Литмир - Электронная Библиотека
A
A

— Що ти вишкіряєшся, як чеширський кіт! Краще скажи, що ти думаєш про це.

При згадці про представника виду котячих до будинку крізь спеціальні дверці гордо увійшла Табіта. І з виглядом абсолютної відданості й любові поклала до ніг Метью крихітну мертву мишку.

— Merci, ma petite, — сказав їй Метью. — На жаль, саме тепер я не голодний.

Табіта ображено нявкнула і потягнула свою здобич у дальній куток, де добряче відлупцювала її лапками за те, що бідолашна миша прийшлася Метью не до смаку.

Сара, як нічого не було, повторила своє питання:

— Що ти про це думаєш?

— Заклинання, які наклали Ребекка зі Стівеном, гарантують, що ніхто не зможе силоміць примусити Діану до магії. Але за необхідності її магія вивільняється. Що ж, дуже розумно, дуже розумно. — Метью розгладив пожмакану газету і знову заглибився у читання.

— Розумно, але майже нездійсненно, — невдоволено пробурчала Сара.

— Чому ж нездійсненно? — заперечив Метью. — Станьмо на місце Діаниних батьків і спробуймо думати, як вони. Ребекка провиділа, що трапиться в замку Ля П’єр — не детально, але знала, що її донька потрапить у полон. Ребекка знала також, що Діана втече. Саме тому заклинання так міцно трималося. Діана не потребувала своєї магії.

— Тоді як ти збираєшся навчити її керувати своєю силою, якщо вона не в змозі її контролювати? — суворо спитала моя тітка.

Будинок не дав нам подумати над можливими варіантами. Раптом пролунав звук, схожий на гарматний постріл, а потім почулися звуки чечітки.

— От чорт! — досадливо простогнала Сара. — Що йому потрібно цього разу?

Метью відклав газету.

— А що сталося?

— Будинок хоче поговорити з нами. Він ляскає восьмикутними дверима сімейної кімнати і переставляє туди-сюди меблі, щоб привернути нашу увагу. — Злизавши з пальців масло, я потупала до залу. Там мерехтіло світло.

— Гаразд, гаразд, — неохоче погодилася Сара. — Ми вже йдемо.

І ми пішли слідком за моїми тітками до сімейної кімнати. Будинок посунув до мене по підлозі крісло з підголівником.

— Йому потрібна Діана, — зауважила Сара, хоча це й і так було зрозуміло.

Може, я й була потрібна будинку, але він не врахував можливості мого захисника-вампіра зі швидкою реакцією. Метью підставив ногу і зупинив крісло, до того як те вдарило б мене під коліна. Старе дерево тріснуло від удару об міцні кістки вампіра.

— Не хвилюйся, Метью. Будинок хоче, щоб я сіла. — І я таки сіла, чекаючи наступного кроку з боку будинку.

— Будинку слід навчитися гарним манерам, — відказав Метью.

— А звідки взялося це материне крісло-гойдалка? Ми ж позбулися його багато років тому, — зауважила Сара і невдоволено поглянула на старе крісло, що стояло біля переднього вікна.

— Крісло-гойдалка повернулося разом із бабусею, — пояснила я. — Вона привіталася зі мною, коли ми приїхали.

— А чи не було з нею Елізабет? — спитала Ем, сідаючи на незручну софу вікторіанської доби. — Така висока, серйозна.

— Була. Втім, я не надто добре роздивилася її, бо вона стояла за дверима.

— У наші дні привиди вештаються деінде не так часто, як раніше, — пояснила Сара. — Ми гадаємо, це якась далека родичка Бішопів, що померла в сімдесятих роках дев’ятнадцятого сторіччя.

У димар каміна влетіла куля зеленої шерсті з в’язальними шпицями і викотилася на килим.

— Будинок вважає, що мені слід зайнятися в’язанням? — поцікавилася я.

— То мій клубок: кілька років тому я взялася в’язати светр, а він одного дня зник. Будинок час від часу забирає речі й ховає їх, — пояснила Емілі, підбираючи з долівки свій незавершений «проект». Вона вказала жестом на огидну квітчасту оббивку дивана і запропонувала Метью: — Сідай біля мене. Інколи будинку потрібен деякий час, щоби дійти до суті розмови. До речі, у нас щезло декілька фотографій, телефонний довідник, таріль для індички та моє улюблене зимове пальто.

Метью було непросто розслабитися. Це й не дивно, бо над ним висів масивний порцеляновий таріль, який загрожував упасти й відтяти йому голову. Але Метью старався, як міг. Сара не приховувала роздратування, сідаючи поруч у віндзорське крісло.

— Нумо, кажи, що там у тебе. Бо у мене обмаль часу, — різко кинула вона, звертаючись до будинку. З тріщини в зеленій обшивці біля каміна висунувся товстий коричневий конверт. Вивільнившись, він шугонув через кімнату і впав мені на коліна.

«Діана» — було написано на ньому синьою кульковою ручкою. То була знайома мені материна рука — кругленьке і типово жіноче письмо, яке я вивчила по хатніх записках та вітальних картках із нагоди дня народження.

— Це від мами, — мовила я, ошелешено поглянувши на Сару. — Що там всередині?

— І гадки не маю, — відповіла тітка з не меншим здивуванням.

Всередині виявився менший конверт та щось ретельно замотане в багато шарів тонкого обгорткового паперу. Цей конверт був блідо-зеленого кольору з темно-зеленими краями. Татко допоміг мені вибрати його на день народження матусі. На ньому навскоси було намальовано букетик конвалій. Мої очі налилися слізьми.

— Може, ти хочеш побути на самоті? — спитав Метью, підводячись.

— Залишайся, будь ласка.

Тремтячими руками я розірвала конверт і розгорнула складений аркуш. Перше, що я побачила, — дата під конвалією: 13 серпня 1983 року.

То був мій сьомий день народження. За кілька днів мої батьки поїдуть до Нігерії.

Я галопом проскакала першу сторінку листа від моєї матері. Аркуш вислизнув у мене з пальців, полетів додолу і впав мені під ноги.

Страх Емілі було видно неозброєним оком.

— Діано, що там?

Нічого не кажучи, я засунула решту листа собі під стегно і взяла коричневий конверт, який будинок ховав за наказом моєї матері. Смикнувши за обгортку, я витягнула на світ Божий плаский прямокутний предмет. Він був важчим, аніж здавався на перший погляд, та іскрився колючою енергією.

Я впізнала ту енергію, бо вже відчувала її раніше.

Метью почув, як заспівала моя кров. Він підійшов до мене і став позаду, ніжно поклавши руки мені на плечі.

Я розгорнула папір. Згори лежав невидимий для Метью та відокремлений ще одним шаром обгортки від решти пакунка простий білий аркуш із краями, пожовклими від часу. На ньому були три рядки зроблені письмом, схожим на павутиння.

— «Він починається з відсутності й бажання, — прошепотіла я, відчуваючи, як до горла підкочується клубок. — Він починається з крові та страху».

— «Він починається із відкриття, яке зробили відьми», — закінчив Метью, зазирнувши мені через плече.

Я передала цей аркуш Метью, а він на мить підніс його до ніздрів, понюхав — і передав Сарі. Тоді я розгорнула решту пакунка.

У мене на колінах опинилися вирвані сторінки манускрипту «Ешмол 782».

— Господи, — охнув Метью. — Невже це і справді те, що я бачу? Звідки твоя мати це узяла?

— Вона пояснює в листі, — відповіла я онімілими губами, витріщаючись на яскравий малюнок.

Метью нахилився і підняв із долівки аркуш поштового паперу.

— «Моя люба Діано, — прочитав він вголос. — Сьогодні тобі виповнюється сім років — магічний вік для відьми, коли твої здібності й твоя сила починають ворушитися і набувати форми. Але твої здібності ворушилися відтоді, як ти народилася. Ти завжди була не такою, як усі».

Мої коліна підігнулися під моторошною вагою зображення.

— «Те, що ти читаєш цей лист, означає, що нам із твоїм батьком пощастило виконати задумане. Нам вдалося переконати Конгрегацію, що сила, яку вони прагнули прибрати до рук, перебуває у твоєму батьку, а не в тобі. Ти не мусиш винуватити себе. Це було єдине прийнятне для нас рішення. Ми віримо, що тепер ти достатньо доросла, щоб це зрозуміти».

Метью легенько стиснув моє плече і продовжив:

— «Зараз ти також достатньо доросла для того, щоб продовжити пошук, який ми розпочали тоді, коли ти народилася: пошук інформації про тебе та твою магію. Ми отримали вкладене в конверт зображення та супровідне пояснення, коли тобі виповнилося три роки. Цей конверт прийшов до нас з ізраїльською поштовою маркою. Начальник поштового відділення сказав, що ні підпису, ні зворотної адреси не було — просто текст і малюнок.

136
{"b":"265855","o":1}