— Я й сама можу всістися на коня, — скипіла я.

— Але тобі не доведеться цього робити. — Обхопивши руками мої гомілки, Метью легко підняв мене в сідло, перевірив довжину моїх стремен, ще раз смикнув підпругу і нарешті пішов до свого коня. Метью злетів у сідло з вправністю, яка свідчила, що він не одну сотню років провів верхи на коні. А у сідлі він взагалі виглядав королем.

Ракаса нетерпляче затанцювала, і я стукнула її п’ятами. Вона отетеріло зупинилася.

— Заспокойся, — прошепотіла я. Ракаса кивнула головою й утупилася вперед, прядучи вухами.

— Проведи її за загорожу, поки я перевірю сідло, — невимушено кинув Метью, а сам, закинувши ліве коліно на плече Дару, завовтузився з підпругою. Я підозріло примружила очі. Його підпруга була в нормі. Просто Метью хотів перевірити мої навички верхової їзди і скоса піддивлявся за мною.

Я провела Ракасу до середини загорожі, намагаючись відчути її ходу. Конячка і справді танцювала, граціозно піднімаючи ноги і впевнено опускаючи їх прекрасними гойдальними рухами. Коли я підострожила її, хода Ракаси перетворилася на так само хвацьку і плавну рись. Ми проїхали повз Метью, який вже кинув вдавати, що поправляє сідло. А Жорж, прихилившись до огорожі, широко всміхався.

— Чудова конячка, — стиха промовила я. Ракаса враз повернула до мене ліве вухо і злегка пришвидшила біг. Коли я втиснула литки в її боки, вона різко перейшла на легкий галоп, викидаючи вперед ноги і вигинаючи дугою шию. — Чи сердитиметься Метью, якщо ми перестрибнемо через огорожу?

Сердитиметься, це однозначно.

Ракаса обігнула ріг, і я уповільнила її до рисі.

— Ну як? — вимогливо спитала я.

Жорж схвально кивнув і розчинив ворота загорожі.

— Ти маєш гарну посадку, — зауважив Метью, окинувши поглядом мої сідниці. — І руки правильно тримаєш. Тож у тебе все буде нормально. Між іншим, — додав він невимушено і нахилився до мене, стишивши голос: — якби ти перестрибнула через загорожу, на цьому наша вилазка закінчилася б.

Коли сад і стара брама лишилися позаду, дерев помітно побільшало, і Метью став пильно вдивлятися в ліс. Лише заглибившись у зарості на кільканадцять футів, він почав поволі розслаблятися, бо вже встиг помітити у лісі кожну істоту і пересвідчився, що серед них немає жодного представника виду двоногих.

Метью підострожив Дара і пустив його риссю, а Ракаса слухняно чекала, поки я зроблю те саме. Я стиснула конячку острогами і ще раз із приємним подивом відмітила її плавну ходу.

— А до якого виду коней належить Дар? — спитала я, помітивши його так само плавну ходу.

— Мабуть, його слід називати дестрієр, — пояснив Метью. — Це був кінь, який мчав лицарів у хрестові походи. Порода дестрієр виводилася як швидка й прудка.

— А я гадала, що дестрієри — то велетенські бойові коні.

Дар був більший за Ракасу, але не набагато.

— Для тих часів це були досить великі коні. Але не такі великі, щоб хтось із членів моєї родини зміг виїхати на дестрієрі на битву у важкому обладунку та зі зброєю. Ми тренувалися на таких конях, як Дар, і їздили на них для власного задоволення, але воювали на першеронах, таких як Балтазар.

Я втупилася поглядом поміж вух Ракоси, набираючись сміливості, щоб торкнутися іншої теми.

— А можна дещо спитати про твою матір?

— Звісно. — Метью повернувся до мене у сідлі. Кулаком однієї руки він уперся собі в стегно, а в другій легко тримав віжки. Тепер я достеменно знала, який вигляд мав середньовічний лицар-вершник.

— Чому вона так ненавидить відьом? Вампіри та відьми — традиційні вороги, але її неприязнь до мене переходить навіть ці межі. За цим що — криється щось особисте?

— Гадаю, тебе не вдовольнить відповідь, що це через те, що ти, як сказала Ізабо, «пахнеш весною».

— Ні, не вдовольнить. Я хочу знати справжню причину.

— Вона заздрить, — відповів Метью, поляскавши Дара по плечу.

— І з якого це дива вона заздрить мені? Через що заздрить?

— Нумо поміркуймо. По-перше, твої здібності — особливо здатність відьми передбачати майбутнє. Твоя здатність народжувати дітей і передавати свої здібності новому поколінню. А ще, мені здається, вона заздрить тій легкості, з якою відьми помирають, — задумливо додав він.

— Ізабо мала дітей — Луїзу й тебе.

— Так, Ізабо витворила нас обох. Але, на мою думку, це дещо інше, ніж народити дитину.

— А чому вона заздрить ясновидінню відьми?

— Тому що з ясновидінням пов’язано те, як було створено саму Ізабо. Її творець не питав у неї дозволу на це. — Обличчя Метью спохмурніло. — Вона була потрібна йому як дружина, тому він просто перетворив її на вампіра. До цього Ізабо мала репутацію провидиці, була достатньо молодою, могла ще народити дітей. Коли ж вона стала вампіром, обидві ці здатності зникли. Вона досі не змирилася з цим, а відьми постійно нагадують їй про життя, яке вона втратила.

— А чому вона заздрить легкості, з якою помирають відьми?

— Бо тужить за моїм батьком, — відповів Метью і різко замовк — так він дав зрозуміти, що мені не слід тиснути на нього, намагаючись дізнатися більше.

Ліс порідшав, і Ракаса нетерпляче запряла вухами.

— Та давай вже, давай, — сказав він, скоряючись її бажанню.

Я ледь торкнулася її п’ятами — і Ракаса стрімко рвонула вперед, закусивши вудила. На схилі пагорба вона уповільнила біг, а на вершині весело загарцювала — вона, бач, нагорі, а Дар — внизу. Я плавно пустила її швидкою вісімкою, перебираючи повіддя, щоб вона не спотикалася на поворотах.

Раптом Дар кинувся вперед, і не кентером, а справжнім галопом. З неймовірною швидкістю його копита гупали об землю, а позаду маяв чорний хвіст. Я аж охнула від несподіванки і натягнула віжки, зупиняючи Ракасу. Так ось для чого вивели породу дестерієрів! Вони мали здатність стартувати від нуля до шістдесяти, як бездоганно відрегульований спортивний автомобіль. Наближаючись до нас, Метью і пальцем не поворухнув, щоб уповільнити Дара, але той сам зупинився як вкопаний за шість футів від нас, важко дихаючи від натуги і злегка роздуваючи боки.

— Хвалько! Не хотів, щоб я перестрибнула через загорожу, а сам влаштовуєш мені показуху! — піддражнила я.

— Дару теж бракує тренування. А саме це йому й потрібно. — Метью всміхнувся і поплескав коня по плечу. — Хочеш, влаштуємо перегони? Звісно, я дам тобі фору, — запропонував Метью з чемним поклоном.

— Згода. Куди?

Метью показав на поодиноке дерево на гребені пагорба і пильно подивився на мене, щоб не пропустити моменту мого старту. Добре, що він вибрав орієнтир, повз який можна проскочити, не ризикуючи налетіти на нього. Бо хтозна, чи вміє Ракаса різко зупинятися так само добре, як і Дар? Я нічим не могла здивувати вампіра, а Ракаса — попри свою плавну ходу — не змогла б перемогти Дара в перегонах до гребеня пагорба. Однак мені все одно було дуже цікаво подивитися, на що спроможна моя конячка. Нахилившись вперед, я поплескала Ракасу по шиї і, на мить заплющивши очі, притулилася щокою до її теплої плоті.

— Лети, — стиха підбадьорила її я. Ракаса кулею рвонула вперед, наче її ляснули батогом по огузку, і я віддала себе владі інстинктів. Скрутивши віжки слабким вузлом, я піднялася над сідлом, щоб моя вага менше їй заважала. Коли швидкість Ракаси стабілізувалася, я пригнулася в сідлі й стиснула ногами її гаряче тіло. Потім висмикнула ноги з непотрібних тепер стремен, вчепилася пальцями їй у гриву. Метью і Дар загупотіли позаду. Це було, як у моєму недавньому сні, де за мною гналися коні та пси. Ліву руку я стиснула в кулак, немов щось там тримала, низько нахилилася вздовж шиї Ракаси і заплющила очі.

— Лети! — повторила я, але голос, що прозвучав у моїй голові, вже не був схожий на мій власний. У відповідь Ракаса прискорилася ще більше.

Я відчула, що дерево наближається. Метью вилаявся окситанською, Ракаса в останню мить різко звернула ліворуч і сповільнилася спочатку до легкого галопу, а потім — до рисі.

— Ти завжди ганяєш на незнайомих конях на повній швидкості з заплющеними очима, без віжок та стремен? — спитав Метью з холодною люттю в голосі. — Ти веслуєш із заплющеними очима — це я вже бачив. І розмовляєш ти також із заплющеними очима. Я завжди підозрював, що тут не обходиться без магії. Напевне, щоб їздити верхи, ти теж вдаєшся до магії. Інакше вже давно б убилася. І, я так розумію, ти віддаєш накази Ракасі своїм розумом, а не руками та ногами.