— Ти завжди був гарним танцюристом, — гордо мовила вона.

— Так, але не таким гарним, як ти або батько — це однозначно, — зауважив Метью, садовлячи Ізабо в крісло.

Очі Ізабо потемніли, і на якусь мить на її обличчі з’явився вираз болісної туги. Метью взяв її руку і провів кінчиками губ по її пальцях. У відповідь Ізабо вимучила з себе слабку усмішку.

— А тепер твоя черга, — сказав Метью, підходячи до мене.

— Я не люблю танцювати, Метью, — запротестувала я, відгороджуючись від нього виставленими руками.

— Мені важко в це повірити, — відповів він, беручи мене за праву руку і притягуючи до себе. — Ти звиваєш своє тіло в неймовірні фігури, летиш над водою у човнику з тріску завширшки і несешся верхи, переганяючи вітер. Танці мають бути твоєї другою натурою.

За звучанням наступна мелодія була схожою на ті, що були популярні в паризьких танцзалах у двадцятих роках минулого століття. Звуки труб та барабана заповнили кімнату.

— Метью, будь із нею обережний, — попередила Ізабо, коли Метью виводив мене на танець.

— Не хвилюйтеся, маман, вона не зламається, — відказав він і пустився в танок. Мої відчайдушні спроби встигати за ним закінчувалися тим, що я лише плуталася у нього під ногами. Та Метью міцно тримав мене за талію, терпляче виправляв мої рухи і скеровував мене у потрібному напрямку.

Я відчайдушно намагалася допомагати йому і ставити ноги туди, куди слід, але від цього ставало ще гірше.

Моя спина заклякла від напруги, і Метью обхопив мене міцніше.

— Розслабся, — прошепотів він мені на вухо. — Ти намагаєшся вести. Натомість тобі треба йти слідом і повторювати рухи за мною.

— Я не можу, — прошепотіла я, відчайдушно вхопившись за його плече так, немов то був рятувальний круг.

Метью ще раз крутнув мене.

— А я кажу, що можеш. Заплющ очі, кинь думати про танець, а решту я зроблю сам.

У його обіймах було легко робити те, що він наказував. Коли я заплющила очі, на мене враз припинили набігати з усіх боків силуети та кольори кімнати, що несамовито вертілися туди-сюди, я швидко розслабилася, й у мене зник страх, що ми ось-ось з усього розмаху торохнемося об підлогу. Поволі я вже насолоджувалася рухами наших тіл у темряві. Невдовзі я вже змогла зосереджуватися не на тому, що робила я сама, а на тому, що підказували мені робити його руки й ноги. Мені здалося, що я пливу.

— Метью, — сказала Ізабо з попереджувальною ноткою в голосі. — «Le chatoiement».

— Знаю, — стиха відповів він. М’язи на моїх плечах тривожно напружилися. — Довірся мені, — прошепотів Метью мені на вухо. — Я тебе надійно тримаю.

Не піднімаючи міцно стулених повік, я щасливо зітхнула. І ми далі кружляли в танці. Метью плавно відпустив мене, обернув, тримаючи самісінькими кінчиками пальців, потім крутнув назад вздовж руки, поки я зупинилася, міцно притиснувшись спиною до його грудей. Музика урвалася.

— Розплющ очі, — стиха мовив він.

Мої повіки повільно піднялися. Але відчуття, наче я пливу, залишилося. Танцювати виявилося приємніше, аніж я очікувала — принаймні з партнером, який танцював понад тисячоліття і не наступав мені на пальці.

Я закинула голову, щоб подякувати Метью, але його обличчя виявилося набагато ближче до мого, аніж я розраховувала.

— Поглянь униз, — сказав він.

Зробивши так, як сказав Метью, я виявила, що мої ноги теліпаються за кілька дюймів від підлоги. Метью відпустив мене. Це не він тримав мене над підлогою.

Це я сама себе тримала.

Це тримало мене повітря.

Щойно я усвідомила цей дивовижний факт, як до нижньої частини мого тіла повернулася вага. І Метью вчасно підхопив мене під лікті, щоб я не вдарилася об підлогу.

Марта, сидячи біля каміна, замугикала собі під ніс якусь пісеньку. Ізабо примружила очі й різко мотнула головою. Метью заспокійливо всміхнувся мені, а я зосередилася на лячному відчутті землі під ногами. Вона здавалася такою живою! Невже так було завжди, просто я раніше цього не помічала? Здавалося, що під моїми підошвами причаїлися тисячі маленьких рученят, готових щомиті схопити чи штовхнути мене.

Коли стихли останні ноти пісні, що її мугикала Марта, Метью спитав мене, радісно блиснувши очима.

— Ну, як — сподобалося?

— Сподобалося, — розсміялася я у відповідь, на мить замислившись над його запитанням.

— Я сподівався, що так воно й буде. Ти ж багато років займалася фізичними вправами. І, може, наступного разу ти поїдеш верхи з розплющеними очима — просто так, для різноманітності.

І він спіймав мене в обійми, сповнені щастя й відчуття перспективи на майбутнє.

Ізабо заспівала ту саму пісню, яку щойно мугикала Марта:

Всякий, хто побачить її танець,

Рухи її тіла граціозні,

Той воістину сказати зможе,

Що немає їй у світі рівних,

Нашій розвеселій королеві.

Геть ідіть, заздрісники убогі!

Нумо, нумо разом танцювати,

Весело й щасливо танцювати!

«Геть ідіть, заздрісники убогі, — повторив Метью, коли стихло відлуння голосу його матері. — Нумо, нумо разом танцювати!»

Я знову розсміялася.

— Я танцюватиму, але тільки з тобою. А допоки я не розберуся, звідки береться така штука, як політ, інших партнерів у мене не буде.

— Якщо бути точним, то це не політ, а зависання, — поправив мене Метью.

— Літання, зависання — називай, як хочеш, але з незнайомцями краще цього не робити.

— Згоден, — сказав Метью.

Марта пересіла з софи на крісло побіля Ізабо. Ми ж з Метью сіли одне біля одного і досі трималися за руки.

— Це був її перший танець у житті? — спитала Ізабо з щирим подивом у голосі.

— Діана не вдається до магії, маман, — пояснив їй Метью. — Хіба що в деяких дрібницях.

— Вона сповнена сили й енергії, Метью. У її жилах співає відьмина кров. Їй слід навчитися користуватися магією і для важливих справ.

Метью нахмурився.

— Це її особиста справа — користуватися чи не користуватися.

— Не будь дитиною, Діано, — мовила Ізабо, повертаючись до мене. — Час дорослішати і брати на себе відповідальність за те, ким ти є.

Метью невдоволено загарчав.

— Не гарчіть на мене, Метью де Клермон! Я кажу те, що має бути сказаним.

— Не вказуй їй, що вона має робити. Це не твоє діло!

— І не твоє також, сину мій! — відказала Ізабо.

— Перепрошую! — Мій різкий тон враз привабив їхню увагу, і де Клермони — мати й син — здивовано витріщилися на мене. — Мені самій вирішувати, користуватися магією чи ні. А якщо користуватися, то як. Але, — вела я далі, поглянувши на Ізабо, — її не можна більше ігнорувати. Вона вирує в мені, кипить і булькає, і деколи вже виривається назовні. Мені, як мінімум, потрібно навчитися керувати цією енергією.

Ізабо й Метью мовчали, заціпеніло втупившись на мене. Нарешті Ізабо кивнула головою. І Метью теж кивнув.

Ми і далі сиділи біля каміна, аж поки не згоріли всі дрова. Метью потанцював із Мартою, і кожен із них час від часу затягував пісню, коли мелодія, що звучала зі стереосистеми, нагадувала їм про іншу ніч, проведену біля іншого каміна. Але я більше не танцювала, а Метью й не наполягав.

Нарешті він підвівся.

— Ту єдину з нас, кому вже пора спати, я відведу до ліжка.

Я теж підвелася, розрівнявши на стегнах брюки.

— Добраніч, Ізабо, добраніч, Марто. Дякую вам обом за прекрасну вечерю і дивовижний вечір.

Марта мило всміхнулася мені у відповідь. Ізабо теж хотіла, але спромоглася лише на напружену гримасу.

Метью пропустив мене вперед і ніжно поклав руку мені на талію, коли ми йшли нагору.

— Хочу трохи почитати, — сказала я, обертаючись до Метью, коли ми дійшли до його кабінету.

Вампір стояв так близько до мене, що можна було чути його слабке нерівне дихання. Він обхопив долонями моє обличчя.

— Яке ж заклинання ти на мене напустила? — спитав він, вдивляючись у моє обличчя. — Це не тільки твої очі, хоча їхнього погляду вже достатньо, щоб сплутати мені думки. І не тому, що ти пахнеш медом.