Я знову взяв у руки короткий гарпун, крутячи туди-сюди, пускав його наконечником світлові відбитки по стінах.

— Але дещо наштовхує на підозри...

— Авжеж, — погодився Джек.

— Отже, ти приніс сюди кошик і знайшов двері відімкнутими, — сказав я. — Сліди. Підрамник хтось узяв і поставив на мольберт.

— І після цього ти скажеш, що тут був скажений бібліотекар, аміго?

— Ні, я тільки... — Язик мені укляк, голос пропав. Довелося ще випити води, і тільки після того я продовжив. — Я маю на увазі, що не тільки вампіри можуть повертатися з мертвих.

— Про кого ж ви тоді говорите? — спитав Джек. — Про зомбі?

Я згадав Персе і зогнилі вітрила.

— Назвемо їх дезертирами.

— Едгаре, ти певен, що хочеш ночувати тут сам? — спитав Ваєрмен. — Бо сам я не певен, що це така вже гарна ідея. Особливо в компанії зі стосом оцих старих малюнків. — Він зітхнув. — Ти досяг того, що нагородив Ваєрмена першокласними дрижаками.

Ми сиділи у Флоридській кімнаті, назираючи початок довгого повільного скочування сонця до горизонту. Я виставив сир з крекерами.

— Я не маю впевненості, що це може якось інакше подіяти, — сказав я. — Вважай мене самотнім стрільцем у світі мистецтва. Я малюю сам-один, маракуй.

Поверх склянки свіжого чаю на мене поглянув Джек.

— Ви збираєтеся малювати?

— Угу, почеркаю той-вой. Я на цьому трохи розуміюся.

А коли я знову подумав про пару садових рукавичок — на одній написано РУКИ, а на іншій ГЕТЬ — то вирішив, що одного рисунку таки вистачить, особливо, якщо я буду його створювати кольоровими олівцями Елізабет.

Обернувшись до Ваєрмена, я спитав:

— У тебе сьогодні ритуал у погребальному салоні, так?

Ваєрмен подивився на свій годинник і зітхнув.

— Вірно. З шостої до восьмої. А завтра знову, з полудня до другої. Родичі з найдальших кутків прибудуть, щоб повишкіряти зуби на самозванця-узурпатора. В його ролі виступатиму я. А післязавтра фінальний акт. Похорон у церкві унітаріїв-універсалістів в містечку Оспрей. О десятій. Затим кремація у Аббот-Векслера. Гори-гори-ясно-аби-не-погасло.

Джек скривився:

— Яка вульгарщина.

Ваєрмен кивнув.

— Смерть вульгарна, синку. Пам’ятаєш, як ми співали в дитинстві? «Червак туди, червак сюди, смакуймо гноєм за труди».

— Супер, — похвалив я.

— Отож, — погодився Ваєрмен. Вибрав собі крекер, обдивився його з усіх боків і щосили пожбурив його назад на тарілку, аж той рикошетом відлетів на підлогу. — Це безглуздя. Все це безглуздя.

Джек підібрав крекер, здавалося, ніби він хоче його надкусити, але ні, відклав убік. Либонь, вирішив, що їсти крекери з підлоги це також не по-людськи. Можливо, так і є. Правил до чорта, всяких.

Я звернувся до Ваєрмена.

— Зайдеш до мене, коли повернешся ввечері зі своєї вахти у погребальному салоні, о’кей?

— Так.

— А якщо я скажу тобі, що в мене все гарно, ти підеш додому.

— Не заважатиму твоєму спілкуванню з музою, або з духами. — Я кивнув, бо, схоже, він мав рацію. А відтак обернувся до Джека. — А ти, поки Ваєрмен буде в салоні, залишатимешся в Ель Паласіо, так?

— Авжеж, якщо ви, хлопці, саме цього від мене очікуєте.

Йому не дуже приємною видавалася ця перспектива, і я не мав права його ганити. Дім величезний, Елізабет прожила в ньому довгі роки, і там ще живісінька була по ній пам’ять. Мені б там теж було моторошно — звичайно, якби я не був певен, що привиди на Думі геть усюди.

— Якщо я тобі зателефоную, примчиш сюди.

— Буду. Телефонуйте або прямо в дім, або мені на мобільний.

— Ти певен, що твій телефон працює?

Він подивився трохи присоромлено.

— Батарея трохи сіла, от і все. Я зарядив її у себе в машині від акумулятора.

Озвався Ваєрмен.

— Мені хотілося б краще зрозуміти, чому ти, Едгаре, вирішив, що можеш продовжувати з цим усім гратися?

— Бо нічого ще не завершилося. Це тривало довгими роками. Довгі роки тут спокійно собі жила Елізабет, спершу з батьком, а потім сама. Вона займалася благодійництвом, мала друзів, грала в теніс і бридж — мені так розповідала Мері Айр — а більше за все займалася арт-громадою Сонячного узбережжя. То було тихе, достойне життя старіючої леді, в котрої купа грошей і мало поганих звичок, якщо не враховувати її любов до цигарок. Далі все почало змінюватися. La loteria. Ти сам так казав, Ваєрмене.

— Ти вважаєш, що й насправді щось розпочало ці зміни? — спитав він. Спитав не недовірливо, а радше здивовано.

— Це ти так вважаєш, — наголосив я.

— Іноді вважаю. Але це не те, у що мені хочеться вірити. Ніби є щось таке далекосяжне... з очима такими прискіпливими, воно бачить тебе.., мене... і бозна, що ще...

— Мені воно теж не подобається, — сказав я, хоча це було далеким від правди. Насправді я його ненавидів. — Мені не подобається сама думка, ніби щось могло дійсно сягнути Елізабет і вбити її — можливо, воно злякало її всмерть, аби лиш вона замовчала.

— І ти гадаєш, що з цими картинками зможеш з’ясувати, що саме відбувається?

— Так, дещо. Скільки, я не можу сказати, поки не спробую.

— А тоді?

— Побачимо. Майже напевне — подорож на південний кінець острова. Там нас чекають деякі незакінчені справи.

Джек поставив свій стакан з чаєм.

— Які ще незакінчені справи?

Я похитав головою.

— Поки не знаю. Її малюнки можуть мені розповісти.

— Якщо не зануришся в них аж так глибоко з головою, що оговтаєшся тільки коли вже не буде можливості повернутися на берег, — попередив Ваєрмен. — Саме це й сталося з двома маленькими дівчинками.

— Це я розумію.

Джек наставив на мене палець.

— Бережіть себе. Правопорушнику.

Я навзаєм прицілився в нього пальцем:

— По-людськи.

Через двадцять хвилин я сидів у Малій Ружі зі своїм альбомом на колінах, поряд стояв червоний пікніковий кошик. Прямо переді мною, заливаючи західне вікно світлом, лежала Затока. Внизу піді мною мурмотіли мушлі. Мольберт я відсунув убік, а робочий стіл вкрив рушниками. На них поклав гостро заточені недогризки її кольорових олівців. Небагато від них — товстих, якихось допотопних — залишилося, але я гадав, що мені вистачить. Я готовий.

— От баран, — сказав сам собі. Ніколи я не буду до такого готовим. У глибині душі я сподівався, що нічого не відбудеться, хоча розумів, що, скоріш за все, щось буде. Я гадав, саме тому Елізабет й воліла, щоб я знайшов її кошик. А втім, чи могла вона достеменно пам’ятати, що в ньому лежить? Я припускав, що Елізабет забула більшість того, що з нею відбувалося в дитинстві, ще раніше, ніж Альцгаймер ускладнив її проблеми. Бо забування не завжди є вимушеним. Іноді воно бажане.

Кому б схотілося пам’ятати щось таке жахливе, від чого ваш батько кричав так, що аж закривавився? Краще вже зовсім перестати малювати. Просто відморозитися. Краще вже казати людям, що не вмієш нарисувати навіть чоловічка з патичок, що, коли йдеться про мистецтво, ти волієш діяти, як багаті випускники університетів, що спонсорують команди своїх альма-матер: не можеш бути спортсменом, підтримуй спортсменів. Краще викинути з голови достоту все, на що спроможешся, а у поважному віці сенильність потурбується про решту.

Еге ж, деякі з колишніх навичок можуть зберігатися — як рубці на мозковій оболонці після старої травми (скажімо, після падіння з запряженої поні бідки) — і треба знаходити способи для їх каналізації вряди-годи, це схоже на регулярне вичавлювання гною із застарілої пухлини, котра ніколи остаточно не загоїться. Тому-то проявляється інтерес до чужого мистецтва. Можна патронувати мистецтво. А якщо й цього недостатньо? Ну, тоді можна почати колекціонувати порцелянові статуетки й будиночки. Будувати собі Порцелянове місто. Ніхто не назве заняття такими інсталяціями мистецтвом, але вони потребують роботи уяви, а регулярні вправи — зокрема візуального аспекту уяви — достатньо для припинення.