Значну частину останніх чотирьох років ми присвятили спробам розгадати, що все це означає. Ми — зі зрозумілих причин — не могли ставити багато запитань. Але нам здається, що на малюнку зображене вінчання».

— Це й справді вінчання — хімічне одруження ртуті та сірки. Це важливий крок у процесі виготовлення філософського каменя. — Мій голос прозвучав сухо й хрипко на тлі багатих тонів Метью.

Це було одним із найпрекрасніших зображень хімічного одруження, які мені доводилося бачити. Жінка із золотистим волоссям, вбрана в сніжно-білу мантію тримала в руці білу троянду. То був подарунок її блідому темноволосому чоловіку, як твердження того, що вона — чиста і гідна його. Вбраний у червоно-чорне чоловік тримав її за руку. У другій його руці теж була троянда, але червона, як щойно пролита кров, — ознака кохання та смерті. За шлюбною парою виднілися хімічні речовини та метали у вигляді весільних гостей, що походжали серед дерев та каменястих пагорбів. Подивитися на церемонію зібрався цілий зоопарк: круки, орли, жаби, зелені леви, пави та пелікани. По центру, позад жениха та нареченої, стояли поряд вовк та єдиноріг. Уся сцена вмістилася на розпростертих крилах фенікса, чиє пір’я палало на кінчиках, а голова злегка нахилилася вниз, спостерігаючи за дійством.

— А що це означає? — спитала Емілі.

— Що хтось довго чекав, щоб ми з Метью знайшли одне одного.

— А яким же ж боком цей малюнок стосується тебе та Метью? Хіба таке може бути? — спитала Сара і витягнула шию, щоб краще придивитися.

— У цієї королеви — прикраса Метью. — На голові нареченої сиділа сріблясто-золота діадема, а в центрі, саме над лобом золотоволосої красуні, виднівся великий коштовний камінь у формі серпика місяця та зірки над ним.

Метью простягнув руку повз малюнок і взяв лист моєї матері.

— Не заперечуєш, якщо я продовжу? — тихо й лагідно спитав він.

Я кивнула. Аркуш із манускрипту і досі лежав у мене на колінах. Ем та Сара, побоюючись його прихованої сили, виявили цілком обґрунтовану обережність до невідомого зачаклованого предмета — залишилися там, де й були.

— «Ми гадаємо, що жінка в білому — то є ти, Діано. Стосовно ж темноволосого чоловіка ми не зовсім впевнені. Я бачила його у твоїх снах, але його складно визначити. Він проходить крізь твоє майбутнє, але він є і в твоєму минулому. Він завжди у сутінках, ніколи не виходить на світло. Взагалі-то, цей темний чоловік — небезпечний, але не для тебе. Він тепер із тобою? Сподіваюся, що так. Я так багато могла б йому розповісти про тебе!»

Останні слова Метью читав через силу.

— «Ми сподіваємося, що ви удвох зможете встановити походження цього малюнка. Твій батько вважає, що він із якоїсь древньої книги. Інколи на звороті аркуша ми бачимо рухомий текст, а потім він зникає на тижні, а то й на місяці.»

Сара підстрибнула зі свого крісла.

— Ану дай мені малюнок.

— Він із книги, про яку я тобі розповідала. З тієї, що в Оксфорді, — пояснила я, неохоче подаючи тітці аркуш.

— Ти диви, який важкий, — зауважила Сара і, нахмуривши брови, підійшла до вікна. Вона покрутила зображення туди-сюди, намагаючись поглянути на нього під різними кутами. — Щось не бачу я ніяких слів. Та це й не дивно. Якщо цей аркуш видалили з книги, то його магія зазнала ушкодження.

— Може, саме через це слова, які я бачила, рухалися так швидко?

— Може, і так, — кивнула Сара. — Вони шукали цю сторінку і не могли знайти її.

— Сторінки. — Саме про цю деталь я ще не розповідала Метью.

— Що ти хочеш сказати? Які сторінки? — спитав Метью і, обійшовши крісло, кинув мені на обличчя сніжну кульку свого погляду.

— Це не єдина сторінка, якої бракує в манускрипті «Ешмол сімсот вісімдесят два».

— А скільки їх було видалено?

— Три, — прошепотіла я. — На початку манускрипту бракувало трьох сторінок. Я бачила обривки. Тоді мені це здалося неістотним.

— Три, — повторив Метью. Його голос прозвучав відсторонено і тихо, але мені здалося, наче він збирався щось поламати голими руками.

— А яка різниця, скількох сторінок бракує — трьохсот чи трьох? — спитала Сара, і досі намагаючись видивитися приховані слова. — Однаково магію порушено.

— Різниця в тім, що є три види потойбічних створінь, — пояснив Метью і торкнувся мого обличчя, даючи мені зрозуміти, що він на мене не злиться.

— І якщо ми маємо одну з вирваних сторінок… — почала я.

— То хто має решту? — завершила Емілі.

— Чорт забирай, чому ж Ребекка не розповіла нам про це? — Сарин голос теж прозвучав так, наче їй хотілося щось розвалити. Емілі забрала у неї малюнок і обережно поклала його на антикварний чайний столик.

А Метью продовжив читати:

— «Батько каже, що тобі доведеться вирушити в далеку подорож, щоб розкрити його таємниці. Більше я нічого не скажу, через страх того, що цей лист може потрапити в лихі руки. Але ти все дізнаєшся, я не сумніваюсь. — Метью віддав мені прочитаний аркуш, а сам взяв наступний. — Будинок не віддав би вам цього листа, якби ви були неготові. Це означає також, що вам уже відомо, що ми з батьком зачаклували тебе. Сара сказиться від злості, але це був єдиний спосіб захищати тебе від Конгрегації, поки біля тебе не з’явиться чоловік із сутінків. Він допоможе тобі розібратися у твоїй магії. Сара казатиме, що це не його справа, бо він не Бішоп. Але не звертай на неї уваги».

Сара пирхнула і кинула вбивчий погляд на вампіра. Метью всміхнувся.

— У твоїй тривозі завжди було щось дивне.

— Дивне — у якому сенсі?

— Після нашого знайомства в Бодліанській бібліотеці мені жодного разу не вдалося змусити тебе панікувати.

— Але я таки впала в паніку, коли ти несподівано вигулькнув із туману біля елінгу.

— Ти перелякалася. Але твоя інтуїція мала панічно волати щоразу, коли я опинявся поруч. А ти натомість ставала все ближчою і ближчою.

Метью нахилився, поцілував мене в маківку і перегорнув останню сторінку.

— «Важко закінчити цей лист, коли ще так багато лежить на серці, коли ще так багато лишилося невисловленого. Минулі сім років були найщасливішими в моєму житті. Я б не проміняла ані миті безцінного часу, проведеного з тобою — ані на владу, безмежну, як океан, ані на довге й безпечне життя без тебе. Не знаю, чому богиня нагородила нас тобою, але не проходило й дня, щоби ми не дякували їй за це».

Я придушила ридання, але таки не стримала сліз.

— «Я не зможу захистити тебе від важких проблем, із якими ти неодмінно зіштовхнешся. Ти пізнаєш небезпеку і велику втрату, але разом із тим — і велику радість. У майбутньому ти, можливо, і ставитимеш під сумнів свою інтуїцію та інстинкти, але твої ноги йшли цією стезею з тієї миті, коли ти народилася. Ми зрозуміли це, коли ти з’явилася на цей світ у амніотичному мішку. І відтоді ти так і лишалася немов у проміжку між двома світами. Отака ти є, отакою є твоя доля. І не дозволяй нікому відвернути тебе від неї».

— А що таке амніотичний мішок? — прошепотіла я.

— Це коли плід з’являється на світ у неторкнутій водній оболонці. Це вважається ознакою щасливої долі — людина «в сорочці народилася», — пояснила Сара.

Вільною рукою Метью підпер мені потилицю.

— З цим мішком асоціюється дещо більше, аніж удача чи щаслива доля. У давнину амніотичний мішок вважали ознакою майбутнього великого володаря. Інші казали, що це ознака того, що людина стане вампіром, відьмою чи вовкулаком. — І він криво посміхнувся.

— А де він зараз? — спитала Ем у Сари.

Ми з Метью швидко й синхронно повернули до них свої голови.

— Що? — так само синхронно спитали ми.

— Амніотичний мішок, або ж пузир, має величезну силу. Не може бути, щоб Ребекка та Стівен його не зберегли.

Ми як один поглянули на шпарину в панелі. На камінну решітку гепнувся телефонний довідник, здійнявши хмару попелу.

— А яким чином його можна зберегти, цей пузир? — вголос поцікавилася я. — Покласти його в мішечок, а мішечок — у холодильник?

— Зазвичай до обличчя немовляти притискають аркуш паперу або шматок тканини, і пузир до нього прилипає. А потім просто зберігають цей аркуш або тканину.