потім — робота в кабінеті.

Я погодилася на всі ці пункти — за умови, що спочатку буде робота, а потім — решта. Алхімічний манускрипт манив мене, і мені хотілося якомога скоріше взятися за його дослідження.

Я увібралася до величезного ліжка з балдахіном, а Метью старанно мене укрив і загасив пальцями свічки.

— Поспівай мені, — попросила я, дивлячись, як він безстрашно рухає пальцями крізь вогонь. — Якусь стару пісню, з тих, що подобаються Марті.

Якийсь час Метью мовчки ходив по кімнаті й «защипував» свічки, тягнучи за собою довгі тіні. Кімната поволі занурювалася в темряву. Раптом він заспівав своїм густим баритоном.

Ni muer ni viu ni no guaris,

Ni mal no·m sent e si l’ai gran,

Quar de s’amor no suy devis,

Ni no sai si ja n’aurai ni quan,

Qu’en lieys es tota le mercés

Que·m pot sorzer o decazer.

Пісня повнилася тугою, що межувала з печаллю. Доспівавши її, Метью підійшов до мене, щоб залишити одну свічку горіти біля ліжка.

— А що означають ці слова? — спитала я і взяла його за руку.

Я не живу, не помираю і не зцілююсь,

Мені моя недуга не болить,

Бо думка про її любов мене не покидає ні на мить.

Метью нахилився і ніжно поцілував мене в лоб.

Не знаю, чи любитиме вона мене,

Я відаю лише одне:

Усе в її руках — розквітну я чи обернусь на прах.

— А хто це написав? — спитала я, подумавши про доречність цих слів саме у виконанні вампіра.

— Мій батько написав цю пісню для Ізабо. Втім, пізніше хтось приписав усю славу собі, — відповів Метью з усмішкою. І, мугикаючи цю саму пісню, пішов сходами до свого кабінету. А я лежала сама в його ліжку і дивилася, як горить свіча, аж поки вона не опливла й не згасла.

Коли наступного ранку я вийшла з душу, мене вже вітав вампір, тримаючи в руках тацю зі сніданком.

— Я сказав Марті, що сьогодні вранці ти збираєшся працювати, — пояснив Метью і підняв покривальце, що зберігало їжу теплою.

— Ти мене балуєш, — мовила я, розгортаючи серветку.

— Не думаю, що над цілісністю твоєї натури нависла загроза. — Метью нахилився і, поглянувши на мене замріяними очима, подарував мені довгий поцілунок. — Доброго ранку. Ти гарно спала?

— Дуже гарно. — Я взяла з його рук тарілку і враз зашарілася, пригадавши своє вчорашнє запрошення до ліжка. Коли я згадала його чемну відмову, мене на мить кольнула образа, але сьогоднішній ранковий поцілунок свідчив, що ми вийшли за межі звичайної дружби і рухаємося в новому напрямку.

Після сніданку ми пішли униз, увімкнули наші комп’ютери і заходилися працювати. Метью вже десь розшукав і поклав на стіл разом із манускриптом Біблію — це був непримітний англомовний переклад «Вульгати», виданий у дев’ятнадцятому сторіччі.

— Дякую, — кинула я через плече, піднімаючи книгу.

— Я знайшов її внизу. Вочевидь, та, що маю я, тобі не підходить, — зауважив він і весело вишкірився.

— Я відмовляюся користуватися Біблією Гутенберга як довідковою літературою, Метью. — Моя ремарка вийшла більш суворою, аніж я розраховувала. Я промовила її як педантична обмежена сільська вчителька.

— Я знаю ту Біблію вздовж і впоперек. Якщо у тебе виникне якесь запитання — просто звертайся до мене, — запропонував він.

— Тебе я теж не збираюся використовувати як довідковий посібник.

— Як знаєш, — усміхнувся він і знизав плечима.

Я завантажила комп’ютер, поклала перед собою манускрипт і невдовзі з головою занурилася в роботу, читаючи, аналізуючи й записуючи свої думки. І відволіклася лише раз, коли, почавши друкувати, попросила у Метью дати мені щось на кшталт прес-пап’є. Понишпоривши довкола, він приніс мені бронзову медаль із зображенням Людовика Чотирнадцятого та маленьке дерев’яне підніжжя, яке, за його словами, колись належало фігурці готичного ангела. Він не збирався віддавати мені ці предмети без серйозних гарантій, що я їх поверну. І такою гарантією стали нові поцілунки.