Вона думає — Коли я намагаюся вимовити Ганна, чомусь кажу «Ірд! Ірд!». Коли я намагаюся вимовити Марія, я кажу «Рі! Рі!». А вони сміються, ці злюки. Я плачу. Я хочу до Тата і не пам’ятаю, як його звати, бо слово знову втекло. Слова як птахи, вони розлітаються, розлітаються, розлітаються. Мої сестри балакають. Балакають, балакають, балакають. У мене пересохло горло. Я хочу попрохати пити. А кажу «Бити! Бити!». А вони сміються, ті злюки. Я тхну йодом, я забинтована спітніла вонючка, я чую, як вони сміються. Я кричу на них, кричу голосно, і вони втікають. Заходить Няня Мельда, у неї вся голова червона, це тому, що вона пов’язала її червоною хусткою, її кружальця блись, блись, блись проти сонця, ці кружальця називаються браслети. Я говорю їй «Бити! Бити!». А Няня Мельда не розуміє. Тоді я кажу їй «Пі-пі! Пі-пі!». І Няня Мельда садовить мене на горщик, але я ж не хочу на горщик. Я сиджу на горщику, дивлюся й показую «Пі-пі! Пі-пі!». Заходить Тато: «Що тут за крики?». Все обличчя в нього у білих бульбашках, тільки одна щока гладенька. Він провів по ній отією штучкою, що прибирає волосся. Він бачить, куди я показую. Він розуміє: «Та вона ж хоче пити». Наливає склянку. Кімната сповнена сонцем. Пил плаває в сонячному промінні, і його рука зі склянкою тягнеться крізь це проміння і це красиво. Я випиваю все до краплі. І ще дужче плачу, але тепер від полегшення. Він цілує мене цілує мене цілує мене, обіймає мене обіймає мене обіймає мене, а я намагаюся сказати йому «Тату!», але так і не можу. Тоді я бічними шляхами намагаюся дістатися його імені в моєму мозку і знаходжу його — Джон, але з рота в мене вилітає «Тату!», і він знову обіймає мене обіймає мене обіймає мене.

Вона думає — Тато — це моє перше слово після лиха.

Правда в деталях.

Географічна рекомендація Камена виявилася дієвою, але в ремонті несправностей у мене в голові роль Флориди, гадаю, була випадковою. Так, я пожив там, хоча ніколи по-справжньому там не жив. Дієвими виявилися острів Дума і Велика Ружа[39]. Для мене ці місця перетворилися на цілісний окремий світ.

Я покинув Сент-Пол десятого листопада з надією в серці, але без великих сподівань. Мене проводжала Кеті Грін — Королева Реабілітації. Вона поцілувала мене в губи, міцно обняла й прошепотіла:

— Хай збудуться всі твої сни, Едді.

— Дякую, Кеті, — відповів я.

Зворушливе почуття не завадило мені повернутися думкою до того сну, в якому Реба Лялька-Контролерка-Люті виросла до розмірів справжньої дитини й сиділа в залитій місячним світлом вітальні нашого з Пам дому. Я чудово обійшовся би без того, щоб збувся цей сон.

— Пришли мені картку з Дісней-Ворлду, зі Світу Моря, з Садів Буша або з Дейтона-Спідвею[40], пришли хоч звідкілясь.

Коли я на чартерному «Лірі-55»[41] (в успішнім виході у відставку є свої приємності) вилетів з Сент-Пола, там було 24° й кружляли перші сніжинки чергової довгої зими. Коли я приземлився в Сарасоті[42], там було 85°[43] і сяяло сонце. І вже з першими кроками до приватного авіатермінала, куди я пошкутильгав, спираючись на мій вірний червоний костур, праве стегно відгукнулося мені подякою.

Оглядаючись на той час, я переповнююся дивною сумішшю емоцій: любов’ю, сумом, боязкістю, жахом, печаллю й найглибшою ніжністю, яку знають тільки ті, хто побували в обіймах смерті. Гадаю, щось схоже відчували Адам з Євою. Авжеж, хіба вони не озиралися на Рай, коли рушили босоніж звідти сюди, де ми отут усі зараз пробуваємо, у цьому похмурому, набитому кулями, бомбами та сателітними телеантенами заполітизованому світі? Вони озиралися, дивлячись повз ангела, що з вогняним мечем охороняв зачинені ворота. Авжеж. Я певен, наостанок їм хотілося кинути погляд на втрачений ними зелений світ, де залишилася така солодка вода і добросерді звірі. І, звісно, змій.

Вздовж західного узбережжя Флориди, мов гірлянда брелоків, висять рифові острови. Гарно було б по них переступати у семимильних чоботах — з Лонгбовту на Лідо, з Лідо на Сієсту, з Сієсти на Кейзі. Наступний крок привів би вас на той острів, що лежить між Кейзі та Дон-Педро — на Думу: довжина дев’ять миль і півмилі впоперек у найширшому місці. Острів майже необжитий, він заріс джунглями з баньянів, пальм та австралійської сосни, а по пляжу вздовж вихилястої берегової лінії Затоки — скуйовджені дюни. Пляж позначено смугою морського вівса[44] заввишки по пояс. «Морський овес тут природній, — якось пояснив мені Ваєрмен. — Але решта цього лайна не повинна була б тут рости без зрошення прісною водою». Більшість часу, проведеного мною на острові Дума, там ніхто більше не жив, окрім Ваєрмена, Нареченої Хрещеного Батька й мене.

У Сент-Полі в мене була ріелторка — Сенді Сміт. Я попрохав її підшукати тихе місце — не пригадаю, чи вжив я тоді слово усамітнене, хоча міг саме так сказати, — але щоб було неподалік від вигід цивілізації. Пам’ятаючи пораду Камена, я сказав Сенді, що хочу орендувати житло на рік, тільки щоб ціна не була несусвітньою, оскільки не бажаю, щоб мене обдирали. Навіть у депресії, страждаючи від більш-менш постійного болю, я не забував про економію. Сенді заклала мої побажання у свій комп’ютер і той знайшов для мене Велику Ружу. Просто, як соломину потягнути.

Хоча я тут не дуже вірю у випадковість. Тому що навіть у найперших моїх картинках, ну я не знаю, але щось в них було.

Було щось таке.

У той день, коли я прибув на Думу машиною (за її кермом сидів Джек Канторі, хлопець, якого Сенді знайшла через агенцію в Сарасоті), я нічого не знав про історію острова. Тільки й знав, що туди можна дістатися з острова Кейзі через звідний міст, побудований за програмою Департаменту громадських робіт в часи Великої Депресії. Переїхавши через міст, я побачив, що північна частина острова вільна від зелені, якою поросла решта його території. На цій частині панував ландшафтний дизайн (у Флориді це означає майже безперервне поливання пальм і трави). Уздовж вузької вихилястої дороги, що вела у південному напрямку, я побачив з півдесятка будинків, останній з них являв собою величезну й беззаперечно елегантну гасьєнду.

А неподалік мосту, на відстані меншій за довжину футбольного поля, я побачив рожевий дім, що нависав над Затокою.

— Це не він? — спитав я з надією. Будь ласка, нехай це буде він. Він так мені подобається. — Оцей дім, це він?

— Не знаю, містере Фрімантле, — відповів Джек. — Я знаю Сарасоту, але на Думі я взагалі оце вперше. Не мав ніколи приводу, щоб приїздити сюди.

Він під’їхав до поштової скриньки, на якій великими червоними літерами сяяло число 13. Потім заглянув у папір, що лежав між нами на сидінні.

— Так, це він, називається Лососева миза, номер тринадцять. Сподіваюсь, ви не забобонні.

Я похитав головою, не відводячи очей від будинку. Мене не лякають розбиті дзеркала й перебігаючі дорогу коти, але я справді вірю... ну, либонь, не в кохання з першого погляду, це для мене занадто в стилі Скарлет і Рета[45], але, либонь, у миттєву симпатію? Так. Саме симпатію я відчув, коли вперше зустрів Пам на подвійному побаченні (вона була з іншим хлопцем). Таке ж почуття в мене виникло при першій зустрічі з Великою Ружею.

Дім стояв на палях, випхавши свою щелепу над лінією високого припливу. Обіч під’їзної алеї косо стирчав старий посірілий стовпчик з написом «ПРОХІД ЗАБОРОНЕНО», та я не вважав, що цей знак стосується мене.