— Це стаття з «Daily Echo», газети, що виходила у Порт Шарлот[338]. Червень 1925 року. Мабуть, це та стаття, яку колись читала моя подружка Агата, а сама я на неї не натрапила лише тому, що ніколи не заглядала так далеко звідси. Та й газета ця зійшла на пси й закрилася ще у 1931-му.

Вуличний ліхтар, під яким вона припаркувался, не давав достатньо світла для читання дрібного шрифту, але проглянути заголовки й фотографії я міг. Вдивлявся я в них довго.

— Це вам щось дає? — спитала вона.

— Так, хоча я поки що не розумію, що саме.

— А як зрозумієте, мені дасте знати?

— Гаразд,— пообіцяв я. — Проте Мері, повірте мені... за цим лежить така історія, яку вам навряд чи вдасться десь надрукувати. Дякую, що підвезли. А ще прийміть подяку за те, що відвідали мою виставку.

— Приймаю із задоволенням. Не забудьте передати Ліббі мої найкращі побажання.

— Передам.

Але нічого я не передав. Я вже бачив Елізабет Істлейк останній раз.

Чергова медсестра реанімаційного відділення сказала мені, що Елізабет на операції. Я спитав її, що їй оперують, але вона толком не знала. Я озирнув почекальню.

— Якщо вам потрібен містер Ваєрмен, — сказала медичка, — то він, здається, пішов до кафетерію випити кави. Це на четвертому поверсі.

— Дякую, — я рушив геть, але пригальмував. — А доктор Гедлок бере участь в операції?

— Гадаю, ні, — сказала вона. — Але він спостерігає.

Я знову подякував і рушив на пошуки Ваєрмена. Знайшов його в дальньому кутку кафе, він сидів перед паперовою чашкою розміром, як гаубична гільза часів Другої світової війни. Якщо не враховувати розсипаних де-не-де медиків і прибиральників та купку членів якоїсь сім’ї з напруженими обличчями, ми з ним там опинилися сам на сам. Більшість стільців стирчало перекинутими на столах, а втомлена на вигляд жінка в червоному віскозному балахоні тягала швабру. Між грудей їй звисав на шворці плеєр.

— Hola, mi Vato,[339] — поздоровкався Ваєрмен і розгублено посміхнувся. Та акуратна зачіска, що була на його голові, коли він з Джеком привіз до галереї Елізабет, тепер розсипалася, волосся пасмами висіло на вухах, темні плями були навкруг його очей. — Чому б тобі не взяти собі кави? На смак вона тут як фабричне лайно, але очі тримати розплющеними допомагає.

— Та ні, дякую. Дозволь мені тільки відсьорбнути в тебе. — В кишені штанів я мав три пігулки аспірину. Виловив їх, вкинув до рота й запив ваєрменовою кавою.

Він наморщив носа:

— Гарний спосіб обміну мікробами. Це бридко.

— У мене міцна імунна система. Як там вона?

— Не дуже, — подивився він на мене безпорадно.

— Вона не приходила до тями у машин? Казала ще що-небудь?

— Казала.

— Що?

З кишені своєї лляної сорочки він дістав запрошення на мій вернісаж з друкованими літерами ВИД З ДУМИ. На зворотньому боці запрошення його рукою було надряпано три речення. Слова в них стрибали вгору і вниз — писав на ходу, зрозумів я, — але прочитати їх я зміг.

Фрази були лячні, особливо від останньої в мене побігли мурашки по руках.

— Більше нічого? — спитав я.

— Кілька разів вона вимовляла моє ім’я. Вона впізнала мене. І твоє ім’я промовляла, Едгаре.

— Поглянь-но ось на це, — сказав я, штовхаючи до нього через стіл коричневий конверт.

Він спитав, звідки я це взяв, і я йому розповів. Він сказав, що не бачить, яким чином це може нам допомогти, і я знизав плечима. Я пам’ятав, що мені якось сказала Елізабет: «Вода тепер тече швидше. Скоро будуть пороги. Вони вже тут». У мене було відчуття, що це тільки початок закипання води.

Стегно мені трохи попустило, його нічне ниття притишилось до рідких схлипувань. Народна мудрість стверджує, ніби собака — кращий друг людини, але я вибираю аспірин. Я потягнув стілець за собою навкруг столу і, сівши поряд з Ваєрменом, прочитав заголовок: ДИТЯ З ОСТРОВА ДУМА РОЗКІВТЛО ПІСЛЯ ТРАВМИ — ЦЯ ДІВЧИНКА ВУНДЕРКІНД?

Нижче було вміщено фотографію. На ній був знайомий мені чоловік, у знайомому мені купальному костюмі: Джон Істлейк у своїй стрункішій, спортивнішій інкарнації. Він посміхався сам і тримав на руках усміхнену малу дівчинку. То була Елізабет, на вид у тому ж віці, як на сімейному портреті «Тато з донечками», тільки тут вона обома руками тримала обернений до об’єктиву малюнок, і голова в неї була забинтована. На знімку була й інша дівчина — старша сестра Адріана і, авжеж, волосся в неї схоже було на яскраво-руде — але спершу ми з Ваєрменом майже не звернули уваги на неї. Як і на Джона Істлейка. Ба навіть на крихітку з перев’язаною бинтом головою.

— Святий Боже, — промовив Ваєрмен.

Малюнок зображав коня, який дивився через огорожу. На морді в нього безпомилково читалася (не-кінська) посмішка. На передньому плані спиною до глядача стояла маленька дівчина в золотавих кучериках, вона тримала в руках моркву, розміром як дробовик, і тицяла її під морду усміхненому коневі. Обабіч них, обрамляючи картину, мов театральні лаштунки, були намальовані пальми. Вгорі летіли пухкі білі хмаринки і сяяло величезне сонце, посилаючи навкруг себе веселі промені.

Картина була дитячою, але те, що її намалювала талановита дитина, було поза всякими сумнівами. В образі коня було стільки joie de vivre[340], його усмішка діяла як кульмінаційна фраза якогось анекдоту. Ви можете замкнути в кімнаті дюжину студентів академії мистецтв, призначити їм завдання намалювати веселого коня і, я поб’юся об заклад, жоден з них і близько не сягне рівня цього малюнка. Тут навіть надвелика морква виглядала не помилкою, а вирощеною на художницьких стероїдах частиною авторського задуму, що підсилювала гумор ситуації.

— Це не анекдот, — промурмотів я, нахиляючись ближче... Ось тільки наближення не допомогло. Картинку спотворювали кілька шарів каламуті: фотографія, газетна репродукція фотографії, копія на ксероксі газетної репродукції фотографії... і сам час. Їй було більше вісімдесяти років, якщо я ще пам’ятаю арифметику.

— Що не анекдот? — перепитав Ваєрмен.

— Те, як збільшено намальовано коня. І моркву. Навіть сонячні промені. Це, Ваєрмене, маніфест дитячої радощі.

— Це містифікація, от що це таке. Нічим іншим це не може бути. Їй тут рочки два! Дитина в такому віці ледь відрізняє намальованих схематично чоловічків від мами й тата, а вона, по-твоєму?

— А те, що трапилося з Цукеркою Брауном, було містифікацією? А як щодо кулі, яка стирчала у твоїй голові? Куди вона поділася?

Він мовчав.

Я тицьнув пальцем у слова ДІВЧИНКА ВУНДЕРКІНД.

— Дивись, вони навіть правильний термін підібрали. Чи ти вважаєш, аби вона була бідною й чорною, вони б назвали її ЗАМУРЗАНОЮ МАРАКОЮ, поставивши це повідомлення десь на передостанній сторінці? Бо я вважаю, що саме так.

— Якби вона була бідною і чорною, вона взагалі ніколи б не мала паперу для малювання. А для початку, їй треба було впасти вниз головою з воза.

— Це якраз те, що трап... — Я обірвав себе, мою увагу знову перехопило мутне фото.

Тепер я роздивлявся старшу сестру. Адріану.

— Що? — спитав Ваєрмен, і спитав це тоном, в якому чулося — Ну, що там ще?

— Її купальник. Тобі він не здається знайомим?

— Я можу бачити тільки його верх. Елізабет тримає картинку так, що перекриває всіх інших.

— А та частина, яку ти бачиш?

Він придивися уважніше:

— Аби я мав лупу.

— Тоді, можливо, видно було б ще гірше.

— О’кей, мучачо,щось цей купальник мені трішечки нагадує... хоча цю думку, либонь, якраз ти сам мені навіяв.

— З усіх картин серії «Дівчина і Корабель» тільки на одній є дівчина в човні, котру я не впізнаю: №6. Та, що з ясно-рудим волоссям, у синьому суцільному купальнику з жовтою стрічкою навкруг шиї. — Я побарабанив пальцями по мутній фотографії на фотокопії, яку мені подарувала Мері Айр. — Ось ця дівчина. Ось цей купальник. Я впевнений у цьому. І Елізабет так вважала.