— Здрастуйте, докторе Бішоп, — прохолодно мовила Міріам, простягаючи мені руку. Я взяла її — і була шокована різким контрастом між її крихітною холодною рукою та моєю — більшою та теплішою. Я хотіла була забирати свою руку, та хватка Міріам враз зміцніла, вона стиснула мою долоню так, що аж кістки хруснули. Нарешті вона відпустила мене, і я насилу придушила бажання потрясти п’ястю, щоб вгамувати біль.

— Здрастуйте, докторе Шепард. — Запала ніякова тиша. «Цікаво, що зазвичай кажуть вампіру, зустрівши його рано-вранці?» І я вдалася до найпростішої банальності, заведеної серед людей: — Мені треба йти, бо роботи багато.

— Бажаю вам плідно попрацювати, — відповів Клермон із легким уклоном, так само холодним, як і привітання Міріам.

Біля мене нарисувався пан Джонсон зі стосом сірих коробок у руках.

— Сьогодні ми посадимо вас за столик А-чотири, докторе Бішоп, — задоволено повідомив він, пихкаючи обвислими щоками. — Я віднесу все це туди.

За широкими плечима Клермона я не побачила, чи є в нього на столі переплетені манускрипти. Придушивши цікавість, я пішла за інспектором на своє звичне місце в Сельден-Енді.

Поки витягувала олівці й вмикала комп’ютер, я гостро відчувала присутність Клермона і тепер, коли він не сидів напроти мене, тож я повернулася спиною до порожнього залу, взяла перший коробок, витягнула з нього манускрипт і поклала його на підставку.

Невдовзі моя увага повністю зосередилася на звичній процедурі читання та нотування, і перший манускрипт я обробила менш ніж за годину. Погляд на годинник — чудово, я впоралася ще до одинадцятої. Тож до обіду є час на ще одну книгу.

Манускрипт із наступної коробки виявився істотно меншим за попередній, але він містив цікаві ескізи алхімічного приладдя та стислі настанови, що читалися наче якась химерна комбінація кулінарної книги та посібника з отруєння. «Наповніть кухоль ртуттю і варіть її на повільному вогні протягом трьох годин — так починався один із рецептів. — А коли вона з’єднається з філософським дитям, залиште його в стані гниття, аж поки Чорний Ворон не забере його на погибель». Цокали хвилини, і мої пальці літали по клавіатурі з дедалі більшою швидкістю.

Я заздалегідь приготувалася до того, що сьогодні на мене витріщатиметься всяка нечисть, яку тільки можна собі уявити. Та коли годинник пробив першу, я й досі була єдиною відвідувачкою Сельден-Енду. Окрім мене тут сидів студент-випускник у червоно-біло-блакитній краватці Кебл-коледжу. Похмуро уп’явши погляд у стос рідкісних книг, він їх не читав, а просто гриз нігті, час від часу гучно клацаючи при цьому зубами.

Я заповнила два вузеньких бланки нових заявок, склала свої манускрипти і підвелася з-за стола, щоб піти пообідати, задоволена своїми досягненнями першої половини дня. Джиліан Чемберлен обпекла мене зловтішним поглядом з-за свого незручного стола біля древнього годинника; дві вампірки, що були тут учора, вп’яли в мене холодні бурульки своїх поглядів, а демон із кімнати музично-довідкової літератури привернув до мене увагу двох інших демонів. Вони утрьох саме розбирали фільмоскоп для перегляду мікрофільмів і від несподіванки розсипали деталі пристрою по столу, не помітивши, що ролик із фільмом упав їм під ноги і покотився, розмотуючись, по підлозі.

Клермон та його вампірка-асистентка і досі сиділи біля столика замовлень. Вчора вампір сказав мені, що потойбічні істоти збиралися заради мене, а не заради нього. А от їхня сьогоднішня поведінка свідчила про зворотне, торжествуюче подумала я.

Коли я повертала свої манускрипти, Метью Клермон окинув мене холодним поглядом. Я вдала, що не звертаю на нього уваги, хоча це далося мені зі значним зусиллям.

— Ти вже з цими впоралася? — спитав мене Шон.

— Так. На моєму столі лишилися два. А якщо вдасться отримати ще ось ці, то буде пречудово, — сказала я, подаючи йому смужечки нових замовлень.

— Валері щойно змінилася. А в мене, на жаль, повно роботи, — вибачився Шон із винуватою усмішкою.

— То отримаю наступного разу. — Витягнувши гаманець, я була обернулася, щоб піти.

Та, зачувши раптом низький голос Клермона, враз зупинилася, як вкопана.

— Міріам, час обідати.

— Я не голодна, — відповіла асистентка чистим мелодійним сопрано, у якому вгадувалося ледь стримуване роздратування.

— Ковток свіжого повітря допоможе тобі зосередитися на роботі. — У його голосі недвозначно чувся наказ. Міріам шумно зітхнула, ляснула олівцем по столу і, виринувши з затінку, пішла слідком за мною.

Мій звичний обід — двадцятихвилинна перерва, яку я коротала неподалік у бібліотечному кафе, розташованому на другому поверсі. Я всміхнулася від думки про те, що, поки я обідатиму, Міріам маятиметься у книгарні мережі «Блеквел», де скупчувалися туристи, щоб подивитися і придбати собі поштові картки — саме між оксфордськими путівниками та секцією творів про злочини, скоєні в реальному житті.

Із бутербродом та чашкою чаю я вмостилася в найдальшому закутку людного приміщення між смутно знайомим мені викладачем з історичного факультету, який саме читав газету, і старшокурсником, який розривався між програвачем ем-пе-три, мобільним телефоном та комп’ютером.

Я доїла бутерброд, обхопила чашку долонями і зиркнула у вікно. І відразу ж нахмурилася: один із невідомих демонів із читального залу герцога Гамфрі вештався біля бібліотечної брами, поглядаючи на вікна книжкового магазину.

Раптом я відчула на вилицях два дотики — легенькі, мов поцілунок. І, обернувшись, зустрілася лицем до лиця з іще одним демоном. То була жінка — красива, з привабливими, хоча й дещо непропорційними рисами обличчя: її рот був надто широким для такого витонченого лиця, а величезні шоколадно-брунатні очі сиділи надто близько одне до одного; її волосся було надто світлим для медового кольору її шкіри.

— Ви доктор Бішоп? — від її австралійського акценту в мене по спині побігли крижані мурашки.

— Так, — прошепотіла я, похапливо зиркнувши на сходи. Але, попри передчуття, чорноволоса маківка Міріам там не вигулькнула. — Я — Діана Бішоп.

Незнайомка всміхнулася.

— Мене звуть Агата Вільсон. А ваш приятель не знає, що я тут.

Це ім’я було страшенно недоречним для жінки старшої за мене лише на десять років і набагато стильнішої. Втім, воно видалося мені знайомим: я смутно пригадала, що бачила його у якомусь журналі мод.

— Можна, я сяду? — кивнувши на стілець, щойно звільнений істориком.

— Звісно, — промимрила я.

У понеділок я зустріла вампіра. У вівторок якийсь відьмак спробував хробаком проповзти до мого мозку. Середа, виявляється, була днем демонів.

І хоч демони ходили за мною слід у слід по університету, про них я знала ще менше, ніж про вампірів. Здавалося, мало хто добре розбирався в цих створіннях, а Сара до діла мені не відповіла на мої питання про них. Із її розповідей виходило, що демони — то підклас із кримінальними нахилами. Надмір розуму та творчих основ змушував їх брехати, красти, шахраювати і навіть убивати, бо вони відчували, що їм вдасться відвертітися. Але найбентежнішими, якщо вірити Сарі, були обставини їхнього народження. Неможливо визначити, де і коли вигулькне новий демон, бо зазвичай їхніми батьками були прості люди. Для тітки ця обставина підтверджувала і без того маргінальну позицію демонів в ієрархії істот, бо Сара понад усе цінувала традиції та спадщину відьмацької родини і з осудом ставилася до непередбачуваності демонів. Спочатку Агата Вільсон вдовольнилася тим, що тихо сиділа поруч зі мною і зосереджено спостерігала, як я тримаю чашку з чаєм. А потім заговорила, вивергаючи з себе приголомшливий вихор слів. Сара казала, що з демонами неможливо розмовляти, бо вони завжди починають розповідь із середини.

— Така велика кількість енергії не може нас не приваблювати, — діловито сказала вона, наче відповідаючи на моє запитання. — Відьми зібралися в Оксфорді на свято Мабон і теревенили так, наче забули, що у світі повно вампірів, які мають чудовий слух і чують буквально все. — Вона на мить замовкла. — Ми вже не вірили, що коли-небудь знову побачимо її.