— Кого її? — тихо спитала я.

— Книгу, — так само тихо відповіла вона зі змовницькими нотками в голосі.

— А, книгу… — повторила я навмисне байдужим голосом.

— Так, після того, що скоїли з нею відьми, ми вже не сподівалися побачити її хоч краєм ока.

Жінка-демон говорила, зосередивши погляд на якійсь точці посеред приміщення.

— Звісно, ви теж відьма. Може, мені й не слід із вами розмовляти. Втім, як на мене, то хто-хто, а ви, як непроста відьма, зможете розібратися, що вони утнули з цією книгою. А тут іще ось це, — з сумом додала вона, піднімаючи кинуту кимось газету і подаючи її мені.

Сенсаційний заголовок відразу ж привернув мою увагу: У ЛОНДОНІ ШАЛЕНІЄ ВАМПІР. Я похапцем прочитала повідомлення про те, що столична поліція досі не має зачіпок у справі вбивства двох чоловіків у Вестмінстері. Тіла Даніеля Беннета, 22 років, та Джейсона Енрайта, 28 років, знайшов у провулку за баром «Білий олень» на Сен-Альбан-стрит у неділю вранці власник цього ж бару Ред Скотт. Обидва загиблих мали перерізані сонні артерії та чисельні порізи на шиї, руках та тулубі. Судово-медична експертиза встановила, що смерть сталася через втрату крові, хоча слідів крові на місці злочину не виявили.

Представники влади, що розслідують «вампірські вбивства», як їх уже встигли охрестити місцеві мешканці, звернулися за порадою до Пітера Нокса — автора бестселерів, серед яких «Темні справи: Диявол наших днів та магічне воскресіння — потреба зловісної загадковості в добу науки й техніки», до якого досить часто звертаються слідчі з усього світу в справах про сатанистів та серійних убивць.

«Немає доказів того, що це ритуальне убивство, — сказав Пітер Нокс репортерам під час прес-конференції. — Несхоже це і на роботу серійного вбивці», — виснував він, хоча насправді подібними є убивства Крістіани Нільсон минулого літа в Копенгагені та Сергія Морозова в Петербурзі восени 2007 року. Під тиском численних запитань Нокс припустив, що це лондонське вбивство може бути справою рук вбивці-імітатора або групи таких убивць.

Занепокоєні мешканці започаткували громадське патрулювання, а місцева поліція розпочала ознайомчу компанію «від дверей до дверей», щоб попередити про небезпеку, відповісти на запитання та надати підтримку й допомогу. Чиновники закликають мешканців Лондона проявляти посилену пильність, особливо в нічну годину.

— Ця замітка — звичайний витвір редактора газети, якому потрібна сенсація, — сказала я, віддаючи газету жінці-демону. — Бо преса живиться людськими страхами.

— Хтозна, — мовила вона, озирнувшись довкола. — Я не впевнена. Мені здається, що тут щось значно серйозніше. Вампіри — непередбачувані створіння. Вони стоять на одну сходинку вище за тварин. — І Агата Вільсон скривила рот гидливою гримасою. — А ви, відьми, гадаєте, що непередбачувані та мінливі — саме ми. Хай там що, а всім нам небезпечно привертати увагу звичайних людей.

Мені подумалося, що ми надто багато говоримо про відьом та вампірів у залюдненому громадському закладі. Однак старшокурсник поруч і досі слухав щось у своїх навушниках, а решта завсідників були поглинуті власними думками або розмовами з сусідами по столику.

— Мені нічого не відомо про манускрипт і про те, що з ним скоїли відьми, міс Вільсон. І в мене його немає, — похапцем мовила я, на той випадок, якщо вона теж думала, що я його поцупила.

— Краще звіть мене Агата, — сказала вона, зосереджено поглянувши на візерунок килима. — То ця книга в бібліотеці? Це вони вам сказали повернути її туди?

«Кого вона мала на увазі? Відьом? Працівників бібліотеки? Чи вампірів?» — подумки перебрала я найімовірніших зловмисників.

— Хто — вони? Відьми? — пошепки спитала я.

Агата кивнула, ковзнувши поглядом по приміщенню.

— Ні. Просто я переглянула манускрипт і повернула його до сховища.

— Ага, до сховища, — з розумінням кивнула Агата. — Усі вважають, що бібліотека — це лише будівля, але вони помиляються. Це не просто будівля.

Мені знову пригадався химерно-лиховісний тиск, який я відчула, коли Шон поклав манускрипт на стрічку конвеєра.

— Бібліотека буде тим, чим захочуть її бачити відьми, — проказала вона. — Але ця книга не належить вам. Відьми не мають права вирішувати, де її зберігати і кому її бачити.

— А що такого незвичайного у цьому манускрипті?

— У ньому пояснюється, чому ми існуємо, — відповіла вона з мимовільною ноткою відчаю в голосі. — Там розповідається наша історія: її початок, середина і навіть кінець. Нам, демонам, треба зрозуміти своє місце у світі. І наша потреба сильніша за потребу відьом чи вампірів. — У моїй співрозмовниці тепер не лишилося нічого загадкового і незрозумілого. Вона була, як камера з порушеною різкістю, варто було лише настроїти в ній лінзи.

— А хіба ж ви не знаєте свого місця у світі? — почала я. — Існують чотири типи створінь: люди, демони, вампіри і відьми.

— А звідки тоді беруться демони? Хто нас створює? Навіщо ми тут, у цьому світі? — Вона блиснула на мене брунатними очима. — А чи знаєте ви, звідки береться ваша енергія? Знаєте, чи ні?

— Ні, не знаю, — прошепотіла я, похитавши головою.

— Ніхто не знає, — задумливо мовила Агата. — Щодня ми ставимо перед собою ці запитання. Спочатку люди вважали, що демони — це ангели-хранителі. Потім вони гадали, що ми — боги, прив’язані до землі жертви власних згубних пристрастей. Люди ненавиділи нас, бо ми — не такі як вони, і кидали власних дітей, якщо ті виявлялися демонами. Вони звинувачували нас у тому, що ми заволодіваємо їхніми душами і робимо їх божевільними. Демони — талановиті та розумні, але ми — не лихі, ми не такі, як вампіри. — Тепер у її словах виразно чувся гнів, хоча вона жодного разу не підвищила голос, бо весь час говорила майже пошепки. — Ми ніколи й нікого не доводимо до божевілля. Ми є жертвами людських страхів та заздрощів навіть більше, ніж відьми.

— Ну, у відьом вистачає своєї щедрої порції лихих та неправдивих легенд, — уставила я, пригадавши полювання на відьом і страти.

— Відьом народжують відьми. Вампіри витворюють нових вампірів. Коли вам самотньо, коли вас охоплює розпач, ви знаходите втіху в сімейних легендах та переказах. Ми ж не маємо нічого, окрім казок, котрі розповідають нам люди. Не дивно, що навкруги так багато демонів зі зламаною психікою. Представникові нашої породи тільки й лишається сподіватися, що одного дня він випадково зустріне іншого демона і зрозуміє, ким він є насправді. Мій син був одним із небагатьох, кому поталанило. Матір’ю Натаніеля була жінка-демон, яка розгледіла ознаки демона в сині й допомогла йому зорієнтуватися в навколишньому світі.

Агата на мить відвернулася, вгамовуючи емоції. Коли її очі знову зустрілися з моїми, з них вихлюпнувся смуток.

— Можливо, люди мають рацію. Може, ми й справді одержимі. Мені бачаться видіння, Діано. Я бачу те, чого мені не слід бачити.

Я знала, що демони здатні бути провидцями. Та ніхто не знає, наскільки точними бувають їхні пророцтва, так само, до речі, як і пророцтва відьом.

— Я бачу кров та страх. Я бачу вас, — провадила вона далі, і її погляд знову втратив зосередженість. — Інколи я бачу вампіра. Він вже давно хоче заволодіти цією книгою. Натомість він знайшов вас. Дивно.

— А навіщо Метью Клермону та книга?

Агата знизала плечима.

— Вампіри та відьми не діляться з нами своїми думками. Навіть ваш приятель-вампір — і той не розповідає нам того, що знає, хоча до демонів він ставиться набагато краще, аніж інші представники його породи. В наші дні так багато таємниць, так багато розумних людей… Якщо ми не остерігатимемося, то вони швидко нас виявлять. Люди люблять владу — і таємниці теж.

— Він не мій приятель, — зашарілася я.

— А ви певні? — спитала Агата, уп’явши погляд у хромовану поверхню кавового автомата, немов у дзеркало.

— Так, впевнена, — сказала я вже жорсткішим тоном.

— У маленькій книзі може міститись велика таємниця, що здатна круто змінити світ. Ви — відьма. Кому, як не вам, знати про силу слова. І якби ваш вампір знав цю таємницю, ви йому були б непотрібні. — Погляд Агати раптом став зворушливий та співчутливий.